Золота Орда, Московська (урядова) православна церква і «русскій мір».

25 июля 2013, 12:35
Народний депутат України 2-4 скликань
0
325

Тому – то «в Росії Бог без церкви», що її ієрархи завжди служили не Богові, а імперській державі та її правителям.

   «Похід війська хана Менгу – Тимура на Константинополь у 12691271 роках не передбачав підкорення Візантії Золотій Орді чи відторгнення частини її земель. Володіння Візантійської імперії на ті часискоротилися і на півночі досягали лише річки Дунаю.   На ті роки прикордонним улусом володів хан Ногай онук Бувала (Мовала). І хоча у 1269 році Ногай зі своїми отарами й табунами худоби уже перейшов у Причорномор’ї на правий берег Дніпра, та до річки Дунаю ще не дістався.                                        

   Навіть арабські (єгипетські) історики, сучасники походу, були змушені визнати його зовнішню безпідставність. Існували золотоординські, внутрішньодержавні мотиви. Менгу – Тимур поставив перед Візантійським імператором і Константинопольським Патріархом ультиматум: хан Золотої Орди має бути царем для християнського населення держави, а всі церковні владики (митрополит і єпископи) повинні висвячуватись на кафедри тільки з його згоди.

   Мабуть, на цей вчинок хана підштовхнули православні владики Золотої Орди, які добре пам’ятали приниження за часів царювання хана Берке. Якщо хани Батий і Сартак повністю звільняли церкву і священиків від податків, то хан Берке, розпочавши у 1262 році війну з Хулагуїдами на Кавказі, наклав на церкву податок. Церковні та монастирські споруди використовували для ночівлі та постою коней і людей.

   Саме Візантія свого часу сповідувала гармонію церкви і влади коли церква і влада одночасно опікуються і церковними, і державними справами: одна опирається на іншу. При цьому Візантійський імператор разом із Патріархом вважалися намісниками Бога на землі. Імператор був у ролі земного царя для православного люду держави. Тому населення Мещери і Тмутаракані після хрещення залишалось немовби під опікою Візантійського імператора і Патріарха.

   Проти цього і виступили хани Золотої Орди. Вони погодились, щоб Патріарх як духовна особа висвячував для православних людей їхньої держави митрополита, але тільки узгоджену кандидатуру. А про те, щоб візантійські імператори були Царями для християн Золотої Орди, не могло бути й мови. Потомки Чингісхана вважали себе намісниками Бога на землі. Ось що писав Великий Хан Менгу в листі до французького короля Людовика IX: «…На небе есть один только вечный Бог, над землею есть только единый владыка Хингис хан, сын Божий…» (Иоанн де Плано Карпини. История Монгалов; Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. – СПб.: Изд – во Суворина, 1911, с. 162).

   Усі події чітко збігаються у часі: 1 серпня 1267 року Менгу – Тимур видав ярлик митрополиту Кирилу, який тримав свою кафедру при ставці хана. Мабуть, того ж таки 1267 року Менгу – Тимур направив свою вимогу (або ультиматум) до Константинополя. Відповідь, імовірно, негативну, хан отримав у 1268 році. А вже у 1269 році розпочався похід війська Золотої Орди на Константинополь.

   Хан Менгу – Тимур особисто не брав участі у поході, що свідчить не про підкорення Візантії чи завоювання частини її земель, а про звичайне залякування.

   Військо Менгу – Тимура, – саме його, а не темника Ногая, як подають деякі російські історики, – підійшло під стіни Константинополя, проте штурмувати місто не стало. Як свідчать арабські джерела, справу владнали шляхом звичайних переговорів.

   Відтоді впродовж майже 200 років Золота Орда і Візантія перебували в мирі та злагоді. І не один золотоординський хан мав дружину із дому Візантійського імператора. Немає сумніву, що був у ханській делегації і брав участь у переговорах щодо примирення митрополит Кирило, або сарайський єпископ. Патріарх та імператор мали бачити свої вигоди від прийнятого рішення.

