Край, де варто жити. Кому?

22 апреля 2013, 19:43
Народний депутат України 2-4 скликань
0
231

За яку сферу нашого суспільного життя і суспільну групу не візьмешся, всюди…

   Цей український край з ініціативи місцевої влади заполонили білборди з привабливими фото та не менш привабливим гаслом: «Край, де варто жити». І що ж це за такий чарівний край? Скажу, що й дійсно – він чудовий і жити в ньому варто. Але всебічно оцінюючи нинішні реалії життя, саме собою напрошується запитання: «Кому?». Кому в ньому варто жити? В цьому прекрасному краї Черемоша, Прута й Дністра, ймення якому Буковина.

   Може основній масі пенсіонерів з їхніми мізерними пенсіями та підвищенням віку виходу на пенсію для жінок в результаті т. зв. пенсійної реформи, яку здійснила команда ТАЯ = Тигіпко + Азаров + Янукович, що на людей чхає? Звісно, що ні, крім невеликої кількості привілейованих пенсіонерів з дуже високими пенсіями, яким варто і легко жити в цьому краї. А опозиція, бачите, не спромоглася відмінити цю «реформу», бо не змогла чи не захотіла забезпечити повну явку своїх депутатів під час голосування  у Парламенті (були відсутні 14 чоловік), і в результаті не вистачило всього 3 голосів для її скасування. Говориться одне, а на ділі виходить інше.        

 Чи може зазначене гасло стосується більшості освітян, медиків, працівників культури, спорту і соціальної сфери? Теж – ні. За винятком малої купки їхнього начальственного прошарку, як у владі, так і у вищих навчальних закладах. Та й то, в першу чергу, у галузі освіти і медицини. Ну хіба може завкафедрою чи декан, навіть на «модних» факультетах, на одну свою зарплату відгрохати  палац вартістю щонайменше 500 тис. ам. дол? Не може. А в нашому краї може. І плювати їм на законодавство про боротьбу з корупцією, бо їх покривають, у своїй більшості, ті, які мали б з цією корупцією боротися – прокурори, міліціонери, СБУшники, і ті, які мали б за неї відправляти у місця не зовсім віддалені – судді. А судді хто? Отож бо… І покривають тому, що з ними діляться «діячі» вищої школи, їхні владні управлінці, і дітей їхніх, тобто «правоохоронців» та інших начальничків, прилаштовують на навчання за бюджетний кошт навіть без достатніх на те підстав. Рука руку миє, а ворон ворону очі не виклює.

  Та й ті, на кого державою покладені функції боротьби з корупцією, самі мають не гірші палацики, збудовані на «одну» зарплату, ніж купка «вчених» і їхніх керівників у відповідних відомствах. Цим «слугам народу» варто та комфортно жити в Буковинському краї, бо вони «нафаршировані» по повній програмі, як і окремі представники митниці, податкової та держприкордонслужби. Тільки їхня особиста «нафаршированість» вилазить всім нам боком, бо державна скарбниця недоотримує мільярди гривень через контрабанду, корупцію, відкати та ухиляння від сплати податків.

  А може наші селяни живуть, приспівуючи? Ні! Вони гарують від рання до смеркання, щоб їхні родини хоч трохи почували себе людьми. І такий стан справ у більшості працівників сільського господарства. Залишилося ще дозволити приватизувати землю, яку скуплять можновладці з олігархами за вкрадені у людей гроші, і селяни перетворяться на рабів.

 Така ж картина – і у промисловості, де основні засоби виробництва важливих підприємств опинилися у руках купки нуворишів та їхніх покровителів із влади, а робітники, інженери ледь животіють, маса заводів і фабрик закриті.

   Не кращі справи і у більшості малих та середніх підприємців, в т. ч. і після податкової «реформи», бо над ними навис КАТКодекс Азарова – Тигіпка. На жаль, нинішнє законодавство більше сприяє крупному капіталу, ніж малому і середньому підприємництву, тобто відбувається олігархізація нашої економіки. Особливо яскравим цей процес став після захоплення України внутрішнім окупантом у 2010 р., адже олігархи щонайменше потроїли свої вкрадені капітали.

