Паралелі між культурами козацтва та пізньосередньовічного лицарства Західної Європи

10 января 2011, 12:33
журналіст
0
564

сергій резніков

Паралелі між культурами козацтва та пізньосередньовічного лицарства Західної Європи  Досліджуючи різноманітні елементи культурного комплексу українського козацтва, неможливо залишити поза увагою західноєвропейські впливи на культуру українських козаків. Як відомо, на XI ст. європейське лицарство повністю християнізувалося, і розпочався новий етап його розвитку, а саме -формування і становлення духовно-лицарських чернечих орденів. Своїм існуванням та успішною боротьбою з ворогами ці чернечі ордени справляли велике враження не тільки на західноєвропейське неорденське лицарство, але й на своїх близьких та віддалених сусідів, у тому числі й на східноєвропейські військові стани, включаючи козацтво. Цей вплив знайшов своє відображення в найвищому прояві українського козацтва - Запорозькій Січі - «козацькій християнській республіці». Недаремно один із найвідоміших істориків та історіософіє XX ст. Арнольд Тойнбі у своїй відомій праці «Дослідження історії» писав, що січове товариство дніпровських козаків утворювало напівчернецьке військове братство, маючи спільні риси як з еллінським братством воїнів-спартіатів, так і з орденами лицарів-хрестоносців. З лицарсько-чернечими орденами Західної Європи ХП-ХІУ ст. Запорозьку Січ єднають такі елементи, як релігійність, аскетизм, колективне землеволодіння, культ Діви Марії та святих Георгія і Михаїла. Ці елементи формувалися і розвивалися в західноєвропейському лицарстві, а пізніше відтворились і продовжили свій успішний розвиток на теренах Запорозької Січі. В процесі християнізації Європи у УШ-ХІ ст. християнська заповідь «не убий» увійшла в протиріччя з войовничими принципами лицарства. Це протиріччя церква подолала, розробивши релігійно-філософську концепцію «христового воїнства». Кров, пролита освяченим церквою мечем за християнські цінності, не тільки перестала вважатися гріхом, але й стала трактуватися християнським подвигом за віру. Новим піднесенням релігійної активності західноєвропейського лицарства вирізнився період так званих хрестових походів, що тривав майже 200 років, з кінця XI ст. і до останньої третини XIII ст. Подібна назва цих військово-політичних експедицій утворилася завдяки тому, що учасники цих походів, головним чином західноєвропейські лицарі, прикріплювали до своїх шат тканинні хрести і ставали істинними «воїнами христовими». Унікальним продуктом хрестових походів було створення духовних лицарсько-чернечих орденів - станових організацій європейського лицарства, членів яких ще іменували «лицарями церкви». Най-могутнішими з них були три ордени: іоанніти (госпітальєри чи мальтійські лицарі), тамплієри (храмовники), тевтонці (Орден дому Святої Марії Тевтонської). Ці християнські ордени були напівчерне-чими, напіввійськовими організаціями, члени яких приймали обітниці чистого життя, близькі до обітниць ченців. Вони зрікалися власної волі (обітниця слухняності) і мусили цілковито підкорятися своїм виборним керівникам; відмовлялися від особистої власності (обітниця бідності та аскетизму) і приймали обітницю цнотливості, неодруження (целібату). На відміну від християнських ченців, вони брали на себе ще четверту обітницю - військову - воювати з невірними до повного очищення від них Святої землі - Палестини. Як стверджував авторитетний голландський вчений-медієвіст Й.Хейзінга, повсюди, де лицарський ідеал сповідували в найбільш чистому вигляді, особливий наголос робили на його аскетичному елементі. Американський філософ У.Джеймс писав, що християнський мандрівний лицар, як і лицар-тамплієр, був вільний від земних пут і бідний. Цей ідеал благородного борця, що не потребував майна, формував етичні, якщо й не практичні, погляди людей військових і аристократів. У цей часовий етап поважали воїна-лицаря як людину, яка здолає будь-які перешкоди на власному шляху. Не володіючи нічим, окрім власного життя, і будучи готовим піддати його ризику у будь-який момент, коли це буде необхідно, він являв собою неперевершений взірець на шляху до своїх ідеалів. Ось тому зв'язок лицарського ідеалу з високими цінностями релігійної свідомості: співчуттям, справедливістю, вірністю, - жодним чином не був штучним і поверхневим. Й.