   Інтереси Патріарха і Митрополита Золотої Орди збігалися стосовно гарантії існування православ’я в державі та його підтримки в протистоянні з католицизмом. Хани Золотої Орди визнали «московське» православ’я однією з державних релігій і заборонили у своїй державі сповідувати католицизм.

   Ханів Орди не цікавила сама суть кожної із гілок християнства. Для них головним було інше: православ’я визнало їх своїми Верховними Царями – намісниками Бога на землі, що відповідало Ясі Чингісхана. У той час, як католицька релігія вважала намісником Бога на землі тільки Папу, а ханів прирівнювала до простих смертних, що, звичайно, не відповідало світосприйняттю ханів.

   Саме хан Менгу – Тимур після війни 1269 – 1271 років став першим законним царем «московського християнства». Він на це отримав благословення Константинопольського Патріарха, а імператор і Патріарх отримали від наймогутнішої держави Євразійського континенту гарантію свого існування. І вони неодноразово користувалися підтримкою Золотої Орди.

   Очевидним результатом воєнного походу на Константинополь стала цілковита залежність православ’я Мещери і Тмутаракані від ханської влади. У Московії з 1272 року не знайдемо жодного митрополита чи єпископа, які б посіли кафедру без ханського ярлика. І це триває до сьогоднішнього дня. Тільки спочатку їх видавали хани, потім царі та московські генсеки. Сьогодні «ярлики» на московське патріаршество видає Російський Президент. Відтоді Православна церква стала звичайною ідеологічною зброєю «государів» Московської держави. Ось що зазначив російський професор Г. В. Вернадський:

   «Русский народ получил два богатых исторических наследства – монгольское и византийское. Монгольское наследство – Евразийское государство. Византийское наследство – православная государственность…

   Соотношение между влиянием монгольским и византийским в русской истории есть соотношение между порядком факта и порядком идеи. Монгольское наследство облегчило русскому народу создание плоти Евразийского государства.

   Византийское наследство вооружило русский народ нужным для создания мировой державы строем идей» (Вернадский Г.В. Начертание русской истории, – СПб., 2000, с. 33).

   Це дає можливість зрозуміти, чому сьогодні московський піп Кирило носиться з ідеєю «русского мира». То гнила ідея московської «мировой державы».

   Очевидним підсумком воєнного походу стала можливість ханів Золотої Орди використовувати церкву у своїх інтересах. Те, що православні церкви Золотої Орди воздавали хвалу своїм земним царям (ханам), молилися за них та їхні родини, свідчить про узаконений церковний догмат. Цей догмат почали насаджувати в Мещері та Тмутаракані за хана Батия, але узаконений він був за Менгу – Тимура.

   Тепер церква мала повне право відлучати улусного князя від себе за непослух ханові (царю), якщо ж хан вимагав більшого, то могла і піддати людину анафемі. Цим ганебним правом Московська церква користувалась постійно на догоду своїй владі. Згадаймо хоча б відлучення від церкви всіх псковитян на вимогу хана Узбека. Церква цілковито перейшла на службу золотоординським ханам.

   Наведемо повністю ярлик Менгу – Тимура, виданий митрополитові Кирилу 1 серпня 1267 року. Хоча маймо на увазі: текст значно прикрашений московською цензурою, бо оригінал уйгурською мовою московити ніколи не друкували. Це їхнє золоте правило: не публікувати давні оригінали, а тільки подавати московське тлумачення оригіналів.

   Ярлик Менгу – Тимура золотоординському митрополитові Кирилу:

   «Вышняго Бога силою, вышняя Троица волею Менгутемирово слово

   людским баскакам,

   и князем,

   и полчным князем,

   и к данщикам, и к писцем,

   и к мимоездящим послом,

   и к сокольником, и к пардусником.

   Чингиз – царь, – потом что будет: дань или корм, а не замают их, да правым сердцем Богови за нас и за племя наше молятся и благословляют нас, – тако молвя.

   И последний цари по тому же пути пожаловали попов и черныцев: дань ли, или иное, что ни буди: томга, поплужное, ям, воина, кто чего ни спросит, и рекли были – дати. Кто паки того у нас не ведает? Вси ведаем.

