Польська ідентичність на Східних Кресах

5 октября 2013, 11:52
Член Національної спілки журналістів України, член Українського Географічного Товариства, стипендіат Вроцлавського університету
0
428
Польська ідентичність на Східних Кресах

Декілька думок про етнополітичне минуле Правобережної України

Східні Креси – особливий витвір польсько-литовсько-української історичної ретроспективи. В антропологічному контексті – це територія змішання та взаємодії великого масиву культурних впливів. Тут зіштовхнулись східна і західна політичні культури, слов’янська і тюркська системи етнічної організації, нарешті візантійська, римська та германська концепції мислення. Східні креси – територія боротьби тих «суперетносів», про які писали ще Л. Гумільов і Г. Вернадський.

   В антрополандшафтному аспекті Східні Креси поділяються на п’ять великих етногеографічних територій – Віленщину, Білу Русь, Східну Галичину, Волинь та Холмщину і Правобережну Україну. Останні три регіони – українські етнічні території із значною присутністю польського населення. Протягом ХVII-ХІХ ст. відбувся колосальний за своїм значенням процес формування національної ідентичності, що завершив формування польської, литовської та руської (української) націй. Особливість Східних Кресів полягала в тому, що національні ідентичності утворили своєрідний територіальний симбіоз. Тобто, населення вказаних місцевостей називало себе «тутешніми» або «русинами», однак, розуміло себе саме в контексті польської політичної нації. ХІХ ст. стало кульмінацією цієї кризи свідомості, коли населення було змушене здійснювати свій політичний вибір на фоні протистояння двох світоглядних систем – польської та російської.

   У етностатистичному контексті, розподіл польського населення на українських правобережних землях у ХІХ ст. коливався від 10 до 25%. Зокрема, перепис 1795 р. показує на українських правобережних територіях 660,3 тис. поляків (6,2% населення), перепис 1858 р. – 835,2 тис. поляків (5%). При цьому, загальний відсоток виглядає значно заниженим російською імперською статистикою на основі махінацій з визначеннями «римо-католики», «русини», «тутешні», «поліщуки». Зокрема, значно більшу кількість людей «із польською ідентичністю» відзначають A. Parczewski («O zbadaniu granic i liczby ludnosci polskiej na kresach obszaru etnograficznego polskiego», 1900), A. Krzyzanowski та K. Kumaniecki («Statystyka Polski», 1915). Цієї ж думки дотримувався відомий польський антрополог і етнограф (виходець з руської шляхти) J. Talko-Hryncewicz («Polska. Obrazy i opisy», 1906). Разом із тим український історик О. Субтельний пише: «Цей регіон вони (поляки – В. М.) розглядали як невід’ємну частину Польщі навіть після його приєднання до Російської імперії у 1795 р. Великий вплив поляків на Правобережжі, звичайно ж, не залежав тільки від їхньої кількості: в середині ХІХ ст. їх налічувалося лише 500 тис., а їхня частка в населенні України впала з 10 % у 1795 р. до 6,4 у 1909 р. Величезна вага поляків на Правобережжі насамперед зумовлювалася багатством і впливом еліти. У 1850 р. близько 5 тис. польських землевласників володіли 90 % землі та 1,2 млн. кріпаків цього регіону. Правобережжя, де зосереджувалося 60 % усього дворянства України, лишалося твердинею старих порядків» («Україна: історія», 1991).

   За статистикою польських істориків, у 1860-х рр. кількість польського населення на Правобережній України становила не менше 10%. Однак, слід розуміти, що поняття «національної» або «етнічної» ідентичності набагато глибше за етностатистичні категорії. Передусім, до категорії «населення з польською ідентичністю» у ХІХ ст. слід включати усіх римо-католиків, мішані католицько-православні родини, спольщені православні та греко-католицькі роди, усіх, хто отримав шляхетську нобілітацію до другого розподілу Польщі. Число перепису 1858 р. (835,2 тис.) показує дещо підкореговану кількість етнічних поляків, тобто тих селян, які переселились протягом ХІХ ст. з Великопольщі та Мазовії і тих шляхтичів, які були римо-католиками.

