Як на сцені НУХТу студенти судили … Кохання

7 декабря 2011, 22:28
0
1487

Раджу, друзі, відкласти у бік усі ваші навіть нагальні справи бодай на пів годинки і поринути у вельми чарівний світ студентських проблем. Дізнатися, чим ми нині живемо...

Це завжди велика подія в Національному університеті харчових технологій (НУХТ), коли відзначається День факультету. Тоді всі зусилля студентського запалу, енергії, завзяття зводяться до створення оригінального творчого розмовно-співучо-танцювального продукту на сцені. Принишклий зал раз-по-раз вибухає емоціями. Поглянеш збоку і мимоволі хочеться сказати: яке ж ти чудове, неперевершене студентське наше життя!
І все таки в цій традиційності завжди є і певна закономірність. Бо факультет, факультетові, звісно, – не рівня. Так ось логіка ситуації полягає в тому, що Університет (і не тільки він) кожного разу зі звабливим напруженням чекає: а що цього разу підготував, що скаже зі сцени факультет обліку, фінансів та підприємницької діяльності (ОФПД)? Бо вже давно стало правилом: наш факультет – своєрідний законодавець моди в проведенні Дня факультету. Стільки іскрометного ентузіазму, непосидючості, новаторства не може видати на сцену ніякий творчий колектив, як наш.
Це, мабуть, тому, що деканат зовсім не формально підходить до цієї події. Що наш декан Олег Олексійович Шеремет живе разом із нами творчим життям сцени. Що він нам усім разом і кожному студентові зокрема готовий прийти на допомогу, лиш би розцвітали і знаходили втілення справи факультету у мистецькому виражені на сцені.
Тому, зізнаюся, ще за довго до означеного Дня факультету мої колеги і друзі з інших навчальних дисциплін завжди цікавляться: «І що ж у вас готується новенького цього разу?» Еге ж, хтось вам так і відкриє таємницю!

Про таке вряди-годи справляються і мої знайомі з інших київських вишів, яких я не раз запрошувала на подібні сценічні факультетське дійство, і які, зрозуміло, були завжди в захопленні. «У вас виходить, - не раз казали, а ніж в університету Поплавського…»


Зрозуміло, що думка людей «із боку» завжди цікавить більше. І тому не раз доводилося чути, що виступи наших веселих і кмітливих, факультетських майстрів сцени «тягнуть» навіть на акції рівня студентських сценічних акцій колег із університету театрального мистецтва імені Карпенка-Карого.
Тут би, звісно, не загордитися нашим артистам і діячам факультетської сцени.
Але ось цього разу, 5 грудня ц.р., на День факультету ми запросили і кілька десятків вихованців одного з дитячих будинків. Це ті дітлахи, які обділені долею, не мають батьків і рідного дому. Я бачила як тільки розпочалося лицедійство на сцені оживали обличчя, спалахували оченята цих незвичайних наших гостей, і мені подумалося, що наше студентське мистецтво справді може дарувати людям радість, нести бадьорість. Вселяти надію. І не лише дорослим. Якщо нас розуміють і діти – значить ми на правильному шляху…

Спробую вам пояснити, що і як відбувалося на сцені. При цьому замічу, що сценарій виявився навдивовижу оригінальний і ексклюзивний. Студенти-драматурги вирішили нам переповісти як іноді трапляється, коли безумство пробує засудити кохання.


Як відбувався цей суд – важко передати словами, звісно таке побачити наяву, але я все-таки спробую передати, що називається, вербально…

Уявіть собі судову залу. В ній Божевілля (я змушена цю персону називати з великої літери, позаяк це дійова особа сценічного лицедійства) намагається засудити її величність Любов. Так ось, цей лиховода, вирішив публічно засудити такі людські чесноти як Віра, Надія, Пристрасть, Ніжність, Подяка, Патріотизм, Мужність, Відчай, Розлука, Розчарування, Азарт та Страх. І ось ці, сподіваюся уже зрозуміло моїм читачам, чарівні і далеко неоднозначні персонажі стають учасниками велелюдного судового процесу. Віра з Надією, Пристрасть і Ніжність змушені захищати себе принародно, гласно перед, даруйте, божевільною навалою безпардонних звинувачень.


