Юрій Шеляженко: «Судочинство має захищати людей, а не принижувати»

23 июня 2011, 18:30
журналист
0
421

20 червня 2011 року перший священнослужитель Релігійної Віри в Найвищу Цінність Людини, Хранитель Віри Юрій Шеляженко подав касаційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва та Київського апеляційного адміністративного суду щодо ви


sheliazhenko-yuryi1

20 червня 2011 року перший  священнослужитель Релігійної Віри в Найвищу Цінність Людини, Хранитель Віри Юрій Шеляженко подав касаційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва та Київського апеляційного адміністративного суду щодо визнання законною відмови Держкомнацрелігій у реєстрації Релігійного центру Віри в Найвищу Цінність Людини. Пан Шеляженко погодився розповісти «Українському інформаційному порталу» про ситуацію навколо переслідування віруючих нової конфесії.

– Перш за все, розкажіть, що це за релігія  у вас?

Я вірую в  Найвищу Цінність Людини, уособленням  якої є Бог. Іншими словами, я вважаю, що будь-яка агресія, знущання, дискримінація, іншими словами, приниження людини – це Зло, а будь-які дії, інституції та погляди, що збільшують самоповагу людей, допомагають людям ставити і досягати позитивних цілей в житті, поєднувати особисте благо зі спільним, коротше кажучи, утвердження цінності людини – це Добро.

Бог хоче, щоб  люди поважали себе і не творили  зла, а творили добро. Бог хоче, щоб людина для людини була найвищою цінністю. І я вважаю, що Бог один та Добро одне у Християн, Мусульман, Іудеїв, навіть у Буддистів, Індуїстів, Синтоїстів, попри всі відмінності світогляду і релігійних практик.

Люди повинні  поважати і любити один одного – таке основне послання усіх добрих релігій, в тому числі, моєї.

Недарма в Конституції  України, в преамбулі сказано  про необхідність усвідомлення відповідальності перед Богом, а у статті 3-й Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека проголошуються найвищою соціальною цінністю.

– Виходить, ваша релігія  базується на Конституції?

Про Конституцію  я згадав для того, щоб показати, як віруючі в Найвищу Цінність Людини шанують законодавство рідної держави. Верховенство права – це один зі способів утвердження цінності людини. Особисто для мене Конституція України є хоч і не священним писанням, але найважливішим документом, фундаментальним джерелом права.

Релігія – це поєднання віровчення, культу та організації. У віруючих в Найвищу Цінність Людини є своє священне писання, свій Символ Віри та Божественне Одкровення. Ми здійснюємо численні ритуали при зустрічах та у віртуальному храмі www.temple.org.ua.

Також у нас діє Релігійна громада сповідуючих Віру в Найвищу Цінність Людини. Ця релігійна організація не зареєстрована, однак її діяльність є законною, оскільки статтею 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» дозволяється діяти релігійним громадам без державної реєстрації.

– Якщо у вас вже діє релігійна організація, навіщо реєструвати нову?

Релігійна громада  сповідуючих Віру в Найвищу Цінність Людини є місцевою організацією, а релігійний центр – це щось на зразок патріархату в традиційних церквах, тобто, організація загальнодержавного рівня. Відмінність в тому, що діяльність релігійної громади можлива без державної реєстрації, а релігійний центр слід обов’язково зареєструвати.

Ми хочемо розвиватись, активно проповідувати свою віру по всій Україні всім, хто хоче слухати  істину. Крім того, реєстрація релігійного  центру дозволить нам офіційно збирати пожертви, претендувати на невеличку земельну ділянку під храм і так далі.

Тому на загальних  зборах віруючих громадян в Києві  у 2009 році троє віруючих громадян заснували релігійний центр, відповідно до діючого законодавства.

На превеликий жаль, Державний комітет України у справах національностей та релігій (Держкомнацрелігій) зайняв абсолютно протиправну позицію, відмовляючись реєструвати статут релігійного центру.

– Чим чиновники  пояснюють відмову  в реєстрації релігійного  центру?

