Пряма пропорційність

Спільна спадщина/історія як ресурс для розвою вітчизняного туризму

2012 року києвознавець Михайло Кальницький на сайті «Історична правда» (цитую за тогорічним часописом «Форум націй», №5), розповідаючи про одне з засідань комісії з питань найменувань та пам’ятних знаків столичної міськдержадміністрації, завважив, що комісія відмовила клопотанню, відповідно, польської та грецької сторін щодо пошанування тих, хто на це, безумовно (це й моя думка – І.В.), заслуговує. Мова йде про видатного письменника і педагога Януша Корчака (його поляки пропонували пошанувати виготовленою ВЛАСНИМ КОШТОМ меморіальною дошкою) та губернатора й знаного мецената Івана Фундуклея.

Чимало громадських організацій (у тому й Інститут досліджень діаспори – http://uk.wikipedia.org/wiki/Інститут_досліджень_діаспори) також неоднораз звертались до столичних очільників із пропозиціями пошанувати не лише іноземців, які Україні прислужились, а й наших славетних закордонних співвітчизників (хто не чув про генерал-губернатора Канади Романа Гнатишина та його внесок у розвій канадсько-українських взаємин?). Реакція? Правильно: нульова (відписки, на кшталт «розглянуто… про рішення буде поінформовано…» під увагу не беру). 

Цей «ряд» продовжу відмовою (2009 року) Полтавської міської влади шведам, які хотіли в дар столиці галушок власноруч виготовлений пам’ятник Карлу XII передати.

До чого тут ці «видатні»? «Скринька» просто відкривається: увічнені в назвах вулиць і площ, проспектів і провулків, меморіальних дошках та пам’ятниках, вони стають новими «об’єктами показу» для туристів та  екскурсантів. Принагідно завважу, що Євро-2012 також могло б суттєво «виграти», якби його гостям організатори запропонували екскурсії по місцях, що мають стосунок до їхніх видатних співвітчизників, які волею долі опинилися на українській землі або ж завдячують їй своєю появою в цьому не кращому з світів. Натомість й до сьогодні іноземцям доводиться пояснювати, чому чи не на всіх охоронних дошках (не згадую про містечка, а раджу попроменадничати  центром Києва) й до сьогодні присутнє «Українська Радянська Соціалістична Республіка».

Щодо провідних вітчизняних телеканалів, то ні Шустер, ні Кисельов, ні президентський (5-й) та інші телеканали, яким запропонував питання для обговорення («Яким чином влада обраховувала кількість туристів, що мали відвідати Україну під час Євро-2012», «Що знає пересічний українець про туристсько-рекреаційний потенціал своєї країни (у тому й унікальний)?», «Чому в вітчизняному туризмі відсутній креатив?» тощо) не відреагували бодай відповіддю на кшталт: «Дякуємо. Цікаво. Чекайте на відповідь». Складається враження, що на «підступах» до ведучих цих шоу та редакторів (не лише випускаючих) програм сидять такі ж «хлопчики» та «дівчата», як і на депутатських форпостах. Те ж, що доводиться спостерігати/слухати (зокрема, обговорення «туристської тематики» на 5-му каналі або ж телеканалі «Рада» – за  участи Голови відповідного парламентського підкомітету), інакше, ніж «дитячим лепетанням», назвати не можна… А, мо’, й не потрібна їм присутність у телестудіях фахівців (науковців і практиків) з багаторічним стажем, які говоритимуть арґументовано й цікаво, а тому переконливо? Аби не лише правдивою інформацією збагачуватись, а й думку будити…

Вже завважував (у кількох дописах, проте, оскільки приклад вже став «хрестоматійним», не можу не нагадати), що львівська міська влада кілька років тому «віднайшла» 5 млн. гривень на реконструкцію – в історичному центрі міста – будівель, які мають стосунок до підпольської доби в його історії. Кошти для реалізації спільного польсько-українського проєкту надав Европейський Союз.  