   И мы, Богу моляся и их грамоты не изыначили, так молвя по первому пути: которая дань, или корм, кто ни будет, – да не просят; ям, война, тамга – не дают; или что церковное: земля, вода, огороды, винограды, мельници, зимовища, летовища, – де не заимают их; и аж будут поимали, и они да воздадут назад; а что церковное: мастеры, сокольницы, пардусницы, кто ни будет, – да не заимают их: книги, или ино что, – да не заимают, ни емлют, ни издерут, ни погубят их; а кто имеет веру их хулити, тот человек извинитца и умрет.

   Попове един хлеб ядуще и во едином дому живущее: у кого брат ли, сын ли, и тем по тому же пути пожалование, аже будут от них не выступилися, будет же ли и от них выступилися, – дань ли, или ино что, ино им дати.

   А попове от нас пожалование по первой грамоте, Бога молящие и благословляющее нас, стойте; а иже имеете не правым сердцем молитися о нас Богу, тот грех на вас будет. Так молвя: оже кто не поп будет, иные люди, а к себе имеет принимати, хотя Богови молитися, что в том будет. Так молвя: сему митрополиту грамоту дали есмя; сию грамоту видящее и слышащее от попов и от чернцов ни дани, ни иного чего не хотят, ни возьмут баскаци, князи, писцы, поплужницы, таможницы; а возмут, и они по велицей язе извинятца и умрут.

   Тако молвя.

   Заечьего лета, осеняго перваго месяца, в четвертый ветха. На Талы: Писано» (Приселков М. Д. Ханские ярлыки русским митрополитам, – Петроград: Типография «Научное дело», 1916, с. 5859).

   У ярлику на першому місці поіменований володар улусу – баскак, а вже далі йдуть різні князі та керівники служб. Цікаво звернути увагу і на те, що всі улуси Орди, в тому числі й улуси Беркечара, Чилаукуна, Мухаммеда та інші, були забиті державними службами, яких тільки цей ярлик нараховує вісім.

   Не будемо деталізувати текст ханського ярлика Менгу Тимура. Це зроблено у третьому томі аналітичного дослідження «Країна Моксель, або Московія».

   Які великі свідчення часів Золотої Орди ми б отримали, якби московити не приховали у своїх таємних сховищах ярлики так званих князів. А вони ж бо до сьогодні зберігаються у московських схованках, що засвідчив князь М. А. Оболенський», – ось реалії, про які написав Володимир Білінський у своїй книзі «Москва ординська» (К., Вид – во імені Олени Теліги, 2011, с. 219 – 225).

   А зараз звернемося до третього тому книги цього ж автора «Країна Моксель, або Московія», виданої там же, де і попередня, у 2010 році (с. 167 – 172): «…кожен хан Золотої Орди, вступаючи на престол, або підтверджував, або скасовував раніше видані ярлики і грамоти. Це стосувалося всіх службовців імперії: баскаків, даруг, князів усіх видів, митрополита, єпископів, ігуменів монастирів та інших. Цю тезу підтвердив професор І. М. Березін: «Після вступу на престол новий Хан підтверджував або скасовував грамоти своїх попередників стосовно чинів і пільг, але основні постанови держави залишалися недоторканними» (Березин И. Н. Очерк внутреннего устройства Улуса Джучиева. – Санкт – Петербург, 1863, с. 42).

   Митрополит Кирило займав церковну кафедру довгих 30 років, з 1250 до 1280 року. Саме йому довелося встановлювати стосунки Православної Церкви з ханами (царями) нової держави. Митрополит зі своїм завданням впорався блискуче. Бо ще за життя мав авторитет у всіх ханів Золотої Орди: Батия, Сартака, Берке і Менгу – Тимура.

   Очевидно, він був невипадковою людиною на митрополичій кафедрі. Батий довгих сім років тримав Кирила місцеблюстителем митрополіїШвидше за все, приглядався і вивчав як нову релігію, так і майбутнього митрополита. Аж 1250 року Батий дозволив Кирилові виїхати в Константинополь до Патріарха та отримати сан митрополита.

