Соціальне сирітство: нагальна проблема ХХІ століття

2 декабря 2012, 17:17
Журналист, студент, общественный деятель.
0
850

Круглий стіл на тему «Соціальна відповідальність і солідарність – духовна основа незалежної України» відбувся в прес-центрі Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка у п’ятницю, 30 листопада.

Круглий стіл на тему «Соціальна відповідальність і солідарність – духовна основа незалежної України» відбувся в прес-центрі Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка у п’ятницю, 30 листопада. Основною темою для обговорення обрали соціальне сирітство як актуальну проблему сьогодення. Почесним учасником круглого столу став кардинал Католицької Церкви, архієпископ Любомир Гузар.

На зустрічі також були присутні: професор Інституту Журналістики Алла Бойко, випускниця Інституту журналістики та благодійниця Марія Комісарова, президент Асоціації «Спільний простір» Юрій Нестеряк, президент Фундації «Суспільність» Тарас Петрів, священики Української греко-католицької церкви, студенти, викладачі та інші гості.

Соціальне сирітство – проблема, яка потребує негайного розгляду з боку влади, а також позаурядових організацій і об’єднань. Соціальне сирітство визначається як такий статус дитини, коли її батьки ухилилися чи відмовилися від виконання своїх обов’язків, або були відсторонені від цих обов’язків. Тобто, соціальне сирітство – статус, якого набуває дитина, що є сиротою при живих батьках. 

В Україні сьогодні приблизно 96 тисяч дітей сиріт, 32% із них не вважають себе щасливими. Такі страшні цифри озвучила Марія Комісарова. Вона зазначила, що, випускаючись з інтернату, 10% дітей-сиріт не мають мрії. Чи важливо це? Мрії – це те, що примушує нас рухатися далі,часто це – мета, задля якої людина наполегливо працює, робить назустріч їй кроки, аби рано чи пізно її осягнути та досягти. Чи означає це, що діти-сироти просто не мають стимулу рухатися далі по життю? Важливим також є те, що, за словами Марії, кожна четверта дитина-сирота приховує свій статус.

Під час круглого столу ситуація соціального сирітства в Україні порівнювалася із ситуацією в інших країнах. Так, Блаженнійший Любомир Гузар розказував про власну практику в США та в Італії. В Італії, зокрема, є жіночі монастирі, збудовані за підтримки звичайної жінки, яка стала вдовою та вклала власні кошти у таку доброчинну справу. В США за бажанням самої людини замість того, аби сплачувати податки державі, можна направити ці є кошти на благодійність.

Що ми бачимо в Україні? Нажаль, сьогодні благодійниками виступають переважно такі ж самі прості люди середнього класу: наприклад, молодь чи студентство, які роблять цю справу в ролі волонтерів, не просячи нічого взамін. Проте, куди поділися товстосуми, заможні люди, які насправді могли би пожертвувати кошти тим, хто цього потребує, замість того, аби вкласти їх у черговий котедж чи дороге авто? Розглянувши ситуацію з іншого боку, розуміємо: заможні люди займаються благодійністю. Але – тоді, коли це вигідно. Ні для кого не секрет, що соціальні виплати від держави підвищуються чітко під вибори, бізнесмени за допомогою благодійності відмивають гроші, а зірки шоубізнесу часто просто прикриваються доброчинністю, використовуючи цю справу для підняття свого статусу в суспільстві, покращення іміджу тощо. Тут виникає риторичне запитання: що гірше? Коли багатії зовсім не задіяні у допомозі нужденним, чи коли задіяні, але це все тільки лицемірство та театральна маска?

«Треба людей виховувати любити ближніх», - сказав блаженнійший Любомир Гузар. Та чи не запізнілими для деяких уже будуть спроби їх виховати? Напевне, краще виховувати цю якість у дітей, аби наступнеі покоління були добрішими та більш відкритими до ближніх.

Студентка Інституту журналістики висунула припущення, що милосердю треба вчити дітей не у церкві, а у школі. Аргументація проста – до церкви ходять не всі, а до школи – всі. Тому не зайвим було би введення у шкільну програму окремого предмету чи факультативу, на якому дітей би просто вчили бути соціально свідомими, толерантними та терпимими до інших, милосердними та готовими завжди допомогти одне одному й тим, хто цього потребує. Адже всім відомо, що у дитини психіка зовсім інша, сприйняття світу – також. Діти більш вразливі, приймають все ближче до серця та мають кращу уяву, а тому, якщо дівчата з самого дитинства знатимуть, наприклад, про проблему соціального сирітства, долі таких сиріт тощо, це зменшить вірогідність того, що коли вони виростуть, вони захочуть покинути своє власне дитя.

Важливу роль має відігравати держава. В нормальному випадку вона має допомагати у вирішенні соціальних проблем, але у нашому – най би вона тільки не заважала, не те щоби мова йшла про сприяння. Те ж саме можна сказати й про роль медіа. Саме з вини держави та ЗМІ сім’ям, які хочуть всиновити дитину, відмовляють, або ж – що ще жахливіше – потенційні прийомні батьки, які вже встигли познайомитися зі своїм майбутнім чадом, самі відмовляються від усиновлення через уплив ззовні.

Ще одним цікавим аспектом, що був озвучений на зустрічі, була доля жебраків. Підіймалося питання стосовно того, чи має священик виганяти бідняків із-під стін свого храму, адже добра частина тих бідняків із простягнутою рукою сьогодні – аферисти.

«Якщо священик виганяє жебрака – він зайво молився у храмі, - сказав на це блаженнійший Любомир Гузар, - Законів стосовно допомоги ближньому немає у Законодавстві, але є у Святому Письмі». Священик Георгій висловив дуже цікаву тезу стосовно жебраків під стінами храму. Він розказав, що бідняки біля церкви – показник достатку самої церкви, як би це не здавалося дивно. Бідняки – це свого роду гордість для церкви. Адже там, де храм бідний, де мало прихожан та невеликий достаток, бідняки нічого не проситимуть. Це ж важливо також у питанні аферистів: враховуючи сказане вище, кожен настоятель храму добре знає, хто з  жебраків під стінами його церкви справді нужденний, а хто ні. 

Насамкінець, повертаючись до теми сирітства, треба згадати ще одну річ, про яку говорили під час круглого столу. В результаті опитування в’язнів однієї з іноземних тюрем виявилося, що значна частина злочинців зізналася: вони пішли на порушення закону та стали такими через те, що в дитинстві не отримали потрібну любов. Згадаймо, що Конвенція ООН «Про права дитини» говорить: кожна дитина має право на сім’ю; кожна дитина має право на життя; «дитині  для  повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні,  в атмосфері щастя, любові і розуміння». А отже – кожна дитина має право на любов.

Говорячи про любов, хочеться закінчити словами блаженнійшого Любомира Гузара: «Найважливіше у житті – не любити, а бути любленим». Тож, ми спільними зусиллями повинні зробити все, аби кожна дитина в нашій країні відчула батьківську любов. 



Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.