 Тому і подаються у світи, шукаючи кращої долі, десятки тисяч працездатних, кваліфікованих, активних буковинок і буковинців, які переводять на Батьківщину важко

зароблені там гроші, тим самим роблячи вагомі інвестиції в українську економіку, з якої олігархи крадуть мільярди і виводять за кордон у офшорні зони, а потім невелика частка цих капіталів повертається в Україну вже під маркою іноземних інвестицій. Ось така гірка правда, яка має спонукати наш народ до реального захисту своїх працьовитих співвітчизників і звільнення всіх нас з – під гніту ненаситних олігархів та їхніх покровителів – можновладців.

  А що ж нинішня опозиція? Як вона бореться з цими ганебними реаліями українського життя? Та наче і бореться, і на мітинги закликає… Але чомусь на буковинських

майданчиках перед людьми можна побачити тих, які в 2002 р. на парламентських виборах підтримували блок «За ЄдУ», окремі були членами сумнозвісної медведчуківської партії – СДПУ(О) і поборювали  представників національно – демократичних сил, а в 2004р. затято агітували за В. Януковича. Про 1990 р. я навіть згадувати не буду, бо вони тоді не бачили Україну самостійною державою, а працювали на збереження СССР в компартійно – комсомольських структурах чи радянських органах, а дехто ще в школі вчився. Та зараз вони повчають людей, які виборювали нашу державність, як треба любити Україну. Цинізм та й годі!

   Мало того, окремі з них вдають, що такі білі і пухнасті, що живуть на одну зарплату і так дбають про народ, що готові ледь не останню сорочку йому віддати, і це при тому, як їхні дружини чи діти декларують мільйонні статки і мають у власності готелі, мотелі, ресторани, туристичні бази, зароблені «непосильною» працею батечків на різних посадах, в т. ч. і державних, у часи Л.Кучми… Дехто взагалі примудрився, обслуговуючи олігархів, за їхньої підтримки потрапити в окремі опозиційні партії, в той же час своїх близьких родичів відправити на службу нинішньому режиму. Гіршого знущання над своїми опозиційними прихильниками – виборцями важко придумати. А народ, вірніше його значна частина, розкривши роти, мовчить, бо благоденствує, і з захопленням дивиться на таких горе – опозиціонерів, які в душі насміхаються з його, народної, наївності.

   Їм всім, цим «діячам», мабуть, теж варто жити у цьому краї, горя не знаючи. Як і їхнім опонентам з владних кабінетів, що також, у своїй переважній більшості, сколотили багатства на «одну» чиновницьку зарплату з бюджету, і в яких теж можна помітити дружин – мільйонерок. Цікаво, скільки нинішні парламентарі, з влади і опозиції, «вибили» для Буковини дотацій для вирівнювання бюджетів і субвенцій на соціально – економічний розвиток у 2013 р., адже тут проживають їхні виборці? Зі своєї практики скажу, що, наприклад, у Державному бюджеті України 2006 р. для Чернівецької області вдалося відстояти тільки субвенцій на суму 12 млн грн, з яких майже 4,5 млн грн я спрямував на свій 203 (а зараз це 202)  виборчий округ. Так само я відстоював інтереси Буковини і у попередні роки, коли Л. Кучма був Президентом України, а два нинішні «покращувачі» керували його Урядом. Жителі будь – якої території, сплачуючи податки, мають право отримувати з держбюджету належні їм дотації і субвенції, якщо їхні депутати про це дбатимуть.

   А може окремі нинішні «опозиціонери» у 90 – х роках минулого століття були засланими агентами до владного режиму, щоб ослаблювати його на користь опозиції? Смішно ж, правда? Боюсь, що насправді деякі з них можуть виявитися засланими агентами в опозицію з боку нинішнього окупаційного режиму, щоб спрацювати на нього в потрібний момент. Свідченням цьому є знакове голосування у Верховній Раді України за відставку неефективного Кабінету Міністрів України на чолі з Прем’єр – міністром України М. Азаровим. «За» – 190 голосів. І знову відсутні 14 опозиціонерів. Та навіть позитивне голосування більшості з них мало про що говорить, оскільки зі сторони це виглядало, як добре зрежисований закулісними ляльководами спектакль з наперед відомим результатом. А провалена відставка Уряду тільки зміцнила позиції М. Азарова та всіх «покращувачів життя вже сьогодні» на чолі з Президентом України В. Януковичем, адже це – одна команда, повністю сформована і контрольована тільки ним самим.