   митрополит Кирило тримав свою кафедру тридцять років при ставці хана у столиці держави –  Сараї. Там у 1254 році було споруджено величний православний храм. А в 1261 році в Сараї відкрито Сарську (Сарайську) єпархію на чолі з єпископом.

   Дуже важливо відзначити: Плано Карпіні в 1245 році і Вільгельм де Рубрук в 1253 – 1254 роках пропонували ханові Батию відкрити в його державі католицькі церковні парафії і розпочати службу. Але хан не дав дозволу, відправивши обох геть із держави.

   Починаючи від митрополита Кирила, Московська православна церква стала звичайною державною службою Золотої Орди, а згодом – Московської держави. Читачі мають пам’ятати слова професора Московської духовної академії В. О. Ключевського: «На Заході церква без Бога, в Росії Бог без церкви». Тому – то «в Росії Бог без церкви», що її ієрархи завжди служили не Богові, а імперській державі та її правителям.

   Цікавий той факт, що вже на початку грамоти поіменовано вісім незалежних ханських служб, а далі або прямо, або між іншим говориться ще про декілька, що свідчить про централізацію влади: кожна служба підпорядковувалася безпосередньо столиці. Цілком зрозуміло, що всі державні чиновники в якийсь спосіб узгоджували свої дії з правителем улусу – баскаком. Проте не викликає сумнівів, що в той же час вони безпосередньо підпорядковувалися ханові або його канцелярії Бо інакше не став би Менгу – Тимур згадувати в одному ряду баскака і підлеглих цього ж баскака. Етикету дотримувалися в Золотій Орді 1267 року беззаперечно. Врешті, недотримання цього принижувало б самого хана, адже свідчило б про його нетривку владу.

   Другим наріжним каменем Менгу – Тимурової грамоти є свідчення про наповнення північних улусів Орди, тобто країни Моксель, розмаїтими службами та чиновниками. Адже «останні царі в той самий спосіб обдаровували попів і ченців». Це була не перша грамота, видана ханами Золотої Орди ростово – суздальським священикам і монахам. Так чинили царі (хани) і до Менгу – Тимура. Ханські чиновники виконували накази всіх цих грамот і ярликів».

   Не менш цікаві факти наводить Володимир Білінський у першому томі свого дослідження «Країна Моксель, або Московія» (теж саме видання 2011 року, с. 247 – 253, 280 – 301):

   «…в середині XIII століття церква й князь Олександр дійшли єдиної думки, і таким царем для них став єдиний правитель Золотої Орди – хан Батий. Пізніше наступні хани.

   За хана як найвищого, Богом посланого Царя молилися в ростовсько суздальських, а пізніше у московських церквах. Цю незаперечну істину засвідчив навіть М. М. Карамзін, хоча надто вже ухилявся від цього зізнання «оповідач історії». Якщо князь виявляв непослух ханові, митрополит відлучав такого князя від церкви і піддавав анафемі. Таке не раз чинили з тверськими князями, новгородцями й псковитянами.

   Золотоординський хан уособлював для Московії «симфонію» єднання церкви і влади, яку проповідувала Візантія та прийняла як догмат Московія.

   Але в самій Золотій Орді, в її улусах до кінця XV століття сталися зміни, і перед Московією та церквою знову постала стара дилема: якому цареві Орди молитися? Навіть почала зринати страшна думка: а чи не проголосити свого, Московського царя?

   До кінця XV століття внаслідок жорстокого розбрату Золота Орда поступово почала втрачати не тільки свою силу, а й вплив на власні улуси князівства. Із володінь Орди на той час піднялися Кримське ханство і Московський улус.

   Московським князем на ту пору був Іван III, якому вдалося домовитися із кримськими Гіреями «про братство і вічну дружбу». Московський князь при цьому погодився визнати себе залежним від Кримського ханства, як був залежний від Золотої Орди.

