МОЯ УКРАЇНА + 20. СТАЛИЙ РОЗВИТОК В УКРАЇНІ

1 июня 2012, 11:11
0
651

Моя країна +20

Уявімо, що сьогодні 31 грудня... Незабаром прийде Новий рік, і я допомагаю батькам готуватися до нього. Кухня, ялинка, прибирання кімнат — у цих клопотах непомітно минає день, і я вирішую трошки відпочити. 
Прокинувшись, нічого не можу збагнути: за вікном досить світлий присмерк, хоч уже має бути вечір, у хаті немає нікого, крім великого пухнастого кота, який здається таким старим, що дихнеш на нього — і впаде. Дивно, але він дуже схожий на мого Барсика — крихітне кошеня, якого мені вчора подарували. Здивована, одягаюсь і виходжу на вулицю. Щось дивне коїться навколо: наче це й рідне місто, однак якесь зовсім не таке. Знайомі будинки, магазини, все навколо сяє новорічними гірляндами, десь грає музика, однак дивне відчуття не залишає мене. І раптом бачу на вітрині великі літери: «Вітаємо з Новим 2022 роком!». Ой лишенько, невже я проспала 20 років?! Не можу в це повірити, однак розумію, що трапилось щось дуже дивне. 
Іду тихенько вулицею. Навколо багато людей, всі посміхаються в очікуванні свята, щось купують, несуть ялинки і гомонять між собою... українською мовою. Навколо мене на вітринах крамниць, на рекламних плакатах вже немає такої набридливої англійської, скрізь написи тільки українською мовою! 

Наближаюсь до річки, що протікає містом. Коло неї, як і завжди, багато рибалок. Мимоволі усміхаюсь: ну що можна спіймати серед великого міста? Хіба що купу сміття. Однак у рибалок вже повні відра великої риби, і вони знову опускають в ополонки свої вудки. А там, де сильна течія, вода не замерзла, і в ній плавають дикі качки. Та й вода сама чиста, прозора, в ній не видно сміття, зник навіть очерет, який свого часу свідчив про поступове замулення й заболочення річки. Здається, я починаю вірити, що потрапила у майбутнє! Та й повітря, як я тепер помічаю, набагато чистіше, дихається легко. 

Іду далі у напрямку центральної площі. Поступово помічаю, що міський транспорт рухається майже безшумно, і всередині автобусів не так багато людей, натовпу немає. А ось і метро! Та його ж теж не було у моєму місті! 

Уздовж дороги стоїть цілий ряд біг-бордів. Але дивно: на них не реклама, а ілюстрації з життя нашого міста і всієї України. Ох, якою ж прекрасною стала наша держава! Жовті лани пшениці, зелені ліси, синє море, чисті охайні міста, привітні посмішки людей. Бачу фото відроджених шахт, фабрик, заводів... 

Ось я на центральній площі міста. Люди поступово збираються навколо великої яскравої ялинки. Дивлюсь на своїх земляків і не впізнаю. З їхніх очей зникла одвічна настороженість і втома, страх за майбутнє. Очі людей сяють святковим блиском, радістю, щастям. Та й одягнені вони не так, як колись. Не можу сказати, що одяг на моїх земляках вражає своєю надзвичайною пишністю, але він якісний, охайний і новий. Цікаво: на багатьох жінках довгі розкішні шуби. Це ж скільки грошей треба мати! Придивляюся: це ж високоякісні синтетичні хутра, які не відрізниш від справжнього хутра! Здається, дії «Гринпісу» не минули даремно. 

На площі стоїть величезний телевізійний екран, який я колись бачила тільки в Києві. На ньому постійно змінюються кадри. Знову я бачу сторінки життя рідної України. І всюди те саме, що зараз навколо мене: щасливі люди, добре зодягнені і не голодні, усміхнені діти в яскравому теплому одязі. 
Та ось люди навколо мене заворушилися. Незабаром дванадцята година. Зараз на екрані з'явиться Президент. Присуваюсь ближче, адже мені дуже цікаво: яким же має бути Президент такої чудової держави? 
Навколо відкривають шампанське. Наше ж таки. Українське! Я затамовую подих. І раптом... щось дзвенить. 

Я схоплююсь. Телефон. Чую голос подруги: «Ти де забарилась? Через годину Новий рік!». Опускаю слухавку. Очі зупиняються на календарі: 31 грудня 2012 року. На мене дивиться великими очима моє маленьке кошеня. Отже, це був тільки сон? Але на душі у мене легко й радісно. Я вірю, що моя країна за 20 років стане такою квітучою, прекрасною, як і в моєму сні. І добре, що і я зможу докласти до цього своїх зусиль! 