Хейзінга писав, що перші лицарсько-чернечі ордени утворилися як найщиріше втілення середньовічного духу в поєднанні чернечої і лицарської ідеологій за часів, коли двобій з ісламом став незвичною реальністю. Надалі вони виросли в солідні політичні інституції, у величезні господарчі комплекси з колективним землеволодінням і багаті фінансові держави. З часом політичний зиск поступово відтіснив на задній план їх духовний характер, як і лицарсько-ігровий елемент, а економічні аспекти, у свою чергу, отримували пріоритетність над політичним зиском. Хоча, коли тамплієри і іоанніти процвітали і навіть діяли у Святій Землі, лицарство виконувало реальні політичні функції, і лицарські ордени, як станові організації, мали велике значення. Ідейний всесвіт середньовіччя був у всіх своїх елементах і проявах насичений релігійними уявленнями. Війна була залучена до системи християнських цінностей, природно, як чинник, підпорядкований вищій меті, - захисту християнського світу від ворожих зазіхань. Ймовірно, щоб підсилити релігійну ідею й надати взірець для наслідування «христовим воїнам», церква використовувала образи Діви Марії, архангела Михаїла і св. Георгія (Юра) та інших «святих воїнів» у якості покровителів і захисників християнських армій. Вони, як «воїни Христа», зобов'язані були вести війська у бій з ворогами християнства, йти на чолі воїнів, покликаних своєю вірою виконувати волю Бога і його церкви. Окрім того, в самий розпал лицарської епохи трійця великих і найпотужніших покровителів європейського лицарства - Діва Марія, архангел Михаїл і св. Георгій - була пов'язана спільним знаменником - боротьбою з древнім змієм (драконом, трансформованим Біблією у сатанинський символ Антихриста, символ абсолютного зла) і перемогою над ним. Діва Марія вважалася покровителькою багатьох чернечо-лицар-ських орденів Європи, в тому числі одного з найбільших - Тевтонського. Ймовірно, культ Діви Марії був запозичений Західною Європою від грецької візантійської церкви, де поклоніння Богородиці розвинулося раніше і набуло суворіших форм. Поступово вона набирає в очах середньовічних лицарів образу феодальної королеви. Лицарі «слугували» їй, обираючи її .«Дамою свого серця і своїх помислів», її ікона і святий одяг виконували захисні функції під час багатьох воєн і сутичок. У 911 р. вікінгами було взяте в облогу французьке місто Шартр. За легендою, після появи на фортечному мурі єпископа, який здіймав над собою, мов прапор, святу туніку Діви Марії, язичників-норманів раптом охопив панічний страх і вони швидко відступили. У середньовічній Європі надзвичайно посилився культ. архангела Михаїла, котрого за правом можна вважати головним небесним воїном. Й.Хейзінга зазначав, що не тільки релігія панувала в тогочасному суспільстві, але й самі релігійні уявлення підпали під привабливі ідеї лицарства. Так, доблесний подвиг архангела Михаїла був першим з будь-коли здійснених військових лицарських звершень. А отже, він -засновник лицарства, а воно, як «військо земне і лицарство людське», постає нічим іншим, як уособленням земного образу ангельських воїнів, що оточують Божий престол. Ф.Кардіні стверджує, що тотальна популярність архангела Михаїла поміж народів, які ставали на шлях християнізації, виявлялася наслідком збереження в нових шатах колишніх стародавніх військових культів. Як для західноєвропейського лицарства, так і для українського козацтва і, зокрема, для запорожців, одне з найкардинальніших завдань полягало в захисті християнської віри та церкви. Недаремно відомі вчені, дослідники козацтва Аполлон Скальковський та Дмитро Яворницький, представляли козацтво у своїх наукових працях як лицарів і протекторів православної віри та церкви. Християнська православна релігія була пануючою формою ідеології на Запорозькій Січі. На території Січі існувала церква Богородиці (Діви Марії) Покрови, на гроші ж запорожців були споруджені Трахтемирівський та Межигірський монастирі, де козаки заліковували свої рани і хвороби та доживали віку. Крім того, православні церкви та монастирі засновувалися по всій території Запорожжя, в його паланках. Релігійні діячі листувалися з козацькою старшиною, щоб отримати дозвіл на збирання подаянь для церкви, ремонт храмів у «вольностях запорозьких». У свою чергу старшина, як, наприклад, П.