   Послухаймо М. М. Карамзіна, хоча «тлумач» відверто намагається в цьому питанні сховати кінці у воду, плутаючи геть усе:

   «Іоанн послав у Крим товмача свого Іванчу бажаючи укласти з Ханом урочистий союз, а Менглі – Гірей 1473 року прислав у Москву чиновника Азі Бабу… Разом із Азі Бабою вирушив у Крим Послом Боярин Микита Беклемішев».

   Микита Беклемішев мав чітку вказівку московського князя погодитися на таку умову хана:

   «Великий Князь зобов'язаний слати до мене, Царя, поминки або дари, щорічні» (Карамзин Н. М. История государства Российского: в 12 т. – М.: Моск. Рабочий, Слог, 1993 – 1994, том VI, с. 260).

   У цьому союзі, що тривав понад сто років, Кримський хан виступав із титулом царя, з чим погодився Іван III, а сам лишився великим князем. Титули на ті часи прояснювали всю взаємозалежність. Князь завжди залишався васалом царя.

   До речі, поминки (данину) Московія возила в Крим до 1700 року, ще за Петра І.

   «Беклемішев повернувся в Москву із Кримським Послом, Довлетеком Мурзою, і з Клятвенною Ханською грамотою, на якій Іоанн, у присутності цього Мурзи, цілував хрест із запевненням, що буде точно виконувати всі умови союзу» (там же, у Карамзіна, с. 261).

   Варто наголосити: умови союзу були прислані ханом і беззастережно прийняті Московським князем Іваном III. Всією своєю суттю він був спрямований і проти залишкового правління Великої Орди, і проти сусідніх слов'янських народів.

   Московія не вийшла з – під татарського панування після 1480 року, в чому нас намагаються переконати великоросійські «байкарі історії». Помінявся лише господар Московії. Він перемістився із Сарая в Бахчисарай.

   Притому змінився ступінь залежності Московії від Орди. Якщо раніше була необхідність отримувати «ярлик» на управління князівством в Сараї, то зараз і кримські Гіреї, й московські Рюриковичі полюбовно погодилися, що саме вони залишилися продовжувачами справ Чингісидів і спадкоємцями слави Великої Орди. При цьому Крим залишився носієм Царського трону, а Московський князь залишився «меншим братом», але вже міг передавати титул у спадщину. Як не схиляли московські церковники Івана III і його сина Василя III зазіхнути на царський титул, князі не зважилися протистояти кримським Гіреям.

   Однак, навіть уклавши договір із Кримом, Московія далі відчувала страх перед залишками Великої Орди, що кочувала в Поволжі, а Іван III, як і його предки, боявся ординських ханів.

   Московію вперше врятував від руйнування Кримський хан, який вторгся в землі Великої Орди й захопив «Юрт Батиїв», тобто Сарай. Почав діяти договір, на якому клявся новому хазяїнові Іван III. Великороси про це воліють не згадувати.  

   Однак наразі у звеличених ординських улусів Московії та Криму настала пора «великого братання» й жорстокої ненависті до прабатьків:

   «… навесні 1502 року Менглі – Гірей раптовим нападом розтрощив їх, розсіяв, винищив або взяв у полон виснажені голодом юрби, які ще скиталися із Шиг – Ахметом; прогнав його у віддалені степи Ногайські й урочисто сповістив Іоанна, що древньої Великої Орди більше не існує. «Улуси лиходія нашого в руці моїй, – говорив він, – а ти, брате люб'язний, чуючи такі хороші звістки, тішся і радій!» (там же, у Карамзіна, с. 381).

   Ось він, Менглі Гірей, справжній визволитель Московії від влади Золотої Орди!

   Московит із кримчаком того часу справді були братами.

   Саме Золота Орда запліднила Московію ідеєю «державності», яка й нині не покидає чимало умів російського істеблішменту.