У першій відповіді, яку ми отримали, взагалі стверджувалося, що Віра в Найвищу Цінність Людини – це ніяка не релігія. Такої зневаги до конституційного права на свободу совісті, права сповідувати будь-яку релігію за власним вибором ми не очікували!

Слава Богу, що пізніше  і судом було визнано право  громадян сповідувати релігію –  Віру в Найвищу Цінність Людини, і Міністерство юстиції України зареєструвало журнал «Мораль», зазначивши у свідоцтві про реєстрацію заявлену нами ціль діяльності – проповідь Віри в Найвищу Цінність Людини.

У наступних  відповідях Держкомнацрелігій стверджувалося, що засновниками релігійного центру не можуть бути громадяни, а лише релігійні громади. Така позиція Держкомнацрелігій очевидно суперечить приписам закону. Засновниками юридичної особи є визначені законом (а саме, частиною другою статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації») суб’єкти прийняття статутних документів – тобто, учасники загальних зборів віруючих громадян, що прийняли Статут Релігійного центру Віри в Найвищу Цінність Людини.

Знаючи, що закон  на нашому боці, я подав позовну  заяву до Окружного адміністративного суду міста Києва.

– Наскільки я розумію, від вас хочуть, щоб релігійний центр  засновували зареєстровані  релігійні громади. Що вам заважає  їх зареєструвати?

По-перше, вимога щодо реєстрації громад є дуже лукавою. Тому що в статуті релігійної громади, за законом, все одно слід написати, якому релігійному центру вона підлегла. А якщо Держкомнацрелігій відмовляється реєструвати наш релігійний центр – легко передбачити, що й місцеві державні адміністрації не зареєструють релігійні громади, посилаючись на відсутність релігійного центру.

По-друге, наші релігійні  громади нечисельні та дуже цінують  право віруючих на приватність. Відповідно до типового регламенту релігійної громади  мого віросповідання, священнослужитель  навіть не має права розголошувати число своїх прихожан – бо це таємниця сповіді.

У нас нова релігійна  течія, а для державної реєстрації закон вимагає наявності 10 засновників релігійної громади. Вважаю пережитком совєцького тоталітаризму таку дискримінацію релігійних організацій за ознакою масовості.

Слава Богу, що ця дискримінаційна вимога не поширюється  на релігійні центри! Однак, як бачимо, чиновники Держкомнацрелігій примудрилися «прочитати» «не можна» «між рядками» закону – там, де, навпаки, чорним по білому написаний дозвіл. І доки судді позичатимуть у Сірка очі за компанію з чиновниками, справа не зрушить з мертвої точки…

– Як можна подолати дискримінацію релігійних організацій за ознакою  масовості, про яку  Ви згадували?

Думаю, слід зробити  реєстрацію релігійних організацій так само простою, як реєстрацію громадських організацій. Щоб ні у кого не виникало претензій до трьох громадян, які вирішили заснувати релігійну організацію. Це – свобода совісті, держава має гарантувати її! І європейські інституції вже критикували Україну за тоталітарні норми законодавства у сфері свободи совісті.

В ідеалі, я виступаю з релігійних міркувань за надання  права окремій фізичній особі  одноосібно засновувати громадські та релігійні організації. Це – публічно-правовий паритет індивідуума та колективу, якого хоче Бог.

Не може бути так, щоб у кількох людей було більше прав, ніж у окремої людини, тому що цих людей більше за кількістю. Кількість – це не право, це сила. А держава існує для того, щоб і сильний, і слабкий мали певні людські права та місце під сонцем, рівні для всіх можливості власними зусиллями будувати своє щастя.

Між іншим, я  регулярно пишу листи народним депутатам  України з пропозиціями узаконити  одноосібне заснування громадських  та релігійних організацій. Чому господарські товариства може засновувати одна людина, а громадські та релігійні організації – не може? Це несправедливо!

Відповіді на мої  листи приходять різні, але неоднозначні. Насправді я радий, що усталеної  думки з цього приводу поки нема, бо можна принаймні аргументувати і сподіватись, що вислухають.

Наприклад, депутат  з Партії регіонів Сергій Головатий  написав: “Стосовно права окремого громадянина одноосібно засновувати громадську чи релігійну організацію, як юридичну особу, то тут варто розібратися. Якщо йдеться про теоретичну точку зору, то це можливо”.

