Чому б не називати речі своїми іменами?

31 октября 2014, 07:40
экономист
0
70

Інколи здається, що Снігова Королева провела в нас довгу відпустку, щедро насипавши людям в очі скалок льоду. І хочуть українці бачити і визнавати реальність такою, як вона є, та щось весь час заважає

Мабуть, кожна людина ловила себе колись на думці, що поділяє своє життя на «до» і «після». Для багатьох українців цей рубікон стався протягом останнього року – для когось на Майдані, хтось тепер несподівано став громадянином іншої держави, а до кого у двері постукала війна...

Кажуть, Господь не дає нам випробувань, які ми не здатні витримати. Дуже хочеться в це вірити. Принаймні, всі ці події, невластиві звичному розміряному життю, змушують людей замислитись і подивитись на все з іншого боку. Переосмислити, в першу чергу, свою поведінку і роль в країні, в якій ми живемо.

Таке враження, що наше суспільство ніяк не хоче бачити речі такими, якими вони є. Начебто люди поголовно відмовляються розлучатись із окулярами, які сильно спотворюють дійсність. Не те щоб сильно вже претендую на вселенську обєктивність. Просто не розумію, як можна на повному серйозі голосувати за комуністів в другому десятилітті ХХІ століття. Що, якобинці вже в Парламент не балотуються? Шкода...

Спробуйте знайти людину, що цілком і повністю задоволена собою, своїм життям, політикою і країною. Це дуже важко. Мабуть, навіть неможливо. І всі точно знають, хто в усьому цьому винен. Вочевидь, ви почуєте у відповідь, що винний уряд (депутати-крахобори, Президент, чи будь-який представник влади), корупція, Богдан Хмельницткий, що триста років тому підписав кабальні статті, Євросоюз, Америка чи Путін. Варіант відповіді «я сам в цьому винен» ви не почуєте ніколи, тому що вимовити це вголос означає взяти на себе відповідальність. Перевищив швидкість – дав хабара інспектору – винна корупція в країні і маленькі зарплати працівників ДАІ. Не водій, що знехтував правилами дорожнього руху і створив аварійну ситуацію. Родина півроку збирає на хабар, аби влаштувати донечку до ВНЗ? А доця тим часом, вибачте, чим займається? На море з подружками поїхала, треба ж дитині відпочити перед навчальним роком. Винна знову система і корупція, не змусиш же дійсно вчитися людину, що збирається здобувати професію.  

В країні йде війна. Хочемо ми того чи ні, але нас це стосується всіх без винятку і впливає на наше щоденне життя. Кожного дня лунають заклики допомогти армії. Проте мені видається це словосполучення трохи дивним. От не можу погодитись із самою постановкою запитання: ми мусимо ДОПОМАГАТИ армії. Просто подивіться в очі військовому, що приїхав ЗВІДТИ, наприклад, на відпочинок. Ви побачите врівноважену людину, яка тримала в руках зброю і знає, як з нею поводитись. Він пречудово орієнтується на місцевості, має навики виживання в складних бойових умовах і головне – знає, заради чого незабаром повернеться в самесеньке пекло: щоб воно не розповзлося по всій Україні. А тепер переведіть погляд на диван. Ви там з високим ступенем імовірності знайдете особу чоловічої статі, що точно не побіжить завтра на передову. Якщо ви на роботі – то погляньте на найближчого менеджера, водія, студента. Ви все ще впевнені, що сором’язливо кидаючи пачку гречки чи зубної пасти в кошик «на потреби армії» при виході з супермаркету, ви допомагаєте військовим? Ще велике питання, хто кому допомагає. Вам не видається, що для людей, що свідомо йдуть на смерть, трохи принизливо просити про сухпай, бронежилети та теплі шкарпетки? Коли Київ мерзне, лютує через холод в оселях і відсутність гарячої води, наші військові сплять в зимних окопах під обстрілами.  

Між нами, мирними мешканцями українських міст і сел, та війною відстань вимірюється не кілометрами, а мужністю і життями наших бійців. Єдине, що зараз між нами і пеклом – це наші воїни. Забезпечити їх всім необхідним – це не допомога їм. Як не цинічно це звучить, перераховуючи кошти волонтерам, що без сну і спочинку мотаються на передову, ми допомагаємо в першу чергу самим собі. Це найменше, що ми можемо в цій ситуації зробити. Не для них. І навіть не для себе, аби совість трохи заспокоїлась. Заради нашого спільного майбутнього. Вірю, що як у казці про Снігову Королеву, скалка льоду в очах розтане і ми нарешті побачимо світ таким, яким він є насправді. Уявимо на хвильку, в якій країні хотіли би жити чи яку б хотіли для своїх дітей. Тоді відповіді, як і що треба робити заради того, щоб трансформувати першу картину у другу, прийдуть самі собою. Головне – не боятись діяти, коли знаєш, заради чого!  

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.