На два фронти

10 ноября 2014, 23:59
0
60

Боротьба ОУН і УПА проти гітлерівського і сталінського режимів за відродження української незалежної держави

Боротьба ОУН і УПА проти гітлерівського і сталінського режимів за відродження української незалежної держави

 

Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Загарбникам уже в 1941 році відійшла територія України з населенням понад 40 млн. осіб. Гітлерівці рвалися до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Проте війна набула затяжного характеру. У взаєминах з новою німецькою владою перед українським населенням постала дилема: підкоритися окупації або чинити опір. Населення більшості окупованих нацистами країн Європи вирішило підкоритися загарбникам. Однак становище українців на початку Другої світової війни було особливим

1 вересня 1939 р. о 4:50 нападом гітлерівської Німеччини на Польщу розпочалась Друга світова війна. Організація українських націоналістів виступила союзником німецької армії, повіривши отриманим раніше від Берліна обіцянкам про відновлення ЗУНР, – у диверсіях та акціях саботажу проти польського війська взяли участь 4 тис. її членів. Бойовики ОУН знищили чотири польські колонії, вбили 796 і поранили 37 польських солдатів. Українські націоналісти не могли знати про таємний протокол до пакту Молотова – Ріббентропа, за яким німці погодились передати Західну Україну до сфери впливу Радянського Союзу. 17 вересня Червона армія розпочала окупацію Галичини та Волині. 27 жовтня край офіційно став частиною СРСР. Встановлення влади робітників і селян не обійшлось без масових репресій. Упродовж осені 1939 – весни 1941 р. із Західної України було депортовано близько 388 тис. жителів. Українських націоналістів зарахували до класово ворожих елементів, але у період з 1939 до 1941 р. активної антирадянської діяльності ОУН не проводила. Можливо, причиною цього були внутрішні суперечності в організації. 10 лютого 1940 р. молоді оунівці Галичини, не дійшовши згоди зі старшим поколінням, що переважно перебувало за кордоном, сформували революційну ОУН на чолі зі Степаном Бандерою.

УПА нараховувала до 90 тис. чол. ОУН розділилася на бандерівців (ОУН-Б) і мельниківців (ОУН-М), які ворогували між собою. ОУН-Б у 1943 р. фактично злилася з УПА. Вояки ОУН боролися проти всіх, хто виступав проти незалежності України. їх діяльність носила суперечливий характер: з одного боку, вони боролися проти гітлерівського фашизму і сталінського тоталітарного режиму за створення української суверенної держави; з іншого – їх діяльність пов'язана зі співробітництвом з німецькими окупаційними властями (наприклад, створення дивізії СС "Галичина"), терором проти польського населення, а також тієї частини власного, яка не підтримувала їх поглядів. УПА очолив Роман Шухевич (Тарас Чупринка). За зонами дії УПА розділялася на три групи: УПА – Північ (Волинь і Полісся); УПА – Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття); УПА – Південь (Поділля). Перший бій з німцями відбувся 7 лютого 1943 р., коли перша сотня УПА напала на містечко Володимирець Волинської обл. УПА прагнула закріпитися в Україні як "третя сила" (крім німецької і радянської влади). Тільки в жовтні-листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Гостре протистояння виникло в УПА з польськими підпільними формуваннями – Армією Крайовой (АК). Початком конфлікту стали масові вбивства українців на Холмщині ще в 1941 р. Операція "Буря", яку почала АК, передбачала відновлення контролю над землями, втраченими в 1939 р. Репресії, початі АК, повинні були пока¬зати, хто є реальною владою на цій території. У результаті це призвело до етнічного чищення, як з боку АК, так і з боку УПА. Тільки на Холмщині в 1943-1944 р. польські формування знищили майже 5 тис. українців. ОУН тероризувала польське населення на Волині.

Битва за визволення України тривала 22 місяці і складалася з ряду великих операцій (Корсунь-Шевченківська, Львівська, Карпато-Ужгородська), в яких брало участь до половини живої сили й бойової техніки всієї Радянської Армії. Вона стала одним з найважливіших етапів на шляху до Перемоги.

