Боротьба ОУН і УПА проти гітлерівського і сталінського режимів

24 декабря 2012, 20:29
0
3613
Боротьба ОУН і УПА проти гітлерівського і сталінського режимів

Хроніка боротьби за відродження української незалежної держави.

Протягом 28 січня – 3 лютого 1929 р. у Відні 30 делегатів від українських націоналістичних партій та рухів (11 колишніх старшин Української галицької армії, 9 студентів і 10 професійних політиків) створили Організацію українських націоналістів – громадсько-політичних рух, що головною метою своєї діяльності декларував встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території.

З цього часу і до 1939 року ОУН залишалась єдиною значною силою, що вела боротьбу проти польського режиму на Західній Україні. За даними сучасних українських істориків ОУН здійснила у цей час сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також більше 60 вбивств.

1 вересня 1939 р. о 4:50 нападом гітлерівської Німеччини на Польщу розпочалась Друга світова війна. Організація українських націоналістів виступила союзником німецької армії, повіривши отриманим раніше від Берліна обіцянкам про відновлення ЗУНР, – у диверсіях та акціях саботажу проти польського війська взяли участь 4 тис. її членів. Бойовики ОУН знищили чотири польські колонії, вбили 796 і поранили 37 польських солдатів. Українські націоналісти не могли знати про таємний протокол до пакту Молотова – Ріббентропа, за яким німці погодились передати Західну Україну до сфери впливу Радянського Союзу. 17 вересня Червона армія розпочала окупацію Галичини та Волині. 27 жовтня край офіційно став частиною СРСР. Встановлення влади робітників і селян не обійшлось без масових репресій. Упродовж осені 1939 – весни 1941 р. із Західної України було депортовано близько 388 тис. жителів. Українських націоналістів зарахували до класово ворожих елементів, але у період з 1939 до 1941 р. активної антирадянської діяльності ОУН не проводила. Можливо, причиною цього були внутрішні суперечності в організації. 10 лютого 1940 р. молоді оунівці Галичини, не дійшовши згоди зі старшим поколінням, що переважно перебувало за кордоном, сформували революційну ОУН на чолі зі Степаном Бандерою (далі – ОУН-Б).

У 1941 р. обидві фракції ОУН у цей час продовжували орієнтуватись на підтримку нацистів. Навесні 1941 р. ОУН-Б активно формувала антибільшовицьке підпілля на Західній Україні. 22 червня 1941 р. на територію України розпочала наступ німецька група армій «Південь», у складі якої були охоронні батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд», сформовані з бойовиків ОУН. Підтримуючи напад німецької армії, у 26 районах Західної України спалахнули повстання проти радянської влади. 30 червня, за підтримки батальйону «Нахтіґаль», без узгодження з німецькою адміністрацією, львівська радіостанція передала звістку про відновлення української державності та створення українського уряду на чолі з Ярославом Стецьком. Цей вчинок українських націоналістів кардинально змінив їхні стосунки з німецькою владою. 5 липня 1941 р. німці заарештували Бандеру, через чотири дні – Стецька, а також 300 активістів ОУН, частину з яких розстріляли. Протягом 1941 – 1943 рр. нацисти стратили 4756 членів ОУН, у тому числі 197 вищих керівників.

Організувати супротив німецьким загарбникам українським націоналістам вдалось не одразу. Можливо, зіграло свою роль те, що велика частина вищого керівництва організації або перебувала в ув’язненні, або була фізично знищена. Тільки у 1942 р. під егідою ОУН-Б почали формуватися озброєні загони, що мали на меті захищати місцеве українське населення Волині та Галичини від німецьких карателів, польських націоналістів, радянських партизанів та бандитських груп. Датою створення Української повстанської армії (УПА) офіційно вважається 14 жовтня 1942 року, хоч насправді конкретно у цей день нічого важливого не відбувалось. Якщо не враховувати декілька маленьких сутичок та перестрілок, то першим бойовим хрещенням Української повстанської армії став бій поблизу села Городець на Рівненщині з німецьким каральним загоном 20 січня 1943 року.

17 – 21 лютого 1943 р. відбулась ІІІ конференція ОУН-Б, на якій вперше офіційно йшлося про широкомасштабну збройну боротьбу з німецькими окупантами. Осередком українсько-німецького протистояння стала Волинь. У звітах німецької поліції зазначено: «В середині лютого 1943 р. почалося зосередження молоді в націоналістичних бандах. Частішими стали напади з метою отримання зброї та продовольства. Напади на в’язниці в Кременці та Дубно мали на меті насамперед звільнити активістів руху».

