Брати-слов'яни

Cлов’яни не знають, хто такі слов’яни

Хотілося б поділитися одним простим та водночас приголомшливим спостереженням: слов’яни не знають, хто такі слов’яни.

Не треба, не напружуйтесь, щоб надати цьому реченню філософської трактовки. Це питання аж ніяк не стосується вічних філософських проблем типу «Хто я?», «У чому моє призначення?» etc. Тут все набагато простіше: йдеться лише про загальну ерудицію (чи про інтуїцію так само..?).

А справа от у чому: називаючи, наприклад, поляків, братами-слов’янами, я часто натрапляю на цілковиту здивованість та чую щось на кшталт: «До чого тут поляки?» або «Як це: поляки – слов’яни?». Виходить, що частина моїх знайомих (навіть та, у високих розумових здібностях якої я не сумніваюся) просто не підозрює, що, крім українців, білорусів та росіян, які у свій час входили до складу обожнюваного східними українцями СРСР (О, ностальгія… ностальгія… ностальгія… Дякувати Богу, що рік мого народження не дає мені змоги ностальгувати з усіма), існує ще з десяток (підрахунок неточний – «я-ж-філолог») слов’янських народів. Це поляки і чехи, словаки і словени, болгари і македонці, серби і хорвати, боснійці і чорногорці, та навіть кашуби і лужичани! Розумію, розумію:  деяким людям, щоб повірити в цю нісенітницю, треба спочатку скористатися «Вікіпедією». Що ж, я почекаю.

Все? То я продовжу?

Дошукуватись причин цієї, скажімо, необізнаності в деяких питаннях я не стану. Думаю, це зайняло би багато часу. Я просто запитую себе: може, саме тому Європа і постає таким Тартаром (я не про соус) в уявленні деяких українців, бо вони просто не підозрювали, скільки братніх народів входить до її складу і що слов’янам можна жити (ні в якому разі не відрікаючись від свого знаменитого менталітету та «руської душі») навіть і за межами Радянського Союзу, який квітне і процвітає в думках і серцях більшості моїх знайомих (і незнайомих) пенсійного віку?

Я ні в якому разі не намагаюся вкоренити серед українців думку, що не треба любити росіян (хоча сама їх не люблю, вже пробачте, але, на мою думку, причин для цього достатньо). Я лише хочу сказати, що в такій чужій і, здавалося б, ментально віддаленій від нас Європі, живуть і процвітають наші брати. Не поодинокі особистості, що не знайшли щастя у себе на Батьківщині,  – мова не про них, – а цілі народи, з мовами, що подібні до нашої, та духом, нам близьким.

Тому, якщо хочете справжньої братської поради стосовно Європи та вступу до Європейського Союзу, не питайте її в тих, хто за все своє життя бачив лише «дурнів і дороги», спитайте її краще в тих, хто, попри всю свою «слов’янськість», не цурається міського транспорту за розкладом, хороших доріг та чистих вулиць.