   Але стався величезний історичний парадокс: московити, виникнувши на основі народу Моксель, пробувши сотні років у татаро – монгольській державі, поглинувши в собі чимало фінських племен, запозичивши золотоординський стиль «державності», дуже наполегливо відхрещуються від свого стародавнього фінського і татарського коріння, чомусь чіпляючись за слов'янське. Їм навіть не спадало на гадку, що Рюриковичі ніколи не були носіями слов'янства і не могли, прийшовши у фінські й татарські землі, принести з собою слов'янство. Забули великороси й той факт, що рід Рюриковичів давно вимер, забравши з собою в могилу так званий «дідичевий» зв'язок Києва з Московією. А слов'янські цитаделі Новгород і Псков, які дісталися Московії у спадок від Великої Орди, московити разом з татарами вирубали з історичним корінням і повністю знищили.

  За своїми далекосяжними наслідками рік 1552-й став для Московії воістину переломним. Саме із завоювання Волзької Булгарії Московський князь Іван IV чітко усвідомив усі переваги свого нового статусу кримського сателіта.

   Ми не повинні забувати, що підкорення Казані й Астрахані Московія здійснила за згодою Кримської Орди.

   Хоча Іван IV із 1547 року почав величати себе царем, це спершу ніяк не змінило його статусу залежності від кримських ханів.

   У московських церквах і після приходу Івана IV до влади далі молилися за єдиного царя великого кримського хана. На другому місці почали згадувати свого Івана.

   Хан Гірей навіть заохочував і вітав воєнні дії Івана IV, бо перед родом Гіреїв стояло найперше завдання – зібрати воєдино володіння великої Золотої Орди. Московський князь, із дозволу Криму, цим і займався.

   Після розгрому Великої Орди кримським ханом 1502 року саме Гіреї, як переможці та спадкоємці Чингісидів, стали царями в новій Орді. Московія з цим погодилася. А дід Івана Грозного – Іван III, на знак згоди з передачею титулу царя кримським Гіреям і свого васального статусу перед кримським ханом, присягнув на Біблії на вірність нової династії царів.

   Така «велич» і «царювання» Московії наприкінці XVI століття: платили данину Криму, як і Золотій Орді, і за князя, і за так званого царя. Але російські імперські історики затято брехали, замовчуючи залежність Москви від Кримського ханства, аби приховати приниження, адже це відверто спростовує сам факт незалежного існування Московії як царства в XVI столітті.

   Однак, будучи васалом Криму, Московія мала і вигоду. Кримські хани надавали Московії постійну військову та політичну підтримку в так званій Лівонській війні. Саме в результаті підтримки Криму війська Івана Грозного на початку війни здобували одну перемогу за другою.

   1561 року Московія отримала грамоту Константинопольського патріарха, де Івана IV визнали прямим спадкоємцем візантійських імператорів. Чи ця грамота стала витвором московських церковних владик, чи її за гроші склали в Константинополі… – не так і важливо. Сам факт зазіхання Івана IV на спадщину давнього титулу Візантійського Кесаря зафіксований 1561 роком.

   Ясна річ, невдовзі про це зазіхання московського князя донесли кримському ханові, який цілком обґрунтовано вважав Івана IV своїм підданим.

   Зверніть увагу: з 1473 року, коли Іван III на Біблії присягнув кримським Гіреям, до 1563 року між Кримською Ордою й Московією не існувало серйозних розбіжностей. Я вже згадував, що кримський хан навіть бровою не повів, коли Іван Грозний у 1552 році поневолив Казанське, а пізніше, 1554 року, – Астраханське ханство.

   Але з 1563 року взаємини між Московією й Кримським ханством почали різко змінюватися. А в 1570 році турецький Султан навіть зажадав входження Московії до складу Османської імперії.

  Хан Гірей, за підтримки турецького султана, вирішив провчити клятвопорушника, який зазіхнув на титул царя. І 1571 року війська кримського хана пішли на Московію. Московські князі, як завжди, зустрічали війська татар на рубежах своїх володінь, тобто на рубежах Оки. Однак кримський хан обійшов московські війська, що стояли на Оці, й рушив форсованим маршем прямо до Москви.