І хто ж вони ці «підсудні» насправді?
Перед нами, приміром, постає Надія. Переглянувши артистичну сценку можна прийти до висновку, що коли вона, Надія, зникає, тоді виникає порожнеча. Але світ не такий безнадійний. У дощ, у сквиру, навіть вчасно подана парасолька надихає обмокле дівча на нові мрії, на нове кохання… Не дарма ж бо в народі кажуть: «Надія помирає останньою…»

На сцені Божевілля намагається засудити таке велике людське і оригінальне почуття як Мужність. Так, не в кожному із нас воно присутнє. Її треба виплекати, виховати у собі. З малолітства, з любові до отчого порогу, до улюблених підручників, вірності стосунках із друзями.


Наші вмілі сценаристи, як мені здалося, зуміли переконати зал, усіх присутніх у тому, що для виховання Мужності в собі треба насамперед навчись повірити у себе, в свої сили, в своїх колег і друзів. Щоб вміти всіх поважати і захищати їх. «Мужність, чуємо зі сцени, - це сила опору та протистояння…»
Здається уже увесь зал разом із учасниками лицедійства на сцені засуджують такий людський порок як Злість. Немає йому пощади ні від юнаків, ні від дівчат.

У вельми енергійному, активному, цілеспрямованому ключі, під схвальні репліки глядачів, на факультетській сцені відстоювали свої інтереси перед публікою Ніжність, Віра, Розчарування, Подяка, Патріотизм та інші людські чесноти.


Кожна із них, виведена окремим сценічним номером, дала змогу, як на мене, кожній молодій особі в університетській залі оцінити те, як важливо дорожити людськими надбаннями в оцінках того, що створює, складає великий загальний образ чесного людського Кохання. Спектакль дав можливість молодій студентській аудиторії начебто з боку поглянути на всі людські достоїнства і пороки – гідність, гордість, самоповага, вади, негативні риси. І як самозбагачуватися, надихатися, шукати і знаходити в собі, інших кращі людські якості, боротися зі своїми й чужими проблемами.


І ось заключна сцена. Хто ж насправді переміг у цьому привселюдному поєдинку. За ким перемога? На подіумі, як у знаменитому голосуванні з пелюстками ромашки «любить – не любить», подають долу вогнисті стрічки з протилежними значеннями: одні голосують за Кохання, чесну і безкомпромісну Любов, інші - проти нього. І виходить, що, начебто, нічия 6:6. Зал притих, а потім і геть завмер, запанувала дзвінка тиша. Навіть чути було, як у якомусь віддаленому кутку величезної зали у когось з гуркотом упав на підлогу телефон…

І тоді, це глупувате Божевілля зважується на відчайдушний крок: рвучко дістає із нажин кинджала і перерізає на своїх грудях червону, вогнисту стрічку. Ось вам, мовляв, моя перемога – сьомий шар у фатальну для вас лузу!


І як це відбувається за сценарієм суду Любові надається останнє слово…
Зал немовби шаленіє. Складається таке враження, що експресивні, виразисті глядачі зараз кинуться на сцену. Аби, що називається, в рукопашну відстоювати честь її величності Кохання.

Але Любові не потрібна фізична підмога. Вона кладе на лопатки нещасне Божевілля влучними і переконливими словами. Правда восторжествувала…


Загалом цьогорічний День факультету ОФПД під завісу нинішнього року став величезною подією в житті нашого дружного, творчого колективу студентства. З чим вас, друзі, й щиро вітаю.
До нових зустрічей на сцені і в залі…


ТЕТЯНА ГОРОБЕЦЬ,

студентка Національного університету харчових технологій.

Автор світлин

м. Київ.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.