7 червня 1943 року німецьке командування розпочало першу масштабну антиповстанську операцію. З липня 1943 року до операцій проти УПА залучено відомого борця з партизанами Еріха фон дем Баха-Зелевскі. У розпорядженні німецьких генералів було 10 тис. солдатів (німецьких та польських поліцаїв і жандармів), 10 батальйонів мотопіхоти (до 7 тис. чоловік) з артилерією, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, угорські частини та 5 бронепоїздів. Виходячи з-під ударів карних німецьких експедицій, повстанці відправлялися на Волинське Полісся, а також вдавалися до тактики глибоких рейдів на територію Житомирщини. Із серпня 1943 р. головним командиром УПА став Роман Шухевич.

Останній документально зафіксований бій українських повстанців проти німецьких загарбників відбувся в липні 1944 р. За даними авторського дослідження О. Денищука, всього повстанці здійснили 2526 антинімецьких акцій, у ході яких втрати УПА становили 2251 боєць загиблими та 475 пораненими, а ворога – 12 427 загиблими та 2047 пораненими. Ці цифри виглядають не надто вірогідно, можливо тому, що більша частина даних була взята не з документів, а зі спогадів старожилів та очевидців. Можливо, більш обєктивними є дані, наведені у працях інших сучасних істориків, за якими на Волині УПА провела 74 бої з німецькими частинами. Німецькі війська втратили вбитими близько 3 тис. бійців, повстанці – 1237 бійців. На Галичині було зафіксовано 47 значних боїв, у результаті яких німці втратили близько 1500 солдатів, загони УПА – 414 бійців.

Найбільш авторитетним для сучасних недоброзичливців повстанського руху мабуть буде свідчення зі щоденника Героя Радянського Союзу, генерал-майора, комісара партизанського зєднання Семена Руднєва: від 16 червня 1943 р. – «Здесь же в этих районах находятся бандеровцы, националисты, которые дерутся против немцев, бульбовцев и партизан»; від 24 червня – «Националисты наши враги, но они бьют немцев. Вот здесь и лавируй, и думай».

До 1944 р. окрім боротьби проти німецьких окупантів, українські повстанці вели також активні бойові дії проти радянських партизанів (лише 25 – 28 березня у боях з УПА загинули понад 500 партизанів) і польських бандитських загонів. На жаль, тінь на український визвольний рух кидає участь повстанців у етнічних чистках польського та українського населення на Волині, що увійшли в історію як «Волинська трагедія».

У січні – лютому 1944 р. у ході Рівненсько-Луцької операції Червона армія знову вступила Західну Україну. Вже 20 – 21 січня відбулись перші таємні переговори між ОУН-Б та німецьким командуванням. Гітлерівці погодились надати допомогу УПА зброєю, боєприпасами, за це повстанці зобовязувались надавати розвідувальні дані. Керівництво ОУН-Б усвідомлювало, що поразка німців неминуча, а тому варто готуватись до боротьби з новим ворогом – радянською владою.

На переломі 1943 – 44 рр. УПА була найчисленнішою за весь час свого існування, обєднуючи не менше 40 тис. осіб. Проте цих сил було замало для широкомасштабної боротьби із радянськими армійськими частинами. Але без сутичок з радянськими солдатами не обійшлось. У січні – лютому 1944 р. було зафіксовано 154 сутички між повстанцями та червоноармійцями і чекістами, які втратили при цьому близько 600 бійців.

Коли радянські польові військкомати розпочали мобілізацію місцевої молоді Західної України, вона всіляко зривалась зусиллями ОУН. У Рівненській області з 66 110 призовників на збірні пункти зявилось лише 2620, у Дрогобицькій – з 88 979 – 3867 тощо.

Протистояння загострилось, коли 29 лютого 1944 р. повстанці смертельно поранили командувача І Українського фронту М. Ватутіна. Щоб підірвати соціальну базу УПА, радянська влада вдавалася до терору, провокацій проти місцевого населення. Зокрема, створювалися спeцiальнi  групи, що діяли пiд виглядoм УПA. Вони застосовувались не лише для знищення повстанців, а й всіляко знущалися з місцевих жителів, видаючи себе за вояків УПА. Дo  кiнця 1945 poку діяло 150 спецгpyп, дo склaдy яких вхoдилo  близькo 1800 осіб. Ha 20 лютoгo 1950 poкy зaлишилoся 19 тaких відділів, у яких перебувало 130 осіб. Боротьбу з ворожою агентурою та каральні функції взяла на себе Служба безпеки ОУН-Б (далі – СБ). 11 липня 1944 р. з’явився наказ Р. Шухевича: той, хто буде викритий у зв’язках з НКВС, буде підлягати смертній карі. Протягом 1944 – 46 рр. СБ стратила 11 725 платних агентів радянських спецслужб. Іноді знищували і членів їх сімей. Тільки в травні 1945 р. командування повстанців заборонило застосовувати принцип колективної відповідальності.

