Поринемо у минуле разом з Дмитром Павличко

18 декабря 2014, 13:21
0
97

Дмитро Павличко

Нещодавно до Інституту Журналістики завітав Герой України, український поет, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч та автор одного з моїх улюбленіших віршів “Два кольори” - Дмитро Павличко – людина рідкісного обдарування, яка всім серцем переживає за свою державу та відчуває пульс доби. Лекція з ним була організована нашим викладачем з історії України - Сергійчуком Володимиром Івановичем.

Своє спілкування зі студентами Дмитро Васильович розпочав з пояснення відповідальністості, яку кожен із нас несе в сучаному суспільстві. “Ми залежимо від журналістів. Телебачення говорить для нас. Кожна людина відчуває брехню, а правдива річ стоїть понад усе, висловити її дуже тяжко”, - в двух реченнях пояснив поет, яким має бути справжній журналіст. Найпростіше — збрехати. Набагато важче висловити правду. Невірним є твердження “брехня на благо”, все таємне рано чи пізно стає явним. Треба пам'яти про це, перш ніж брехати, особоливо для такої великої аудиторії, якою володіє журналіст. Як приклад Дмитро Павличко розповів про поета Бондаренко, який пише, що Європа не розуміє нас, українців, не знає нас, вони не можуть вимовити навіть наших літер. Але все це брехня, наголошує Дмитро Васильович. Бо ми також Європа. Люди кажуть неправду тому, що вони неосвічені, нерозумні чи необізнані у певних питаннях. А журналісти повинні володіти досконалим знанням того, що говорять і навіщо вони це говорять. Вступний виступ українського поета допоміг кожному з нас отримати порцію необхідної для подальших дій мотивації. Тепер хочеться працювати ще наполегливіше, вчити ще більше, дізнаватися про нове та ділитися цим не обманюючи, не підриваючи довіру до журналістів. Працювати на благо суспільства, на благо рідній державі. Журналістська етика — це не просто гучні слова. Це проблема часів незалежної України. В журналстів відсутнє право на брехню, головною їх рисою, на мою думку, повинна бути чесність.

Розповів Дмитро Павличко нам і про своє дитинство: “Я малий хлопчик, батько веде мене в Польську школу, в нього п'ятеро дітей і йому треба заплатити за навчання в Коломиї старшого брата. Йому потрібна копійка, а він нічого не має, лише землю. Польська влада дає йому роботу — державний робітник. І він має зарплату. Ми йдемо і я йому кажу: “Тату, але ж ми минулу нашу школу”. Та він відповідає, що йому потрібна робота. І я один, один українець у польській школі. Пані вчитель дає завдання розповісти вірш про те, що я поляк. А я кажу, що я українець. Вона бере лінійку і 20 разів б'є мою дитячу ручку..”

Розповідав і про вечір Шевченка, де відомий український поет читав його вірш. А під дверями стояв польський жандарм і ні в якому разі не можна було співати “Ще не вмерла Україна”. Та вони співали! А жандарм боявся українців, він приклав руку до шапки і віддав честь. Саме тоді Дмитро Павличко вперше відчув, що бере участь у державній справі. Саме тоді у його свідомості зародилося бажання писати.

Багато чого було сказано і про антирадянську поезію. Але доводилось поетові писати й інші вірші. Наприклад, про Леніна. Прарадянська поезія захищала Дмитра Васильовича. Одного разу Грушевський написав Хрущову про студента Павличка, який каже, що йде русифікація. Хрущов на це відповів: “А ви послухайте, що він говорить”. І студента не виключили з униіверситету.

У Софійськім храмі молиться Оранта,
Кров у зорях видно — йде страшна доба.
Знов російську мову в мову окупанта
Обертає служба владного раба”

То були дуже тяжкі часи і Дмитро Павличко вважав за потрібне створити товариство на захист української мови. Щербицький тоді дав команду перейменуавти всі назви в Вінниці на російську мову. Поет додає, що на ці гроші можна було побудувати дві лікарні. КГБ вважало, що Дмитро Павличко — націоналіст, а Олесь Гончар та Павло Тичина казали, що український поет — надвичайно хороша людина.

Дмитро Васильович був головним редактором журналу “Всесвіт” протягом восьми літ, але не мав змогу публікувати все те, що хотілося. В ті часи його ретельно вичитували.

Студенти інституту журналістики також почули історію про те, як Тарас Шевченко радів волі. Він бігав і кричав: “Я вільний, я вільний!”. Кріпаки побачили це та й почали плакати. І тут Шевченко зрозумів, що доки його народ у неволі - доти він у неволі”.

Щодо сучасний подій поет восиловлює таку думку: “Ми знову починаємо воювати за незалежність України. Росія — це Гідра. Наша війна з нею почалася не з лютого, а ще з тих часів, коли в Україну поприїзжала і позабирали дзвони в церквах. Ця війна йде тисячу років.”

Так і закінчилась наша зустріч зі правжнім патріотом України, з людиною, яка вірить у наше незалежне майбутнє і яка для цього докладає багато зусиль. Ми, українська молодь, повинні розуміти важливість старань, повинні їх підтримувати, знати хто ми є і історію своєї держави.

Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане,
Зелена гілка в лузі на вербі
Від доторку твого зів'яне!

Ти зрікся мови рідної. Ганьба
Тебе зустріне на шляху вузькому...
Впаде на тебе, наче сніг, журба —
Її не понесеш нікому!

Ти зрікся мови рідної. Нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма —
В твій слід він кине сміх — погорду!

Ти зрікся мови рідної...

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
ТЕГИ: поет,Павличко,Україна
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.