   Статистика 1850-их рр. показує, що у Волинській губернії поляки складали майже 10%, Київській губернії – 5-6%, Подільській губернії – 5%. В Херсонській та Одеській губерніях наприкінці ХІХ ст. поляків нараховувалось 2%. Деякі історики пояснюють відтік поляків з Поділля на Причорномор’я реформами 1861 р. На Поділлі, як відомо, концентрація польського населення протягом ХVIII ст. була досить високою. Вінницький дослідник В. Колесник зазначає: «Традиційно-звичаєве побутування поляків на території нашого краю визначалося тією соціальною сходинкою, на якій вони стояли. Загалом же поселенці з етнічних польських земель та їхні нащадки протягом тривалого часу зберігали свої територіально-регіональні та соціально-культурні відмінності і на нових теренах. Зокрема, так звані «мазури», бідні селяни, переселенці з Мазовії, що жили окремими селами, осадженими в давні часи Замойськими, до ХХ ст. зберегли і виразне національне почуття, і звичаї, і часто свій костюм. Поширеними прізвищами мазурського населення були: Мазур, Мазурик і т. п., Бексяк, Бурба, Дуда, Роцідло, Сікора, Копець» («Відомі поляки в історії Вінничини», 2007). При цьому, на Поділлі та Волині поляки займали позиції основної економічної сили. Цим визначалось і збереження їхніх соціальних позицій за умов імперського нового порядку. Той же Колесник зазначає: «Попри систематичне обмеження прав польського населення, польські поміщики аж до початку ХХ ст. зберегли панівні позиції в соціально-економічному та громадському житті. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. вони складали близько 32% землевласників і володіли понад 56% поміщицької землі. Польські землевласники зробили значний внесок у розвиток агропромислового комплексу нашого краю… Саме їхні латифундії на Правобережній Україні були головними виробниками й експортерами збіжжя». Вся цукроварна промисловість Поділля та Бессарабії також будувалась на «польській економічній ініціативі».

   Польська національна ідентичність Поділля, Волині та Київщини у ХVIII-ХІХ ст. визначалась наступними чинниками:

- історичною першістю в економічному житті;

- наявністю широкого соціального прошарку польської етнічної та спольщеної шляхти;

- цілісністю колективної психології через добре налагоджену систему комунікації і взаємодії між польськими поселеннями;

- глибоко вкоріненими позиціями Римо-Католицької церкви та її значним впливом на українське населення.

   Останні два пункти достатньо взаємопов’язані. Фактично, інституції католицької церкви зумовили не тільки збереження консервативного устрою в переважно закритих польських населених пунктах Поділля та Волині, але й поширили поняття «польської національної ідентичності» у вигляді «приналежності до єдиного державного утворення» і на навколишнє українське населення. Ототожнення себе та свого світогляду із Річчю Посполитою виявилось у багатьох зразках українського фольклору. Особливо це характерне для території сучасної Хмельницької області (Летичів, Старокостянтинів, Славута, Кам’янець і т. ін.). У Бердичівському та Липовецькому повітах ще до середини ХХ ст. український та польський фольклор тісно взаємодіяли між собою. Подільський діалект, особливо на території сучасних Калинівського, Жмеринського, Літинського та Бердичівського районів увібрав у себе багато польських слів та виразів. Характерний приклад: для всього етногеографічного ареалу Правобережної України притаманне подвійне святкування головних християнських свят відповідно до католицького та православного обрядів, наприклад Різдва. На Волині та Поділлі українці та поляки переймали один в одного традиції обрядових дійств. Таку взаємодію на прикордонні, особливо на Холмщині підкреслював О. Воропай («Звичаї нашого народу», 1946).