  До сумних роздумів спонукає також якась невиразна боротьба опозиції за визволення Ю. Тимошенко… Може і не всім опозиціонерам вигідне її якнайшвидше звільнення? Винятком можуть слугувати тільки вчинки окремих опозиційних діячів. А незламність самої ув’язненої, яка не дає себе розтоптати брудними чоботами окупантів, і тиск Заходу вселяє певні надії. Хоча для звільнення Ю. Тимошенко до президентських виборів 2015 р. тільки її мужності, підтримки її близьких і окремих опозиціонерів та тиску Заходу може бути замало. Слава Богу, що, завдяки, в першу чергу, власній мужній позиції, підтримці родини, тиску Заходу і частково опозиції, вийшов з – за грат Ю. Луценко.  

  І так, за яку сферу нашого суспільного життя і суспільну групу не візьмешся, всюди… – одне і теж! Про стан доріг і мостів навіть говорити нічого. Таке враження, що по них нанесений бомбово – гарматний удар літаками «Люфтваффе», а бої на фронтах Другої світової до цього часу тривають. З нинішнім станом справ у дорожньому господарстві Буковина може виявитися відрізаною від решти України. Хай би усе це «покращення» відбувалося у маєтках нинішньої «еліти», незалежно від політичного забарвлення, а не погіршувало і так вкрай низький рівень життя Українського народу.

  То ж виходить, що гасло «Край, де варто жити» влаштовує абсолютну меншість буковинського люду і є звичайним понтом буковинських можновладців, які створюють безтурботне життя для себе і невеликої частки різних пристосуванців з різних політичних таборів. На абсолютну більшість своїх земляків їм наплювати, аби тільки в них було все в ажурі. І тому цю ситуацію можна сміливо екстраполювати на всю Україну з одним уточненням, що понти гонить уже весь нинішній окупаційний режим разом з олігархами, нечувано примноживши за останні 3 роки свої накрадені багатства і тримаючи всіх нас за бидло. Адже абсолютна більшість жителів будь – якої української адміністративно – територіальної одиниці перебуває у такому ж стані, як і буковинці. Краї, в яких вони живуть – Донеччина, Луганщина, Харківщина, Галичина, Волинь, Поділля, Крим, Полісся, Одещина та решта інших, попри свою природну привабливість, перетворилися на рай для нинішньої «еліти» та пекло для більшості українських людей. А у багатьох нинішніх «господарів життя» з різних політичних таборів панує культ жлобства, обману, пихатості, пристосуванства та хамства. Цими «вірусами» вони чимраз більше отруюють українське суспільство.

    І що ж далі? Терпітимемо чи кластимемо цьому край?

  Масові акції громадянської непокори здолають окупантів і опустять на грішну землю окремих опозиційних вождів, бо їм уже здається, що вони впіймали Бога за ноги, і народ їм потрібен тільки на виборах. Хто б не був при владі, він має боятися народного гніву. І якщо треба, люди мають масово виходити на майдани хоч щороку, хоч кожного кварталу, як це часто буває у західних демократичних країнах, коли громадяни не задоволені діями влади. За свої права треба жорстко боротися і усувати з посад навіть своїх, тобто одно –  чи близькопартійців. Гіркий урок 2004 р. має бути всім нам пересторогою. В жодному разі не можна покладатися тільки на лідерів, якими б вони зовні не виглядали народними захисниками, бо здебільшого вони дбають тільки про себе, інколи і між іншим згадуючи про тих, хто їх вивів на політичні вершини, тобто про своїх виборців.

  В противному випадку про нас і надалі казатимуть, що це – народ з розмитими орієнтирами, який, у своїй переважній більшості, не знає чого хоче ні у внутрішній, ні у зовнішній політиці та не прагне долучитися до кола вільних і заможних народів Європи, навіки порвавши з окупаційним імперсько – комуністичним минулим  України. А українські політики, як провладні, так і опозиційні, матимуть нас завжди за перегній.

    Але Український народ заслуговує кращої долі! І за неї варто боротися!

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.