Та ми хоч колись думали якою була наша ненька Україна багато століть тому, багато років тому кілька місяців тому? Чи пишалася вони своїми дітьми, чи хотілося їй, щоб вони піклувалися про неї? Мабуть, так. Адже стільки страждань випало на її долю, що їх вистачило б на кілька країн. Є такий вислів: ріки страждань. Здається, це якраз про нашу Україну. Вона обливалася потом, тяжко працюючи на полях; вона згиналася під вагою "бруду", вилитого на її золоті коси-колосся; вона німіла від болю, дивлячись на голодну смерть своїх дітей... Але вона вижила, витримала усе, що тільки можна і що навіть не можна, і почала розбудову — нове життя.

Якою вона буде, наша Україна, через десять, двадцять років? Чи залишаться на ній люди, чи цвістимуть навесні вишневі садки, промовляючи до нас усім розмаїттям співів солов'їв, чи зможемо ми дихати свіжим повітрям, чи звучатиме щира українська пісня, чаруючи слух? Багато можна запитувати, але відповідь, я гадаю, повинні знати лише ми.

Саме ми повинні піклуватися про рідну землю, адже вона не може більше покластися ні на кого іншого. Саме ми повинні стати справжніми дітьми неньки України, охороняти її спокій, звеличувати добробут. їй стільки довелося винести не для того, щоб одного ранку її власні діти від неї відреклися, не для того, щоб ми стали попихачами і забудьками. Ми — її діти, отже, її майбутнє — поряд з нами.

Про майбутнє можна тільки мріяти. Воно, звичайно, видається безхмарним, щасливим, навіть ідеальним. Але яким воно буде насправді, відомо хіба що ясновидцям, які, до речі, мовчать. Але мені здається, що через двадцять років наша Вітчизна нарешті зможе назвати себе хай і не могутнішою, але однією з наймогутніших держав світу. Ми будемо рівними з великими країнами, ми намагатимемося бути найкращими. Це, звичайно, мрії усіх країн. Проте я вважаю, що для України вони реальні. Вже зараз наші керівники намагаються ввести нашу державу до складу найвагоміших альянсів світу, щоб мати можливість приймати рішення нарівні з кращими країнами.

Мені чомусь дуже хочеться, щоб усі українці нарешті зрозуміли, що ми — єдина сім'я, про яку так багато мріяв ще Тарас Шевченко. Тому ми не повинні робити один одному боляче, завдавати шкоди. Хай через двадцять років у нашій країні зовсім не буде злочинності, зникнуть темні структури нашого суспільства. Країна повинна бути вільною від усього: від рабства, від злочинів, від мафії. І тоді нарешті усі люди зітхнуть спокійно, знаючи, що ніщо не загрожує їхньому життю. Я вірю, що врешті-решт це станеться, хай не через двадцять років. Хай на це потрібно більше часу, але коли-небудь українці зможуть упевнено сказати: ми вільні.

Наша земля, багата на родючі поля. Ще здавна заради них українцям доводилося битися, накладаючи життям. На щастя, нам вдалося відстояти нашу щедру землю, щоб на ній кожної весни та влітку росли золоті колоски, чаруючи нас своєю дивною красою. Мені дуже хочеться, щоб наша земля не виснажилась, і хай через двадцять років вона дивує усіх своїх заздрісників чудовими врожаями. У нас в країні найкращий у світі хліб — білий, м'який, пахучий. Через двадцять років він буде приносити нашій державі додаткові гроші, щоб ми могли на них купити те, чого у нас не вистачає.

З кожним роком усе збільшується кількість нових будівель, з'являються нові стадіони, театри, парки відпочинку. Ми нарешті зрозуміли, що культура — це не останнє у нашому житті. Я гадаю, що через кілька десятиліть усі у нашій країні будуть займатися спортом, будуть обов'язково відвідувати численні концерти, дивуючись талановитості й майстерності виконавців. І це не тому, що хтось буде "заганяти" нас на ці вистави. Ні, люди ходитимуть туди, бо відчуватимуть красу мистецтва, матимуть високі культурні цінності і потяг до досконалості. Як колись було у Давній Греції.

Я дуже пишаюся своєї Батьківщиною. І тому мені хочеться, щоб вона нікого не розчарувала, щоб вона могла стати найкращою, наймогутнішою, най-най... Звичайно, двадцять років — це невеликий строк, але і він може дати початок тому великому, що у далекому майбутньому приведе нас до досконалості. Ми станемо дружними, вмілими, любитимемо один одного, будемо справжніми патріотами своєї рідної землі
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.