Увесь 1944 р. УПА споруджувала численні сховища (схрони), де ховалися й місцеві жителі. Під землею були розташовані друкарні, шпиталі, архіви, склади, казарми. Всього радянські органи безпеки виявили 28 969 таких схронів. 25 листопада 1944 р. влада вирішила всіх близьких родичів повстанців, включаючи неповнолітніх, депортувати до віддалених областей СРСР. До 1953 р. було вислано 203 662 жителі Західної України.

У липні 1944 р. під командуванням колишнього капітана Червоної армії В. Плетіня висадився десант на Кубані. До осені там було вже дві сотні бійців. Вони діяли під гаслом «Слава Кубані! Героям слава!». Боротьба тривала аж до 1950 р.

За перше півріччя 1945 р. УПА здійснила 2207 збройних акцій (відплатних актів, диверсій на залізниці та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо). У відповідь сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під час яких 34 тис. повстанців було вбито і 46 тис. захоплено в полон. Такі втрати вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з’єднання поділилися на малі групи, які принципово уникали фронтальних боїв і повернулися до типово партизанських форм боротьби (засідка, напад, саботаж тощо). За висловом одного із ідеологів ОУН-УПА, у цей час розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».

У 1946 р. відбулась найбільша операція радянської влади про українських повстанців – так звана, «Велика блокада». Протягом лютого – квітня у кожне село ввели гарнізон військ НКВС. Війська блокували не тільки входи-виходи із сіл, а й інші важливі для повстанців дороги. Всього для боротьби з УПА було використано 585 тис. багнетів. У воєнній окрузі УПА «Говерля» (Івано-Франківська область), для прикладу, діяло 2655 повстанців. Проти цієї кількості НКВС зосередив 132-тисячне військо. Втрати УПА внаслідок операції становили 5 тис. бійців. Тодішні втрати були важкі ще й тим, що загинуло надто багато командирів і провідників. Попри вкрай критичні умови, за 1946 р. зафіксовано 1619 повстанських акцій. За даними сучасних істориків, втрати радянської сторони за цей рік сягали 15 тис. вбитими та пораненими.

Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій.

Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 року) стала своєрідним поворотним пунктом – після неї організований опір на західноукраїнських землях фактично закінчився. Проте окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля продовжували діяти. Наступником Шухевича став Василь Кук, який був командиром УПА до 1954 р., проте йому не вдалося налагодити централізоване керівництво армією.

Навесні 1955 р., за офіційними даними, у підпіллі продовжували залишатись 525 колишніх воїнів ОУН і УПА. Останні підпільники були знищені 14 квітня 1960 р. Біля хутора Лози на Тернопільщині свій смертельний бій із чекістами провели П. Пасічний і О. Центарський. Підпільниця М. Пальчак стріляла в себе, але вижила. Український визвольний рух на Західній Україні остаточно відійшов в історію.

За офіційними радянськими даними, за увесь час боротьби проти сталінського режиму, воїни ОУН і УПА здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло 30 676 військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів. Втрати УПА (знову ж таки, за радянськими даними) становили 98 846 вбитих, 104 990 взятих у полон.

Минуло більше п’ятдесяти років, а питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов’язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні, досі залишаються невирішеними. Звичайно, історія боротьби українських повстанців містить як героїчні, так і ганебні сторінки, що притаманно всім без винятку формуванням, що ведуть партизанську війну, але ставлення сучасної Української держави до українського підпілля є одним із небагатьох прикладів, коли держава відмовляється визнавати тих, хто боровся за її створення.

За матеріалами:
1. Ганус А. Як упокорювали Західну Україну // Експрес, 6 - 13 січня 2011
2. Денищук О. Боротьба УПА проти німецьких окупантів. Том І - ІІ. - Рівне: "ППДМ", 2008
3. Патриляк І. Як націоналісти били нацистів // Український тиждень, №18-19 (27-28), 8 травня 2008
4. Петровський В., Радченко Л., Семененко В. Історія України: неупереджений погляд. - Харків: "Школа", 2007
5. Сергійчук В. Тавруючи визвольний прапор. - Київ: "ПП Сергійчук М.І.", 2006
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: УПА,ОУН,Історія України,Друга світова війна
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.