   факт залишається фактом: Іван Грозний все таки бив чолом ханові Давлет – Гірею; як видно, дав так звану «клятвену грамоту за себе, за дітей і за онуків своїх», як давали подібні клятви всі його предки. Так рід московських Рюриковичів до останнього свого коліна залишався васалом у ханів Орди.

   В результаті кримського удару Московія втратила близько мільйона людей убитими й полоненими. …і сам Іван Грозний власним розбоєм… погубив не менше…

   На півночі Московія надовго загрузла в т. зв. Лівонській війні. Війна пожирала все нові й нові, і без того убогі, матеріальні й людські ресурси.  

   Кревне трьохсотп'ятдесятилітнє «родичання» з Ордою, московський ординський інстинкт повеліли схилити шию перед спадкоємцями роду Чингісидів. Тобто було ухвалене рішення й далі родичатися з Кримським ханством.

   Слід пам'ятати: Кримське ханство могло підтримати Московію в Лівонській війні та убезпечити її південні й південно – західні кордони лише за однієї умови: Москва і її князь повинні були залишитися васально залежними, отже, підданими роду кримських Гіреїв. Цю умову васальної залежності було прийнято.

   Не слід забувати, що хан Давлет – Гірей пообіцяв, у разі відмови Івана IV прийняти його умови, знову з'явитися з військами в Московію. Другого такого удару Московія просто не витримала б.

   Отже, в 1574 році, через три роки після походу хана Давлет Гірея на Москву, саме того року, коли можна було очікувати повторного удару, Іван IV привселюдно склав із себе титул царя спадкоємця візантійського. Касимовський хан, татарин Саїн Булат, або в хрещенні Семен Бекбулатович, був посаджений на московський царський престол. Саїн Булат прийняв царський титул за всіма належними канонами: у церкві, в присутності церковних владик, після складання титулу царя з Івана IV.

   Ця подія була не жартом, не дурнуватою примхою Івана Грозного і церковних владик Московії. Цей вчинок московської влади був вимушеній і цілком усвідомлений. Відтоді Іван Грозний позбувся свого фальшивого титулу та іменувався, як і його предки, московським князем. Актом зречення Іван Грозний і московські ієрархи продемонстрували кримським Гіреям і Оттоманській Порті, що Іван IV не претендує на першість в роду ЧингісидівДемонстративно наголошувалося: коли Казань увійшла до складу Московії, то й титул царя зберігся за касимовським ханом. Лише замість казанського він став величатися московським. А Іван Грозний, якщо ви не бажаєте, – залишиться зі своїм отчим титулом московського князя.

   Одразу ж після зречення Івана IV від царського титулу було споряджене велике, з багатьма дарами, посольство в Крим, щоб доповісти Гіреям про ці події, все пояснити й покаятися в непорозумінні, що виникло раніше. Мовляв, Іван IV ніколи не думав заперечувати вашу царську першість у династичному роді Чингісидів.

   Давня родинна залежність від Чингісидів і поховала домагання Івана IV на царський титул Візантії. Гіреї поставили Івана IV у той династичний ряд і на те місце, яке йому по праву належало.

   1577 року помер войовничий кримський хан Давлет Гірей. На ханський престол вступив його син Магмет Гірей, який укотре, як і його предки, прийняв Івана IV і всю Московію у васальне підпорядкування Орді.

   І знайшов «сподвижника»: Московія зробила вибір на користь війни на півночі. Разом із ханськими військами Іван Грозний розгорнув нові воєнні дії в так званій Лівонії.

   Нагадаю: Лівонський Орден припинив своє існування 1561 року. Його землі були розділені Звісно, Московія вела війни не з міфічним Лівонським Орденом, а з Польщею, Швецією і Великим князівством Литовським.

   Уже 1577 року татарські війська подавали допомогу московським у Лівонській війні.