Анатолій Кінах переслав мої пропозиції на розгляд  Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України. І звідти я отримав дуже дивну відповідь  за підписом голови Комітету, БЮТівця Володимира Яворівського.

По-перше, у відповіді  пана Яворівського стверджується, що мої пропозиції розглянуті, а про результати розгляду… нема жодного слова! По-друге, у цій відповіді наголошується на праві віруючих «організовуватись у свої традиційні  церковні (ієрархічні та інституційні) структури». Тобто, «нетрадиційні» релігійні структури (такі, що народилися нещодавно і перебувають у стадії становлення) виносяться за скобки всупереч статті 35 Конституції України та статтям 9 та 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини), які гарантують свободу сповідувати будь-яку релігію одноосібно чи спільно з іншими особами незалежно від того, чи є ця релігія традиційною.

Насторожує і  те, що пан Яворівський застосовує для релігійних організацій назву «церковні структури», тобто, бере за основу християнську термінологію, надаючи перевагу християнській релігії. Діючий закон про свободу совісті декларує рівноправ’я усіх релігій. На мою скромну думку і при всій повазі до християнства, як доброї віри предків та багатьох моїх друзів і шанованих мною людей, термінологія законодавства має бути рівновіддаленою від спеціальних термінів внутрішнього життя усіх релігійних організацій – таких термінів, як «церква». Термін «релігійна організація» є цілком прийнятним.

Єдине, що мені сподобалося  у дивній відповіді пана Яворівського – це такі слова: «Особливо актуальним є питання функціонування релігійних організацій у цивільно-правовому  полі, зокрема щодо зменшення кількості  осіб для реєстрації статуту релігійної громади». Я теж вважаю це питання дуже актуальним і сподіваюся, що у профільному парламентському комітеті таки докладуть максимум зусиль для ліквідації дискримінаційної норми про мінімальну кількість засновників релігійної організації числом 10 осіб.

– Повернемось до судового процесу щодо реєстрації вашого релігійного центру. Що вирішив суд першої інстанції?

До судової реформи судді Окружного адміністративного суду міста Києва ще читали закон перед тим, як переписувати рішення з цидулок суб’єкта владних повноважень. Тому при першому розгляді справи колегія суддів просто зауважила про неприйнятність майже всієї правової аргументації Держкомнацрелігій, окрім одного довода, який також не базується на законі – про те, що віруючі при поданні статуту на реєстрацію мали «зазначити про існування підлеглих релігійних громад». І на цій підставі було відмовлено у задоволенні позову – попри те, що відповідно до частини третьої статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» повідомлення  державних  органів  про  утворення   релігійної громади не є обов’язковим!

Мабуть, судді, як завжди, хотіли услужити чиновникам, однак і совість ще жевріла. Тому зробили за принципом «і вашим, і нашим». У постанові було майже все правильно, але трошки кривди і… незаконне рішення.

Отримавши таку постанову суду, я подав апеляційну скаргу, але паралельно подав до Держкомнацрелігій нову заяву про реєстрацію статуту і додав до неї оголошення в газеті, в якому було зазначено про існування підлеглих релігійному центрові релігійних громад. Адже тільки відсутність такої інформації, відповідно до постанови суду, була перешкодою для реєстрації статуту.

Я думав, що в Держкомнацрелігій прочитають судову постанову і приймуть хоч після цього законне рішення. Марні сподівання! Чиновники не прочитали в постанові, наскільки неправильною є їх правова позиція. Вони відмовили у реєстрації статуту на тих же підставах, що й раніше.

І тоді я знову  подав позов. Приклав до позову попереднє  рішення, щоб ситуація була абсолютно ясною. Але на той час вже почалася судова реформа. Суди стали частиною «вертикалі», й у друге рішення за моїм новим позовом було просто дослівно переписано аргументи Держкомнацрелігій – з якими той же суд раніше відмовлявся погодитись. Це нове рішення я також оскаржив.

– Що сталося при  апеляційному оскарженні?

