Після об’єднання церков, за УАПЦ має бути останнє слово

Скажіть, чого коштує цей згаданий вище «об'єднавчий собор», на якому з приблизно 600 запрошених священнослужителів 400 належатимуть УПЦ КП і лише 200 УАПЦ?

В українській блогосфері, у друкованих та інтернет-виданнях не вщухають розмови навколо запланованого на середину вересня 2015 об'єднавчого Собору Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) і Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП).

Об'єднання планується проводити на нібито рівних умовах. Чому «нібито»?

Не дивлячись на заяви Філарета, глави УПЦ КП про те, що після об'єднання церков, УАПЦ абсолютно нічого не втратить, крім назви, яка буде змінено з УАПЦ на УПЦ КП, і всі священики залишаться на своїх місцях, це об'єднання має яскраво виражені ознаки поглинання.



Скажіть, чого коштує цей згаданий вище «об'єднавчий собор», на якому з приблизно 600 запрошених священнослужителів 400 належатимуть УПЦ КП і лише 200 УАПЦ? Гадаю, не потрібно бути нобелівським лауреатом, щоб зрозуміти – з такою пропорцією будь-яке рішення буде прийнято виключно на користь УПЦ КП.


Можливо хтось заперечить, мовляв УПЦ КП має право запросити на собор більше число своїх священиків, оскільки має більше число парафій.

Добре, але в такому випадку не варто вживати слово «об'єднання», тому як це визначення має на увазі рівні умови, які, як бачимо, відсутні з самого спочатку.

Проте головне питання, що виникає: а чи так потрібне це об'єднання самій Українській автокефальній православній церкві?

Особливо після брудної гри, до якого дійшли речники УПЦ КП. Не отримавши згоди на поглинання церкви на своїх умовах, вони вирішили принизити й знищити авторитет її ієрархів в інформаційному просторі і тепер без жодних доказів закидають УАПЦ отримання грошей від промосковських сил.

Тож навіщо взагалі потрібне єднання з такими «християнами», з носіями такої низької моралі? На відміну від Київського Патріархату, УАПЦ є що втрачати в сенсі іміджу та традицій.

Для швидкого розуміння тримайте невеликий екскурс в історію обох церков.

Почнемо з УАПЦ. Ця церква була заснована на початку двадцятого століття українськими священниками-патріотами, що на хвилі визвольного підйому під час Російської Революції зробили першу велику справу по створенню Української Церкви. У 20-і роки в розпорядженні УАПЦ знаходилися найбільші київські храми: Нікольський собор на Печерську, Андріївська церква і Софійський собор.

Десятиліттям пізніше в 30-і, практично всі священики УАПЦ зазнали репресій та гонінь з боку влади більшовиків, багато з священнослужителів змушені були виїхати за кордон, зокрема до Канади і там продовжити своє служіння.

Під час Другої світової війни, після захоплення території України Вермахтом, новий німецький уряд хоч і визнав УАПЦ, але не надав цій церкві абсолютно ніякої підтримки. Причиною тому - співпраця УАПЦ з УПА та іншими національно-визвольними організаціями, що боролися за українську державу.

Саме останній факт і пригадали УАПЦ більшовики, після того як Україна була звільнена від німців. З новою силою відновилися гоніння на священиків Церкви, багато з них отримали «путівку» в сумно звісний ГУЛАГ. Не уникнув скорботної долі і ієрарх УАПЦ, митрополит Феофіл, який був заарештований і закатований в НКВС. Сама ж церква опинилася під забороною.

Свою діяльність УАПЦ змогла відновити лише в 1989 році. З того часу, до сьогодення чисельність прихожан УАПЦ суттєво збільшилась. Так на 2001 рік УАПЦ мала 11 єпархій, 561 парафію і 404 священнослужителя. Більше 80% прихожан припадали на три області Західної України (Львівську, Івано-Франківську та Тернопільську).

А що ж таке є УПЦ КП?

Це молоде церковне новоутворення, що з'явилося в 1992 році, після відділення від Московського патріархату. Відділення цілком кон’юнктурного, як ви швидко переконаєтесь.

Головою та ініціатором створення нової церкви був сам Філарет (Денисенко), котрий багато років був намісником Москви в Україні, а коли не зміг стати Патріархом Московським – пішов у опозицію.

Відповідно УПЦ КП - церква свіжих вихідців з МП, створена лише з однією метою: задовольнити честолюбні амбіції Філарета, який не захотів бути номером другим у Росії, і тому створив свою окрему церкву. Пристосувався до нових пострадянських умов, швиденько вдягнув ризу патріота-українця, бо це тепер давало переваги для кар’єри. Як нещодавно – плідна співпраця с КДБ, без котрої просто неможливо було втриматися в титулі екзарха України 24 роки поспіль і зробити кар’єру в Москві!

Отже, що ми маємо у підсумку?

З одного боку УАПЦ з віковою історією, протягом якої священики цієї церкви боролися, підтримували та підтримують борців за незалежність української держави.

А з іншого боку УПЦ КП - церква авантюристів, вихідців з Московського патріархату. Молода церква з великими амбіціями, що, вочевидь, добре підмазалася до корумпованої державної системи і тепер «мочить» конкурентів. Називаючи це «об’єднанням». Тут, я впевнений, старий КДБ-шний досвід та зв’язки 100% стали у пригоді.

То ж що виграє УАПЦ, об’єднуючись с агресивними й кон’юнктурними філаретівцями?

Може, виграємо ми, маючи нарешті шанс отримати суто українську єдину помісну Церкву? Не знаю, хто як, але об’єднання с церквою, котрою керують дволичні пристосуванці виглядає якось непатріотично – цей совковий бруд краще залишити у минулому.   

Я не знаю чи буде успішний згаданий мною вище об'єднавчий Собор, дуже хотів би. Проте не будь-якою ціною. Враховуючи описані історичні нюанси не УАПЦ повинна стати частиною УПЦ КП, а скоріше навпаки. Бо об’єднуватися мають здорові сили за здоровими взірцями. А ми натомість маємо вірогідність поглинання справжніх патріотів і християн інтриганами «совєтської закалки». І знаєте що? Обирайте серцем також. Просто послухайте це інтерв’ю Блаженнійшого Макарія і порівняйте з заполітизованими й нудними виступами Філарета. Це як поставити поряд живого пастиря та політрука!

Слава Богу, браття!