до інтелектуалів про майдан: нізвідки з любов'ю.

28 ноября 2013, 10:22
0
684
до інтелектуалів про майдан: нізвідки з любов ю.

послухайте! адже якщо на майдан виходять, отже це комусь треба!

написати наступне мене змушує (і нічого окрім обов'язку, сидячи за клавіатурою, мені не відчувається) те, що адресатів цієї писанини багато. можливо, навіть забагато - тих, хто себе ідентифікує як аполітичного. це ж бо модна відстороненість від навколишнього світу, самовирізання з подій, інтеграція в самого себе. псевдо-хіпстерська позиція позаполітичності, відмежованості від справ "тлєну" і тд.

до тих, хто працює над собою, хто досліджує себе та інших, хто занурюється в себе і кого відносять до інтелектуалів; до тих інтелектуалів, для котрих майданівські події - зайвий шум інформаційного простору, привід вдягти навушники чи ввімкнути музику гучніш, в кого неконтрольовано підіймаються брови, ледь вбачивши жовто-блакитну стрічку на чиємусь наплічнику, хто чекає закінчення цього хаосу, аби, перехопивши повітря, зануритись у наступний (в пошуках надійного самосховку, звісно), до таких і до себе я це пишу:


"євроінтеграція", "саміт", "Вільнюс", "східне партнерство", "асоціація" - слова-маркери, значення котрих перехожий на вулиці ще тиждень тому намацував, судомно згадуючи курси історії і заголовки газет, - тепер вони скандуються тисячами, гугляться і вивчаються ледь не напам'ять. значення цих термінів тепер не просто знають - ними переймаються, їх досліджують. хтось аби розібратись, за що кричати "героям слава" і "Україна - це Європа". хтось - аби заперечити і надавати аргументами ваговитості своєму протистоянню. а хтось продовжує читати Кафку, пити каву, кутаючись в плєди, і писати про тлєнність буття.

і нічим Кафка не гірший за вікіпедійні статті, а тим паче кава з плєдом - за палатки і сльозогінний газ. просто всьому свій час, а тут ми (бо я приписую себе до читачів Кафки) з нього, з часу, випали. стали анахронізмами, вийшли з синхрону. і це, може, в чомусь і добре - "всі великі були такими," - втішаємо себе. але проблема в тому, що осторонь революцій лишаються невеликі. і не ті, що відморожують нирки, визначаються "натовпом" - "натовпом" стають ті, хто без думки, та водночас читають задумливі книжки.

революція, мітинги, страйки - все це виходи поза межі свого "его". це прочинення дверей, аби там, у "багатому внутрішньому світі", хоч трохи провітрилось, бо потроху він почав перекваліфіковуватись у погріб. переймання навколишнім, часткова відмова від власної аполітичності, реагування на оточуючих, сенсор на соціальне - все це відмова від позірно свого (а чи є взагалі твоє? чи є "ти" поза іншими? і якщо відповідь "так", то відклади томик Кафки, а займись "я-концепцією" Маслоу, чи всерйоз візьмися за тексти Турньє).

це поширена думка про політизоване сум'яття, котре недостойне великих сердець. "че они орут?" - питають якісь троє, стоячи на курилці Могилянки, поки студенти виходять до університету Шевченка. і смачно спльовують. затягуються, не поспішаючи випускають з легенів дим, затирють підошвою черевика власне харковиння і криво всміхаються кутиком рота.

"че они орут"

бо мають думку. бо кожен, хто мав думку, волав. Кафка (ти вже вибач, Франце, та, переконана, ти зрозумієш) кричав текстами на папері, а Джордано Бруно - в полум'ї на Кампо деї Фйорі. і кожен з них мав думку. думка не може не кричати. як новонароджене дитя, якщо воно не мертве, на світ з'являється з криком, подібно до нього думка: не кричить - отже бірку на великий палець на нозі.

наріжна проблема української інтелектуальної еліти (звісно, українськість тут лише паспортом вимірюється) - це спроба відмежуватись від українського. емігруючи самі в себе, вони далі й далі відходять від реалій, що їх оточують. а це небезпечно бодай тим, що повертаючись спиною до цих реалій, забуваючи, як і наскільки вони тебе формують, стаєш до них вразливішим, відкриваєшся під удар, лишаєшся незахищеним. відмова від української реальності в українському інтелектуальному просторі - це смертний вирок не тільки цій реальності - вона помиратиме ще довго. це ще й самогубство отрутою, що паралізує до останнього нейрону - байдужістю. а інтелектуал апріорі байдужим бути не може. 

я могла би до безкінечності перераховувати інтелектуалів, що були небайдужими до своєї країни, або своєї національності, до справ політичних. та мені забракне слів, аби сказати, котрий інтелектуал був збайдужілим до того, що бодай як було означено "батьківщиною". бо нема таких. той же Кафка болісно переживав своє єврейство, наче передчуваючи його, єврейства, катастрофу. Сартр зі своїми записками про єврейське питання, чи аналітикою повстань в Угорщині. Мішель Фуко, Ганна Арендт, Вальтер Беньямін, Джорджіо Агамбен, Олександр Кожев, Яакко Хінтікка, Ролан Барт, Карл Ясперс, Освальд Шпенглер, Мартін Гайдеггер, Ноам Хомський - продовжувати - марна витрата часу і місця на електронному папері. і це тільки 20те століття - століття, здавалось би, розчарування в політиці і навколишньому. та ніхто з дійсно "великих сердець" не ховався від зовнішніх перипетій - їх велич полягає у виході назовні, входженні в ці сум'яття і подальша їх препарація у вигляді текстів, у вигляді експериментів і практичних досліжень, якщо не обмежуватись гуманітаріями. дійсна велич перевіряється в протесті. велич роздута протест оминає, бо той для неї небезпечний.

все це є скоріше запитом до гуманітаріїв: чому ви не на майдані? ні, не агітую вас за схвалення євроінтеграції, та якщо ви проти - чому ви не на майдані? чому ви про це не говорите? а якщо говорите, то чому вас не чутно? бо чутний тільки майдан і оте "че они орут", але це не тей опір, котрий мав би бути. ти за євроінтеграцію - прийди на майдан. ти проти - прийде деінде, або на той самий майдан, май сміливість і совість говорити. тобі байдуже - перевір себе на життя. можливо, воно в тебе відсутнє і з цим потрібно щось робити. Сартр з Кафкою, звісно, писали про своє нежиття і власну мертвість, але вони були живими аби те написати.

зкусувати до крові губи, так само як і в'їдатися в книжки, похапцем видираючи з них ідейні цеглинки для конструювання власного "я", ще встигнеться. усе це необіхдно і, безперечно, є невід'ємною умовою життя інтелектуала. втім зараз саме час спробувати це вибудуване "я" на міцність: чи добре будували? чи встоїть? а чи ті цеглинки зтирали в порох красивих лінгвістичних структур і ліпили з них піщані замки?

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.