Інший приклад. Улітку минулого року віце-консул Республіки Польща К.Васілєвскій купно з двома польськими ж реставраторами відвідали село Годів у Зборівському районі Тернопільщини. Мета – оглядини решток пам’ятника Яну Загоровському (який, як керівник оборонців села від татар, загинув 1694 року) задля визначення обсягу робіт з його відновлення.

Про те, що чи не кожен куточок нашої держави може тішити такими «подарунками» (коштами, які мають іноземне походження й призначені на українсько-«іноземні» проєкти), не відомо хіба що невігласам. Найбільше ж місць, що мають стосунок до не аборигенів – у Криму та на Правобережжі, головно в Галичині й Закарпатті (див., зокрема: www.facebook.com/pages/Тернопільщина-туристська/1597362713812700). Отже, «сам Бог велів» культивувати етноекзоґенний (грец. етнос – народ, група, плем’я; англ. екзогенетик – зумовлений зовнішніми причинами) туризм, який передбачає «відвідання місць в певній країні (реґіоні), у той чи інший спосіб пов’язаних з нетитульними (алохтонними) етносами. Об’єктами показу в етноекзоґенному туризмі є і населені пункти, засновані (або заселені згодом) представниками цих етносів, і в яких й по сьогодні вони проживають, і споруди культового (синагоги, костьоли, кірхи, мечеті тощо), громадського (дитсадки, школи, богадільні, музеї, адміністративні будинки тощо), промислового (фабрики, заводи тощо) та сільськогосподарського (елеватори, стайні та ін.) призначення діаспор, і будівлі, авторами проєктів, власниками або ж ініціаторами зведення яких були іноземці, інші об’єкти (заповідники, парки, пам’ятники та ін.), засновані і створені ними ж, і місця (у тому житлові будинки, театри, спортивні споруди), в яких народились, мешкали, працювали, виступали, короткотерміново перебували, померли (загинули) та поховані (перепоховані) визначні іноземці – державні, політичні та громадські діячі, науковці, мистці, підприємці, військовики, меценати тощо, і пам’ятники (монументи, меморіяльні та пам’ятні дошки) видатним іноземцям, і некрополі (цивільні та військові) та поодинокі поховання, на яких  упокоїлись представники нетитульних етносів, “cучасні” представництва іноземних фірм, фондів, дипломатичних установ, спільні підприємства, а також інституції (у тому підприємницькі структури, створені за участю іноземного капіталу) та різноманітні заходи (наукові, мистецькі, благодійні, спортивні та ін.), учасниками яких були іноземці, національно-культурні товариства (громади) тощо».

Даруйте, читачу, за розлоге визначення, проте воно потрібне передовсім для допитливих та… чиновників. Саме так – адже соціальні мережі уможливлюють нагле поінформування як широкого загалу, так і відповідних владних осіб, в компетенції яких – опікування (за функціональними обов’язками) туризмом.  

Що ж до «пророків не у своїй вітчизні», то прошу ласкаво зважити на думку чеського історика, виконавчого директора Вишеградського фонду Петера Вагнера, який називає Україну скарбницею історії: «Величезна кількість історично-культурних та архітектурних пам’яток мала би зробити Україну місцем паломництва нащадків тих, хто їх будував: поляків, євреїв, греків, румунів, чехів… Наш знаменитий Ярослав Гашек свого не менш знаменитого солдата Швейка вигадав у Києві! Натомість, у Києві не залишилося місць, з якими пов’язані імена великих людей, таких як Шолом-Алейхем, Малевич, Сікорський… Це погано, адже такі місця – той капітал, без якого неможлива перспектива існування української державності, розширення українського простору по світу» (www.forumn.kiev.ua/2011-106-03/106-13.html).

Уродженець Підгайців (Тернопільщина), світлої пам’яти професор Осип Мороз завважив: «Народ, позбавлений державницького мислення, приречений вирощувати буряки та розводити найбільших у світі бджіл».  Чи не тому (див. назву допису) «бідні матеріально, бо не багаті духовно?».