   Внаслідок такого розмаху взаємовпливів українського та польського населення чітко підрахувати кількість польського населення та «населення з польською ідентичністю» на Правобережній Україні практично неможливо. В. Колесник пише: «Скільки поляків того часу мешкало на Поділлі точно встановити неможливо. Розбіжності щодо цього в польських і російських джерелах вражаючі. Так, наприклад, перші визначають число поляків у Подільській губернії в 1897 р. в 261,1 тис., останні – у 69,1 тис. (за 1909 р. відповідно 288,1 і 68)». В Балтському повіті тільки протягом другої половини ХІХ ст. відсоток поляків коливався між 6 і 12%. У Київській губернії виділявся Махнівський повіт (11% за офіційною статистикою) та деякі поліські села на Чорнобильщині. Що стосується Волині, то там кількість поляків за офіційними документами у 1897 р. була наступною: Новоград-Волинський повіт – 16%, Старокостянтинівський повіт – 15%, Луцький повіт – 14%, Кременецький повіт – 13,3%. Ці цифри не піддаються порівнянню з австрійськими переписами на Східній Галичині та Західному Поділлі. Історик Д. Дорошенко наводить наступні дані: «у, східній, українській Галичині по містах живе дуже багато поляків, приміром, у самім Львові, за відомостями 1910 р., жило 105 000 поляків і вони складали там 51,2% усієї людності; у повітах, де є значніші міста, маємо значний польський %: в Бережанському їх є 29 100 (27,8% усієї людності повіту), у Бучацькому 43 500 (31,5%;), Гусятинському 26 800 (27,7%), Збаразькому 22 600 (31,6%), Золочівському 30 000 (25,5%), Самбірському 32 800 (30,5%), Скалатському 35 100 (36,6%), Теребовельському 31 900 (39,4%) і Тернопільському 46 200 (32,5%). Взагалі, в цілій Східній Галичині мешкало, за відомостями 1910 р., якщо брати за підставу римо-католицьку релігію, коло 1 200 000 поляків або 23%; українські вчені, беручи за основу розмовну мову, нараховують усього 630 000 поляків (12%)» («Слов’янський світ у його минулому та сучасному», 1923). Таким чином, якщо у 1795 р. перепис зафіксував на Правобережній Україні близько 630 000 поляків, то цілком закономірно припустити, що до 1897 р. їхня кількість мала збільшитись приблизно у два рази. На початку ХХ ст. на території від Західного Бугу до Дніпра, (за винятком Галичини та Західного Поділля) мало проживати близько 1 300 000 поляків. Це тим більше очевидно, що протягом ХVIII-ХІХ ст. в Україну переселялись великі групи населення з сільських місцевостей Великопольщі. І хоч концентрація поляків у містах була вищою, ніж в селах (Київ – 25% у 1915 р.; Житомир – 15% у 1897 р.), у сільській місцевості життя польських громад визначалось збереженням етнічних традицій, завдяки регуляції з боку церковних інституцій.

    Якщо поєднати кількість польського населення на Правобережній Україні та Східній Галичині станом на 1900 рік, то загальне число поляків наблизиться до 2 500 000 чоловік. У 1900-1941 рр. кількість поляків в Україні коливалась між 15 і 30%. Із цього числа етнічними поляками, переселенцями з Великопольщі було лише близько 900 000 чоловік. З них 600 000 чоловік проживало в Східній Галичині та на Західному Поділлі, по 100 000 чоловік на Волині і на Поділлі, інші невеликими сільськими анклавами жили на територіях Уманщини, Київщини, Ольгопільщини. Близько 500 000 поляків були нащадками польського та мішаного польсько-руського населення, що вкорінилось в Україні ще у ХVI-ХVII ст. Майже 90% з них проживало в околицях таких міст як Львів, Тернопіль, Кам’янець-Подільський, Кременець, на території колишнього Подільського воєводства. Залишається ще близько 1 000 000 чоловік, які і стали протягом наступних 50 років «фактором коливання» в етносоціологічних дослідженнях. Саме цей фактор коливання є найбільшим феноменом у етнічній історії Східних Кресів. Їхня «польська ідентичність» визначалась не генетичною приналежністю до польської нації, а політичною. Такий феномен в сучасній етнологічній науці найкраще досліджений британським політологом Е. Смітом («Nations and Nationalism in a Global Era», 1995).

    Різницю між нацією як етнічною системою та політичною нацією можна продемонструвати на прикладі сучасної Іспанії – поліетнічної країни (баски, каталонці, наварці) з єдиною політичною ідентичністю («мадридською»). В тому ж самому напрямку протягом ХVIII-ХХ ст. розвивалась і польська нація. Кульмінацією ідеї політичної нації стала доктрина Ю. Пілсудського, котра багато в чому базувалась на триєдиній концепції Речі Посполитої закладеній ще у 1658 р. в Гадячі Іваном Виговським і Яном Казимиром. Вона передбачала створення єдиної централізованої Польщі на основі трьох народів – польського, українського, білоруського-литовського. При цьому, триєдина держава мала розвиватись не шляхом етнічної ідентифікації, а через політичне самовизначення.

   На Правобережній Україні, а особливо на Волині та Східній Галичині, така ідея була надзвичайно близькою до здійснення. Якби не вересневий поділ другої Речі Посполитої у 1939 р., можливо б польська політична історія розвивалась саме в цьому контексті.

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: поляки,Історія України,В. М. Мельник,Віктор Мельник,етнос
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.