Київський апеляційний  адміністративний суд «маринував»  обидві апеляційні скарги по півроку, а потім відхилив їх. Упередженість суддів була разючою. Коли я подавав нові докази своєї правоти через канцелярію, наступного дня вони «губилися», а судді намагалися переконати мене, що їм і без доказів все ясно. А в канцелярії там черги по двадцять-тридцять чоловік, і поряд буфет пиріжками та м’ясом торгує, бо поки вистоїш ту чергу – встигнеш зголодніти.

Люди приходять  дізнатись, чому їх справи не розглядаються  місяцями. Бо телефон для довідок  ніколи не працює. Люди приходять по рішення, бо рішення не надсилаються поштою і навіть ухвали всупереч частині 7 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України не проголошуються на засіданні в повному обсязі, а складаються по п’ять днів, наче це постанови. До постанов, між іншим, такий порядок має застосовуватись лише у виняткових випадках. Так от, у Київському апеляційному адміністративному суді «винятковим» є кожен день, кожна година, кожне засідання.

Припустимо, можна  поспівчувати суддівському «плачу Ярославни» щодо недостатнього фінансування на виправдання того, чому рішення не надсилаються поштою. Хоча керівництво Київського апеляційного адміністративного суду, за великим рахунком, пальцем о палець не вдарило, аби «вибити» це фінансування. Подали б до суду позов до Державної судової адміністрації, до Кабміну, виграли б позов (хоч би в апеляційній інстанції) і стягнули б через виконавчу службу потрібне фінансування. Я вже не кажу про відкриті навіть за мінімального фінансування можливості надіслати рішення факсом, електронною поштою, хоча б в Єдиному реєстрі судових рішень швидко розмістити!

Інша справа – знущання над людьми, примушування вистоювати в чергах, коли в кінці роботи канцелярії віконце закривається перед носом десяти-двадцяти людей, які вистояли півгодини-годину. Це знущання я вважаю нетерпимим. І це знущання є незаконним, оскільки очевидно, що такі черги могли б зникнути або зменшитись, якщо б канцелярія працювала правильно.

Відповідно до частини 8 статті 149 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в апараті суду загальної юрисдикції утворюється канцелярія, яка щоденно протягом  робочого часу суду забезпечує прийняття та реєстрацію документів, що подаються до відповідного суду.

Канцелярія Київського апеляційного адміністративного суду працює лише половину робочого дня, з 9 до 13 години, в той час як по закону має працювати протягом всього робочого часу суду. Звідси й черги… Якщо це можна назвати працею – коли подаєш документ, а наступного дня в судовому засіданні виявляється, що суд його не отримав. Це не просто знущання над людьми та приниження людської гідності. Це очевидне беззаконня.

– Ви подали касаційну скаргу?

Навіть дві. По першій, поданій у березні, вже  відкрито касаційне провадження. 20 червня я подав другу касаційну скаргу. При цьому я ставлю питання про об’єднання проваджень за двома касаційними скаргами і про заміну неналежного відповідача. Бо Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» № 1085/2010 від 9 грудня 2010 року ліквідовано Державний комітет України у справах національностей та релігій, його функції у сфері реєстрації релігійних організацій покладено на Державну реєстраційну службу України. Саме вона є зараз тим суб’єктом владних повноважень, який має зареєструвати Релігійний центр Віри в Найвищу Цінність Людини.

Якщо Вищий  адміністративний суд України також  обслуговуватиме чиновників замість того, щоб виконати закон, я оскаржуватиму неправосудні рішення до Європейського суду з прав людини. Одночасно звертатимусь до депутатів Європарламенту, надсилатиму петиції в міжнародні інстанції та доб’юся справедливості, чого б це не вартувало. Адже судочинство має захищати людей, а не принижувати. Право громадян на свободу об’єднання з іншими особами і свободу сповідувати свою релігію спільно з іншими передбачено статтями 9 та 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейської конвенції з прав людини). Порушення цих елементарних прав на свободу совісті та свободу об’єднань – всесвітня ганьба для наших доморощених держкомітетчиків по релігії та «суддів», прости Господи, які байдужі до прав людини.


Спілкувалася Єлізавета Потебня

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.