   Ми пам'ятаємо, про що була підписана Шертна (Клятвена) грамота 1473 року між Менглі – Гіреєм і Іваном III. Тоді Іван III присягнув на вірність Менглі – Гірею, визнав за Менглі – Гіреєм титул царя верховного, тобто царственого спадкоємця великого роду Чингісидів, а себе – його підданим, васалом, і залишався у взаєминах з Ордою, як і всі його предки, – князем московським, данником ханським. Натомість кримські Гіреї та Орда зобов'язані були захищати Московію від зовнішніх кривдників…

   І останній московський князь роду Рюриковичів із великим задоволенням дав Клятвену грамоту на вірність та підданство роду Гіреїв і залишився, як і всі до єдиного спадкоємці Олександрового (Невського) племені, васалом роду Чингісидів. І зовсім немає значення чи Клятвена грамота була підписана під Москвою на Поклонній горі, в стані хана КазиГірея, чи в Бахчисараї у 1594 році.

   Останній князь Московії Федір Іванович помер 7 січня 1598 року. Обидва останні московські князі династії Рюриковичів були людьми ненормальними:

   «Грозний був дегенератом або одним із тих параноїків, психологію яких вивчав Ломброзо… Федір був напівідіотом» (Валишевский К. Иван Грозный. – М.: ИКПА, 1989. – Репринтное воспроизведение издания 1912 года, с. 398).

   Закінчився рід Рюриковичів московських не царством і величчю, а васальним плазуванням і залежністю від Орди й Чингісидів. Як виникла Москва й Московія у володінні Батиєвої Орди, так і залишилася в підданстві Орди до останнього московського князя Рюриковича.

   І навіть перші Романови майже сто років, усе XVII століття, залишалися васалами Кримської Орди Послухаймо історика:

   «… І навіть у кримських татар в Бахчисарайському договорі 1681 р. не могли домогтися ні зручного степового кордону, ні скасування ганебної щорічної данини ханові, ні визнання московського підданства Запорожжя» (Ключевский В. О. О русской истории. – М.: Просвещение, 1993, с. 363).

   Така істина, приховувана під половою звичайного історичного словоблудства, або, по – російськи, – «доважками брехні».

   Великороси – державники розповіли нам не історію становлення московитів як народу, а історію розбою московської гілки династії Рюриковичів. При цьому чомусь перервали цю династію на київському князеві Олегу, забувши, що Олег прийшов у Київ з півночі Європи. Отже, за логікою великоросів, їхній родовід повинен поширюватися на норвезький і шведський народи. Алелогіки в цьому питанні у великоросів немає.

   Недарма історик К. Валишевський сказав, мовби вліпив ляпаса офіційній великоросійській ідеї (там же, с. 10):

   «Хоча Московські государі й називають себе великим князем або царем «усія Русі», але право на цей титул у них було таке ж, як і право їхніх сучасників англійських королів, за яким вони собі привласнювали герб і корону Франції до своєї вітчизни». Якщо історики Англії та англійська історична наука давним – давно зуміли поправити своїх королів, то великоросійський істеблішмент і правителі Російської (власне кажучи, Московської) держави, донині зазіхають на чужий коровай, як і їхні попередники, повторюючи давно завчену облуду про «київський період московської історії».

   Ось такі наукові факти навів Володимир Білінський у своїх працях. Тому є очевидним наступний висновок.

   Імперські корені – пута  нинішнього путінско – кірілловского «русского міра» ростуть із Золотої Орди, підживлюючись відповідними діями багатьох, якщо не більшості, її нащадків і Московської (урядової) православної церкви. Щоб відрізати ці корені – пута і назавжди покінчити з ординсько – шовіністичними зазіханнями на Русь – Україну, нам треба приєднатися до кола заможних народів вільного світу: європейської та євро – атлантичної спільноти – ЄС і НАТО. Українці не є ординцями, на відміну від нинішніх московських виконавців Яси Чингісхана і натхненників реставрації під маркою мутного таможєнного союзу (МС – ТС) Російської імперії – наступниці імперії Золотоординської. Адже, згідно Яси, Золота Орда не є державою серед інших держав світу, вона є світовою імперією в процесі становлення, а кожна нація, яка не визнає Великого хана, вважається повсталою. Ми ж його не визнаємо. Тому ми – українці завжди були, є і будемо європейцями!

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.