У січні – лютому 1944 р. у ході Рівненсько-Луцької операції Червона армія знову вступила Західну Україну. Вже 20 – 21 січня відбулись перші таємні переговори між ОУН-Б та німецьким командуванням. Гітлерівці погодились надати допомогу УПА зброєю, боєприпасами, за це повстанці зобовязувались надавати розвідувальні дані. Керівництво ОУН-Б усвідомлювало, що поразка німців неминуча, а тому варто готуватись до боротьби з новим ворогом – радянською владою.

На переломі 1943 – 44 рр. УПА була найчисленнішою за весь час свого існування, обєднуючи не менше 40 тис. осіб. Проте цих сил було замало для широкомасштабної боротьби із радянськими армійськими частинами. Але без сутичок з радянськими солдатами не обійшлось. У січні – лютому 1944 р. було зафіксовано 154 сутички між повстанцями та червоноармійцями і чекістами, які втратили при цьому близько 600 бійців.

Активність українських самостійницьких сил викликала занепо­коєння окупантів, які вживали заходів, щоб не допустити поширення їх впливу і політизацію органів місцевого самоврядування. Так, в ін­струкції окупаційної влади "Про ставлення військових частин до українського населення" № 19 вказувалося: "Створені українські на­ціональні місцеві управління або районні управління не повинні роз­глядатися як самостійні управління або уповноважені вищих властей, а як довірені для зв'язку з німецькими військовими властями, завдан­ня яких полягає в тому, щоб виконувати розпорядження або в разі не­обхідності роз'яснювати їх населенню".

Фактором українізації суспільного життя стала преса. Газети "Вільне слово", "Вінницькі вісті", "Волинь", "Дзвін", "Голос" та ін­ші, публікуючи матеріали самостійницького змісту, сприяли форму­ванню національної свідомості населення, прищеплювали їм почуття відповідальності за долю Батьківщини

Всі спроби Берліна довести, що націоналісти залишаються лоя­льними союзниками німців і готові й надалі битися проти сталінсько­го режиму, успіху не мали. Бандерівці навіть після того, як гітлерівці почали "заламувати їм руки" після Акту ЗО червня, обіцяли співпра­цювати з Німеччиною в боротьбі проти "найбільшого ворога України — московського більшовизму". А керівництво крайової екзекутиви ОУН (Мельника) заявляло, що "хто кидатиме нині гасла акцій, зве­рнених проти тих, які воюють Москву, чинитиме безвідповідальне діло".

Вищі німецькі чинники залишили поза увагою і ті численні ін­терпеляції, що надходили від громадських і політичних діячів та ор­ганізацій з приводу розчленування України (передачі Буковини ру­мунам, створення дистрикту "Галичина" у складі Генерального гу­бернаторства тощо). В одному з таких документів, надісланому на адресу Гіммлера й підписаному 24 липня 1941 р. А. Мельником, у якості аргументу звучав "російський мотив" — "Через поділ україн­ського організму буде ослаблена відпірна сила українського народу супроти вічних ворогів — поляків і москалів та створиться грунт для протинімецької пропаганди".

Нацистські лідери добре знали, як зарадити цій небезпеці. Склав­ши чітке й досить повне уявлення про плани й можливості оунівців, вони вжили превентивних заходів охопити всі міста України, де встигли легалізуватися члени похідних груп та їх симпатики. Аре­шти й ліквідація значної частини найбільш підготовлених і активних членів самостійницького руху змусила і бандерівців, і мельниківців перейти в підпілля і не афішувати своїх намірів.

Агресія Німеччини проти Радянського Союзу започаткувала но­вий етап у боротьбі самостійницьких сил за незалежну українську державність. Початок війни підживлювали сподівання й інших по­літичних течій української еміграції. Так, у листі до співробітника Української бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі І. Рудичіва колишній голова уряду УНР В. Прокопович "вітав переможний похід німецько­го війська на схід, радів і радію з визволення України з-під незносно­го ярма московського". Гетьман П. Скоропадський визнавав: "Українці прагнули війни, слушно вбачаючи, що вона може значно наблизити нас до здійснення наших заповідних мрій"

Протегування українській мові зовсім не означало, що нацисти співчувають "українській справі", це була прагматична лінія, спрямо­вана на нейтралізацію та подолання комуністичних впливів, носієм яких вважалася й російська мова. Прагнучи виграти боротьбу за свідомість населення окупованих територій у сталінської пропаган­дистської машини, відомства Ріббентропа і Розенберга експлуатува­ли саме українську мову.

