Про патріотизм і не лише…

Учора на одному з телеканалів «потішив» сюжет про біженців зі Сходу, які отаборились на Волині. Панянка років тридцяти констатувала ментальну відмінність волиняків від лугансько-донецького люду, на завершення «народивши»: «Вони тут навіть прапорів не рвуть». Гадаю, не варто розводитись, про що йшлось. Слухав же я ці «одкровення» й пригадував Хайямове:

Чем ниже человек душой,

Тем выше задирает нос.

Он носом тянется туда,

Куда душою не дорос.

Те, що маємо на Сході (Крим – того ж «поля ягода») – вислід (результат) державної політики передовсім в царині виховання юні на відповідних (державотворчих, патріотичних, духовних) засадах.  Точніше – її відсутності.

«Чому нас вчить сім’я і школа?» Висоцького не втратить своєї актуальності НІКОЛИ. Схід та Крим – «залізне» тому підтвердження. Зайдам не потрібна правдива історія. Як і мова титульного етносу («Мову народу, на території якого живуть, не знають (не хочуть знати) вороги/окупанти, невігласи та дУрні»).

Якщо «родина» така (і, зважаючи на особливості власної ментальності, змінюватись вона не поспішає), іншою має бути «школа». Від дитсадка до вищої освіти (у тому й воєнної). Саме тут держава має засукати рукави й братись до роботи. Історія України, історія малої батьківщини (краєзнавство) та свого роду (генеалогія), «інтелектуальні» дисципліни (шахи…), логіка, риторика, основи економічних/правових/воєнних знань, історія музики, танці… 

Японці усі роки свого навчання в школі подорожують (учні зі своїми класними керівниками) країною – від крайньої півночі до крайнього півдня. Чи погані вони патріоти? Чи, мо’, «пасуть задніх» в культурі та економіці?

Минулого року тодішньому очільнику Міносвіти було надіслано відповідного листа (див.). Як я й очікував, українофоб й колекціонер зброї на нього не відреагував. 2 березня нагадав (на Facebook) про цього ж листа теперішньому міністрові. Відповідь – «Пане Ігоре, прошу Вас зголоситися із цим питанням через тиждень». Звісно ж, я «зголосився» і за тиждень, і за два. Вислід? Міністр забанив мене на своїй сторінці в ФБ. Чому? Не ламаю голову: часу шкода.  

А ось рефлексії уродженки Західної України, студентки Шевченкового університету столиці: «Знаю по собі, що саме школа закладає основи патріотизму і обєктивного сприйняття минулого і сьогодення. Саме обєктивного і з точки зору свідомого громадянина, а не через призму, вигідну «старшому брату». Бо дитяча психіка все як губка вбирає, відлуння від того, що ми дізнаємося в дитинстві, супроводжує все життя».

Якщо національною українською хворобою є хронічне (регулярно-систематичне) юшення носа (характерні ознаки хвороби: небажання вчитися ні на власних, ні на чужих помилках), то мені шкода усіх хворих, яких я хочу бачити «здоровими». Й чимдуж. Інакше України, в якій «житимуть по-новому», не бачити нам, як своїх вух…