Дисиденський рух в Україні

18 января 2013, 13:28
0
204
Дисиденський рух в Україні

Коли система хча б трішки слабішає, це призводить до її краху.

                                              Дисидентський рух в УРСР

   Після смерті Сталіна, тобто з 1953 року, починається новий етап в історії Радянського союзу, а тому й Української Радянської соціалістичної республіки.  Смерть цієї людини розпочала ті процеси, які у кінці 80-их переростуть у повалення тоталітарної машини, яка тримала в залізному кулаку безліч народів, які проживали на її території. Подібні до Радянського союзу імперські утворення існують завдяки насадження страху, розвитку військової могутності, максимального контролю за кожним процесом, що відбувається у державі. Коли такі утворення щонайменше послаблюють «хватку», то рано чи пізно вони розвалюються. Станом на 50-ті роки 20ого століття, радянська тоталітарна машина була ще дуже сильною, але навіть незначного послаблення контролю – пізніше цей період стане відомий як Хрущовська відлига  - вистачить для того, що показати всі ті природні прагнення людей бути вільними. 

   Піонерами у дисидентському українському русі були львів’яни, що у 1959 році заснували Українську робітничо-селянську спілку. Вони, початківці у цій нелегкій справі, перші обрали нелегкий шлях правової боротьби у закритій тоталітарній країні. Ініціативу у створені цієї організації проявив юрист за фахом, у майбутньому один з найвідоміших українських правозахисників, Левко Лук’яненко. Разом з партійним працівником Степаном Віруном та з 1960ого року адвокатом Іваном Кандибою вони складають ядро УРСС, яке потім стало нараховувати до 10 чоловік. Склавши свою програму, вони визначили головну мету  -  ненасильницьку боротьбу за здобуття громадських, національних та культурних прав в Україні на першому етапі, та боротьба за самостійність на другому. Початківці хоч вже й розцінювали становище України як колоніальне, все ж створювали свою програму на засадах марксизму-ленінізму. За їхніми переконаннями, сучасна радянська дійсність є дуже далекої від тої, до якої мріяли пролетарські вожді минулого.

   21 січня 1961 року їх було викрито та заарештовано за наводкою М. Ващука, який був слухачем вищої партійної школи. Незважаючи на коротке існування. УРСС дала основу для розгортання нового руху за звільнення українського народу.

   Надалі ж осередком українських дисидентів були так звані «шістдесятники»  - нове плідне покоління письменників, що думало зовсім не так, як було потрібно комуністичній державі. Євген Сверстюк окреслив певні ознаки шістдесятників, серед них: юний ідеалізм, шукання правди і чесної позиції та «неприйняття, опір  протистояння офіціальній літературі та всьому апаратові будівничих казарм.»

   Юні, свіжі погляди були чужими для радянської системи цінностей і вона прагнула позбутися них як можна скоріше. Однією з перших жертв серед письменників-шістдесятників став чудовий поет Василь Симоненко, який помер в 1963 році від травм, які йому завдали міліціонери.

   Загалом же всі українські дисиденти дуже відрізнялися один від одного в своїх поглядах та цілях. Спальною рисою цього явища було бажання змінити існуючу систему, побудування більш справедливої і якісної. Для українських дисидентів було характерним введення боротьби задля національних свобод, які жорстко тіснилися радянською системою, яка прагнула побудувати єдиний радянський народ із єдиною російською мовою. Однією з таких праць, яка засуджує насадження російської мови та культури в Україні, була праця одного з найвеличніших людей України 20 століття, праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Безпосереднім поштовхом до написання цієї праці були арешти української інтелігенції у 1965 році(у серпні-вересні заарештовано близько трьох десятків українських інтелігентів). Дана праця була відправлена Шелесту та Щербицькому, а російський переклад – в керівництво КПРС. В цій роботі він доводив, що Радянська влада перейшла до принципів російського великодержавного шовінізму і закликав повернутися до ленінських починань.

    Ще одним протестом Дзюби став збирання підписів у листи з протестом проти арештів української інтелігенції під час презентації кінофільму «Тіні забутих предків». Разом із Чорноволом та Стусом, Дзюба сміливо пішов проти системи, яка вже відновлювала свою залізну «хватку».  

   Взагалі, українські дисиденти поширювали рух інакомислення багатьма способами. Крім збирання підписів, був поширений «самвидав», де опубліковувалися такі твори українських письменників, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?», «Правосуддя чи рецидив терору?» Чорновола. Зберігання, поширювання, читання такої літератури було суворо заборонене та вважалося кримінальним злочином.

 У 1972 році знову відбувається хвиля арештів, яка в цей час торкається таких великих діячів української національної думки як Василь Стус, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл. Система на деякий час вибила з колії дисидентство, але вже в 1974 році побачив світ «Український вісник». Цей «самвидавський» журнал жорсткіше критикував окупаційний режим на Україні. Завдяки старанням Степана Хмари дисиденти не зупинилися у поширювання нових ідей у радянсько-українському суспільстві.

  Важливим значенням для українського опору стало поява Української Гельсінської Групи на чолі з письменником Миколо Руденком. Група налічувала 37 учасників, які представляли всі способи боротьби. Група відрізнялася двома новими явищами для опору: Спілка була офіційною організацію, яка хоча і не була прорежимною, але мала всі права на існування. Також група відзначалася контактами із подібними організаціями по всьому радянському союзу. Члени руху уважали свою діяльність правозахисним рухом, бо вважили головним відстоювання прав людини, наполягання на законних методах ведення боротьби.

   Але Гельсінська угода не врятувала членів УГГ від арештів, які були створені радянськими військами у 1980 роках. 1/3 всіх дисидентів отримала строки від 10 до 15 років увязнення.

  Причини придушення дисиденства. Основними причинами придушення опору була його невиразна політична програма, яка не набула маосової підтримки в населенні. Але вирішальним моментом боротьби було те, що окупаційний режим отримав повну монополію на комунікації, мав можливість слідкувати за всім, що виконувалося всередині держави. Це й визначило долю дисидентів. Проте діяльність дисидентів дала першу тріщину у правлячому режимі, бо тепер в населення більш просипалася національна свідомість.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Плохие пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.