Тим часом розв'язаний гітлерівцями терор проти самостійниць­ких сил підштовхнув націоналістів до вироблення нової платформи у ставленні до окупантів. На І конференції ОУН, яка відбулася у Львові в кінці вересня — на початку жовтня 1941 p., було вирішено поєднувати легальні й підпільні форми діяльності, але відкрито не конфронтувати з німцями. Сподіваючись на перемогу Німеччини над СРСР, бандерівське керівництво готувало організацію до тривалого політичного протистояння з Берліном у питанні про українську дер­жавність. У той момент навіть бандерівське крило все ще не до кінця усвідомлювало ту обставину, що у Гітлера існує власне, цілком сформоване уявлення про майбутнє України. Тому А. Кентій ставить під сумнів твердження П. Мірчука про те, що вже восени 1941 р. провід ОУН(Б) розглядав питання про "підготовку до активної боротьби з німецьким окупантом" і протидію новим "намаганням большевизації українських теренів Москвою". В якості аргументів наводяться до­кументи, які засвідчують обережність наступних кроків керівництва ОУН(Б), спроби уникнути зайвих конфліктів та жертв. Розраховуючи на власні сили, бандерівці водночас проголошували своїми союзни­ками всі народи, які ведуть боротьбу проти Москви.

На початковій фазі німецько-радянської війни ОУН здійснювала проти сталінського режиму в основному пропагандистські акції (у збройні сутички з ар'єргардами відступаючих червоноармійських підрозділів вступали тільки бульбівці, про що вже згадувалося). Од­нак на зайнятій гітлерівцями території існувала все більш зростаюча присутність радянських партизанів, які фактично були політичними репрезентантами сталінського режиму. Остання обставина (на від­міну від збройних відділів ОУН, а також УПА), згідно з існуючим в той час міжнародним правом, надавала діям червоних "народних ме­сників" легітимного статусу, що підпадав під регулювання чинними міжнародними угодами. Втім, нацисти і тих і інших називали "банди­тами", чим переводили їх у кримінальне правове поле, й вдавалися до відповідних каральних акцій.

Сприймаючи радянських партизанів як представників Кремля, націоналісти намагалися в будь-який спосіб нейтралізувати їх вплив на місцевий люд. Рівень протистояння обумовлювався зростанням потенціалу збройних формувань самостійницьких сил, з одного боку, і радянських партизанів — з іншого, хоча в стосунках між ними вияв­лялися й інші тенденції.

Інформаційна війна проти УПА почалася ще в ті далекі 1940 роки, коли вона була важливим доповненням до військових операцій її ворогів. До того ж Німеччина у своїх листівках називала повстанську армію творінням "московських жидів", а радянська пропаганда на весь світ оголошувала її вояків колаборантами, запроданцями Гітлера, "українсько-німецькими буржуазними націоналістами". Перемога СРСР у Другій світовій війні дала йому можливість не тільки зосередити на боротьбі з УПА свої військові сили, а й примножити потуги власної пропаганди, спрямованої проти неї. Зрештою, завзяті пропагандистські атаки тривали й після припинення повстанського руху, аж до останніх днів існування Союзу. Результати цієї роботи в Україні досі даються взнаки – у ставленні до УПА її населення розділилося. На теренах, де армія діяла довго й активно, народ давно уже визнав повстанців – майже у кожному селі Західної України можна побачити споруджений силами громади пам'ятник, тут досі пам'ятають імена героїв-односельців; не тільки старше покоління, а й молоді співають повстанські пісні. Натомість на інших теренах України до УПА ставляться насторожено, чи навіть відверто вороже. Це яскравий доказ того, що таке ставлення сформувалося не внаслідок спілкування з повстанцями, а лише під впливом цілеспрямованої радянської пропаганди.


Нині ми відроджуємо історичну правду й справедливість, очищаємося від десятилітніх нашарувань фальсифікацій нашого минулого. Ми складаємо належну шану бійцям Української Повстанської Армії як доблесним захисникам Батьківщини і справжнім національним героям. На їхньому прикладі ми виховуємо нові покоління українських патріотів. 

 

 

 

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.