Калнишевський, виконуючи прохання духовенства, просив посприяти у виготовленні Євангелій, святих ікон, призначити настоятеля в церкву, яка була збудована на його кошти Коли ж запорожці вирушали у військові походи, саме християнські священики зазвичай благословляли їх. Ось тому Д.Яворницькйй наголошував, що особливою рисою характеру запорозьких козаків була їх наскрізна релігійність, яка відкидала будь-який прояв лицемірства, чим вони завжди і вирізнялися з-поміж інших. Захист системи вірувань предків і православної церкви становили міцне підґрунтя всього їхнього життя. Проживаючи в «степах татарських» і перебуваючи під протекцією кримського хана, козаки відкрито ганьбили і навіть проклинали татар за спалення ними козацької святині - Самарсько-Миколаївського монастиря. У 1710 р., дислокуючись у турецькому місті Бендерах, запорозькі козаки під час укладання договору з Пилипом Орликом у першому ж пункті порушили питання про православну віру. Належність до православної християнської конфесії була найголовнішою умовою прийняття до братства козаків-запорожців. Якщо ж вступаючий виявлявся нехристиянином (іновірцем), - Запорозька громада вимагала хрещення чи навернення його до православної грецької віри. А.Скальковський у своїй праці «Історія Нової Січі» вирізняв дві головні обставини, які стосуються запорожців. Перша - вимога Коша Запорозького щодо незалежності їхньої церкви й духовенства від загальної російської ієрархії чи й від митрополита Київського та Малоросійського. Це можна вважати додатковим .доказом орденського устрою запорозького війська. Так, всяка регула католицького чернецтва (братства св. Венедикта, св. Франціска, св. Бернарда тощо) мала свого особливого генерала або духовного начальника, котрий обирався із братів того ж ордену. Без його волі навіть повеління глави католицької церкви - папи - в ордені не виконувалися. У лицарських же орденах великий магістр також був духовним генералом. Друга властивість запорожців - особлива шаноба до київських монастирів, здебільшого до «великого Києво-Межигірського Свято-Преображенського монастиря». Особливо варто відзначити невибагливість запорозьких козаків у повсякденному житті, яку можна порівняти з аскетизмом західноєвропейських лицарів-ченців. Іноземці у своїх щоденниках і записах вирізняли невибагливість та аскетизм запорожців як найвиразніші риси цих степових воїнів. Італієць Альберто Віміна писав, що це «люди благородні, але суворі й грубі», люди «волелюбні, які, очевидно, не цінують багатство і вміють задовольнятися малим». Аскетичність козацького життя, зокрема під час походів (а в них вони провадили більшу частину свого життя), була добре відома сучасникам - вітчизняним та іноземним. Павло Халебський, що супроводжував Антіохійського патріарха під час його подорожі по Україні в середині XVII ст., захоплено відгукувався про скромність Богдана Хмельницького. Він не брав з собою у похід нічого з коштовного посуду, якого, за словами Павла Халебського, у козаків було вдосталь. Інший іноземець наголошував, що запорожці - рідкісний приклад аскетизму і поміркованості в усьому. Колективне землеволодіння - ще одна з паралелей між архетипами культури козацтва та пізньосередньовічного лицарства Західної Європи. А.Скальковський зазначав, що усі дії мешканців Запорожжя завжди підпорядковані поняттям «громада» або «товариство». В Запорозькому війську ніхто не становив особи, відокремленої від товариства, миру. Всі без винятку запорожці (поки вони зоставались справді козаками або мали статус козака): кошовий, старшини, як і прості козаки, завжди діяли тільки миром, цілою громадою, від імені усього або частини війська. Курінні козаки не повинні були мати жодної іншої власності ані у війську, ані поза його межами, окрім зимівника, побудованого на запорозькій землі, стад, платні та грошей, зароблених промислами чи здобутих на війні. Ймовірно, що у ХУІ-ХУІІ ст. козак не володів іншою власністю, крім коня й зброї26. На думку Д.