Війна проти кремлівського Калігули

10 сентября 2014, 17:47
2
78

режим Путіна не відповідатиме за свої злочини лише тому, що має контроль над найбільшим в світі ядерним арсеналом. Саме тому ніхто не наважується відповідати на його дії так, як того вимагає логіка всіх цих подій. Ніхто не дозволяє собі вступати у пряму конфронтацію зі збожеволілим маніяком, який тримає під рукою ядерну валізку.

Єдине, що може врятувати Україну від розв’язки у найбільш песимістичному її варіанті – це зміна політичного режиму в Росії. Лише після цього може йти мова про початок процесу деокупації Криму, повну відмову від територіальних та економічних претензій Кремля до України, усунення загроз енергетичній безпеці України та і Європи загалом. Це, звичайно ж, у тому випадку, якщо цей режим не буде військовою хунтою, а буде більш демократичним і ліберальним, на скільки це в Росії взагалі можливо. Лише тоді військова загроза з боку Москви для Києва перейде зі стану такої, що фактично відбулася, до в подальшому теоретичної, можливої тощо.

В будь-якому разі, не зважаючи ні на що, ми мусимо завжди розглядати Росію як супротивника. І це випливає не лише з останніх подій, але й з багатовікової історії наших відносин, які аж ніяк не можна назвати дружніми чи, тим більше братніми. Це ж стосується і Європи, яка є об’єктом енергетичної загрози.

Санкції Заходу як інструмент можуть підірвати економіку РФ, можуть в перспективі поставити під питання енергетичну гегемонію Кремля в Європі, можуть відкинути російське суспільство ще далі в кам’яний вік не тільки в плані моральному, соціальної активності, але й в плані побутовому.

Повна економічна ізоляція та фактичне знищення сировинної економіки загрожують росіянам долею мешканців Північної Кореї, які за останні десятиліття почали відрізнятися від південних братів вже навіть фізично. Від недоїдання та надлюдських фізичних навантажень вони стали менш фізично розвиненими, ніж мешканці Південної Кореї.

Чи спричинить навіть повний і абсолютний економічний крах РФ зміну політичного режиму? В цьому виникають великі сумніви. Так само, як в тому, що Європі та США вистачить рішучості зробити для цього все, що від них залежить.

А якщо це й станеться, то задурманені до шизофренії пропагандою, все своє незадоволення росіяни будуть спрямовувати на адресу Києва, Брюсселя і Вашингтона. Саме вони будуть винні в бідності росіян, голоді, крахові енергетичного гіганта, який тоді перестане і внутрішній ринок забезпечувати через нерентабельність. Тож імовірність зміни чинного політичного режиму виглядає мало ймовірно навіть у випадку найбільш песимістичного сценарію для РФ. А враховуючи те, що надходить інформація про необхідність розробки військової доктрини внутрішнього ворога, то стає зрозуміло, що навіть у випадку, якщо подібні процеси почнуться, їх буде жорстоко придушено силовими методами з усією жорстокістю.

Зате продовжуватиметься виробництво зброї, ракет, підтримуватиметься у боєздатному стані ядерний арсенал. Панічний страх всього світу перед Кремлем, про який продовжуватиме розповідати підстаркуватий Дмитро Кисельов, замінить росіянам хліб. Міф про велич Росії не входитиме в дисонанс із реальною соціально-економічною картиною, першими в світі місцями за всіма можливими і неможливими негативними показниками.

Болісно усвідомлювати, що режим Путіна не відповідатиме за свої злочини лише тому, що має контроль над найбільшим в світі ядерним арсеналом. Саме тому ніхто не наважується відповідати на його дії так, як того вимагає логіка всіх цих подій. Ніхто не дозволяє собі вступати у пряму конфронтацію зі збожеволілим маніяком, який тримає під рукою ядерну валізку.

Історія не любить слова «якби», але пропоную, все ж таки, зануритися ненадовго в паралельну реальність і використати це слово.

От якби можна було повністю виключити фактор ядерної зброї, тоді, починаючи з цього даного моменту ми, скоріше за все, спостерігали би не дипломатичний вальс. Ми спостерігали б мінімум, інтенсивне озброєння української армії, здійснюване Заходом, а як максимум, інтенсивну підготовку до військової операції вже держав НАТО. І операція ця мала би на меті, як мінімум, звільнення окупованої території України від кремлівських банд-формувань та військових підрозділів, а як максимум, збройне втручання на територію РФ з усіма відповідними наслідками. І не важко здогадатися, які саме території та об’єкти були би основною ціллю для захоплення. І результатом війни у разі поразки Кремля, стала би, в тому числі, повна ліквідація колись одного з найсильніших енергетичних гравців у вигляді Росії через отримання контролю над нафтогазоносними площами. Хто отримав би від цього відповідні дивіденди – питання зайве.

Тоді бажання європейських політиків виходити з орбіти впливу США і зберегти існуючу систему відносин принаймні в Європі вже не мали би шансів перед амбіціями світових енергетичних гігантів і власне США, які отримали якісно нові політичні можливості та фінансові перспективи, фактично отримавши контроль над енергетичною безпекою Європи. Тому події розвивалися би набагато стрімкіше. Якби…

Проте, наразі маємо зовсім іншу картину. Складається враження, що сучасна система міжнародного права і міжнародних організацій не були б здатні протистояти навіть Україні, якби офіційний Київ, не віддавши свого часу ядерну зброю почав чинити на своїх кордонах щось подібне до того, що чинить Кремль…

Тим часом, Путін успішно утилізував на Донбасі значну частину небезпечного генетичного непотребу, який, до того ж, не зміг вирішити поставлених військових завдань, а тепер пускає в хід регулярні частини. На фоні його нещодавньої заяви про «державність» окупованих територій все це виглядає фальстартом, спричиненим зривом його планів.

Що ж до «мінських домовленостей», то в їх реальній суті багато чого залежить від наявності/відсутності певних таємних протоколів або закулісних домовленостей. Очевидно одне – все це разом означає спробу повісити на ноги Україні гирю у вигляді фактично окупованої частини Донбасу, яка де-юре буде частиною України, але постійно буде використовуватися як плацдарм для розхитування ситуації в країні та блокування будь-яких рішень української влади.

Тож зараз важливо не допустити дотування цих територій з Державного бюджету України без виведення російських військ і повернення фактичного контролю за ними Києва. Ні в якому разі не можна допускати визнання і надання їм якогось особливого статусу в складі України. Ні в якому разі не можна проводити якісь вибори на цих територіях в органи місцевого самоврядування в умовах окупації. Або ці території – Україна з усіма атрибутами, або вони окуповані Росією.

Путін поспішає, значить ресурси його обмежені, час його обмежений, а значить ми маємо боротися далі. Потрібно розуміти, що кремлівського Калігулу не зупинять переговори, поверхневі санкції, та «стурбованість» ООН (читай – Ліга Націй). У своїй біді ми якщо не самі, то принаймні весь найбільший тягар нестимемо і далі самотужки.

Тут вже постає питання внутрішніх сил і ресурсів, переведення економіки на військові рейки, реформ. Ми вже й так потратили пів року дарма, а теза про те, що війна не час для реформ лише ширма, за якою нові й старі корупціонери продовжують набивати кишені, в тому числі, на кістках загиблих у цій війні. В нас нема такої розкоші як час, державу потрібно перетворювати зараз. Це і є одна із найважливіших складових рецепту майбутньої перемоги в цьому герці з одвічним супротивником.

facebooktwitter

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.