Мені однаково, або Шевченко б плакав

26 сентября 2011, 07:38
0
1006

-

Мені однаково. Я – продавчиня однієї з київських крамниць на Хрещатику. Так,саме там,де стоять табори,намети і вся та інша дурня,яку вже місяць показують у новинах. І мені однаково.

Я вже місяць проходжу повз. Спочатку мене цікавили воплі у мегафони,потім вони почали заважати,потім дратувати,дратувати до біса,а тепер… Тепер мені все одно. Мені однаково. Однаковісінько мені. Все по класику.

Я проходжу повз. Я вже все це бачила. Я вже стояла на Майдані,половина мого гардеробу у тому далекому ( чорт,то було 7 років тому ) палала кольором свіжого помаранчу. І кричала,і тримала плакат. Все це ми проходили. І ще я,як це слово, воно настільки вже не дотичне до мого життя,що я почала його забувати. А,я вірила.

Ліворуч - чорні стяги. «Юлю – за грати», «К ответу!», « Не вірю!» Чорні прапори і жодної людини.

-Та тут вже нікого нема,ви що,приходьте зранку…

Праворуч – бабусі у кепках  із червоним сердечком,сильними як для віку голосовими звязками,ще радянськими поглядами ( якщо не сказати совковими)  і якимись дитячими очима. Ну дійсно, ніхто не вірить,а вони стоять,кричать,бастують,вимагають справедливості. Вимагати неможливого- як це називається? Погоня за ілюзією (якщо не сказати більш прозаїчно – дурість )?

-Стоїмо за нашого лідера,за Вкраїну…Бо не маємо права навіть сказати,-бідкається пані Валентина з Тернополя у національному вбранні та зі значком леді Ю на грудях. Мені однаково. Вона починає плакати, а всім однаково.

 Я стою в черзі у туалет, дві панянки жваво дискутують у руслі «посадять чи нє». Та говорять хіба що ліниво, від  нудьги,від того,що нема про що говорити… А про що ще говорити біля требника,як не про політику. А мені однаково.

Я повертаюсь додому,ставлю чайник на плиту,вмикаю телевізор за інерцією середньостатистичного громадянина України ( якщо нас можна звати громадянами,хіба що лиш документально). Канали знову і знов роблять включення з Хрещатику, слова ті самі,люди ті самі,я сиджу супроти ящика і розумію,як мені однаково. Що мені показують Хрещатик,що якусь панянку,яка співає про гель,що дарує запах орхідей,що якесь дурне кіно – американське, російське,однаково.

Я живу в Україні і мені однаково. Нещодавно святкували День незалежності,вітали іменинницю із двадцятирічним ювілеєм. Людоньки, Україні зовсім не двадцять років,Україні – тридцятка,вона-втомлена тридцятирічна жінка без роботи,без сім’ї,без перспектив.

ЇЇ ґвалтують,вбивають,судять,забирають майно,вимагають хабаря,до неї вчасно не приїжджає швидка,її батьки отримують мінімальну пенсію,вона ледве підробляє,щоб заплатити за житло,вона купляє хліб,сідає біля телевізора…

А мені однаково. І таких мені -… скільки там населення України? Привіт,я дзеркало твоє.Здається, що ми вскочили в халепу,Україно.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.