Яворницького, на Запорожжі вся земельна територія була общинною, спільною власністю, і тільки те, що було побудовано козаками на землях товариства, було приватною власністю. Якщо ж згадати давній, щорічно повторюваний, звичай «кидати ляси», тобто жереб на землі й річки (чимало зимівників будувалися лише для тимчасового перебування), - це буде підтвердженням думки про існування У запорожців колективного землеволодіння, що тісно поєднує запорозьке товариство із європейськими лицарсько-чернечими орденами. Колективне землеволодіння збереглося і на пізньому етапі розвитку Запорожжя. Так, у 1772 р. військовий писар Іван Глоба, один з найвпливовіших старшин громади, попрохав у Щербинівського куреня поступки на невелику частину курінного подвір'я. Отаман куреня Іван Стуконіг «з товариством» відповів йому на це, спільно із старими й молодими козаками ухваливши: «Так як дворище курінне, а не одного господаря, то на заміну чи на продаж поступитися ним ніяк не можна, аби між товариством й одному перед іншим опісля нарікань не було і через те ніхто не відповідав». Запорожці, як і західноєвропейські лицарі, глибоко вшановували багатьох християнських святих, але деяких з них, а саме Діву Марію-Покрову, святих Михаїла і Георгія (Юра) виокремлювали із загального ряду, поціновуючи найбільш шанобливо. Скажімо, у середовищі запорозьких козаків Пресвята Богородиця Діва Марія уособлювалась покровителькою Низового війська, і скрізь, де панувала Січ, зводився негайно храм в ім'я Покрови Пресвятої та Пренепорочної Матері Бого-Людини. Д.Яворницьким впорядковувались свідчення про ікону Покрови Богородиці, котра зберігалася у м. Нікополі. На ній високофахово були зображені Матір Божа, Микола Чудотворець і Михаїл Архістратиг, а нижче них були намальовані у повному озброєнні, в чоботях, в широких шароварах, оперезаних зеленими поясами, з відкритими, ретельно поголеними головами, запорожці. Від козака, який зображений на передньому плані з правого боку, йде напис, витягнутий у вигляді вузької стрічки майже до самого вуха Богородиці: «Молимося, покрий нас чесним твоїм покровом, порятуй від всякого зла». А дещо вище цього надпису зроблено інший: «Порятую і покрию, люди мої». За легендою, на іконі увічнено останнього кошового Петра Калнишевського з товариством, які моляться, щоб відвернути біду, що загрожують Січі з боку Москви. У своїх молитвах козаки просили у Діви Марії Покрови заступництва і покровительства. Молитися ж вони уміли. Ось як це описує один з народних переказів: «Молиться, було, не так, як оце ми, грішні, харомаркаєм, а як стане на східного далеко чуть, що молиться. І не такі молитва, як у нас, а старинні козацькі і все про Миколу та про Покрову». У селищі Опанасівці (Нижня Наддніпрянщина) до 1917 р. зберігався іконостас у старій церкві. Посеред іконостаса, вище царських воріт розташовувався образ Господа Бога, а його престол оберігали праворуч архангел Гавриїл, а ліворуч - архістратиг Михаїл. Обидва ці керівники небесних сил були зображені у вигляді запорожців: Михаїл навіть виразно у смушковій шапці і з мечем. Ймовірно, на цьому іконостасі відтворено чи усвідомлення запорожців себе, як всесвітніх «лицарів» на морі і суходолі, яким випала велика честь оберігати престол Бога, чи ж те, що запорожці, несучи до Господнього Престолу свою відчайдушну хоробрість і відвагу, готові у будь-який момент покласти голови за його ім'я. Як відомо, в часи Київської Русі-України святий Георгій (Георгій Побідоносець) - воїн-вершник - уявлявся одним із покровителів київських князів. В козацькі часи його значення дещо підупало, проте так чи інакше він вважався одним із захисників славних українських лицарів. Так, на козацьких корогвах (прапорах) зображувались образи Спасителя, Покрови-Богородиці, архангела Михаїла і Георгія-Побідо-носця, який стояв на змієві. Таким чином, безсумнівно, Запорозька Січ не тільки мала аналогії з духовними лицарсько-чернечими орденами Західної Європи XII-XIV ст. З ними Січ поєднують також релігійність і аскетизм козацького побратимства, колективне володіння земельними угіддями, культи Діви Марії Покрови, пошанування святих Михаїла та Георгія Побідо-носця (св. Юра). Ймовірно, ці західноєвропейські пізньолицарські впливи не були прямими, а швидше всього, опосередкованими як у просторі, так і в часі. Духовні лицарсько-чернечі ордени були не тільки зразком і об'єктом для наслідування запорозькими козаками, зокрема, січове лицарство розвивало старі лицарські і творило нові власні традиції на плідному українському ґрунті.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.