Хто врятує Україну? Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих

4 ноября 2020, 14:19
Владелец страницы
Голова політичної партії "КРАЇНА"
0
559
Хто врятує Україну? Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих
Віталій Скоцик

... про Україну, що опинилася в центрі геополітичного розлому



Як показує світова історія, ніколи не можна недооцінювати найгірших варіантів розвитку. Бізнес і політика вчать простого правила: потрібно завжди мати кілька планів дій. Часто в реальності розгортається найгірший сценарій. Той, хто готовий до такого сценарію, виграє. Хто не готовий – сходить з дистанції. Є багато історичних прикладів, котрі вказують, що саме це правило діє.

Нагадаю про сьогоднішні події в Білорусі. Ще зовсім недавно президент Олександр Лукашенко в численних інтерв’ю говорив про те, що «українського сценарію» в його країні не буде. Я не думаю, що він лукавив. Він щиро і відверто думав і вірив, що так і буде. І ось декілька місяців мирну Білорусь розхитують жорстко в різні сторони. Як будуть розвиватися події далі, час покаже. 

Як згадував колишній прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск у своєму виступі з нагоди 75 річниці від початку Другої світової війни, у передвоєнному Гданську напередодні 1 вересня 1939 року не вірили в можливість початку світової війни. У цьому виступі Дональд Туск також відзначив, що над світом нависла загроза нової світової війни, і вказав на конфлікт в Україні, інспірований Росією. Щоб події 1939 року не повторилися, Північноатлантичному альянсу слід розробити нову стратегію дій, підкреслив він.

Варто звернути увагу і на Мюнхенську конференцію з безпеки останніх років, де експерти постійно наголошували, що світ за крок, як мінімум, до холодної війни. І дійсно, сьогодні можна спостерігати, як головні світові гравці вміло жонглюють викликами в різних куточках світу, хоча поки що їхні протистояння не переросли до прямих війн.

Повертаючись до Гданська. Такі настрої справді були. Попри те, що вже відбулися Мюнхенські домовленості, і німецькі війська окупували частину Чехословаччини. Мало хто вірив у можливість економічної «кризи нерухомості» 2008 р. у США. Більшість інвесторів були впевнені в стабільності ринку нерухомості та пов’язаних з ним цінних паперів. Так само несподіваним для світу виглядало і пряме вторгнення російських військ у Грузію в серпні 2008 року. Не вірили в можливість нової війни з колишнім «братнім народом» і в Україні, хоча бачили таку війну в дружній Грузії. Знаково, що в цій війні вперше агресором проти європейської країни виступив один з гарантів світової системи безпеки, сформованої після Другої світової війни. Проте агресія проти України, зокрема, анексія Кримського півострова, поклала край існуванню міжнародно-правової системи безпеки.

І те, що з 2014 року і до цього часу війна на сході так і не зупинена, свідчить про те, що світова система безпеки фактично не працює. Війна в Україні схожа на конфлікт у Грузії 2008 року, але є і суттєва різниця. Війну почав один з гарантів суверенітету України, держава, яка добровільно відмовилася від четвертого за величиною ядерного арсеналу і занадто покладалася на міжнародні системи захисту, замало уваги приділяючи аспектам власної військової, економічної, енергетичної, інформаційної безпеки.


Сьогодні ми спокійно можемо сказати, що 2014 року Україна взагалі не була готова до таких викликів ні з оборонної точки зору, ні з економічної, ні з соціальної. 

Кризи, які виникали час від часу в Криму, давали можливість при наявності довгострокової внутрішньої і зовнішньої стратегії підготуватися до різних можливих сценаріїв. Але й тут нічого не було зроблено, оскільки люди, які приходили до влади, надто сильно захоплювалися власне владою, знаючи, що їхня посада і статус тимчасові та хиткі. 

Саме цим пояснюється перша розгубленість на початку війни, коли лише завдяки самовідданості українських військових, добровольців, волонтерів вдалося в короткі терміни озброїти нашу армію і зупинити агресора. Згадується Іловайськ. 

Пригадуються перші дні війни на Сході. До конфлікту українці психологічно не були готові. Зокрема, є свідчення, що українські військові під час сумнозвісних подій під Іловайськом у серпні 2014 року не очікували прямого вторгнення російських військ на українську територію.
Нагадаю, що бої за Іловайськ – епізод війни на Сході України у другій половині серпня 2014 року, під час якого розгорнулися запеклі бойові дії між ЗСУ і підрозділами МВС з одного боку та збройними силами Російської Федерації, коли російська сторона ввела підрозділи регулярної армії на територію України.

Звичайно, це був потужний психологічний шок, який пережила і міжнародна спільнота. У перші кілька місяців війни занадто обережні висловлювання європейських дипломатів щодо дій агресора свідчили про те, що світ намагався хоча б в юридичній площині зберегти ту міжнародно-правову систему безпеки, яку з анексією Криму фактично було зламано. Поворотним пунктом для цивілізованої Європи став збитий цивільний літак, в якому загинули сотні невинних мирних мешканців над небом Донбасу.

Цинізм ситуації був ще й в тому, що активні дії Російська Федерація щоразу починала після знакових публічних подій. Анексія Криму, наприклад, розпочалася одразу після Олімпійських ігор у Сочі; інтенсивні військові дії на Сході розпочалися одразу після Дня Незалежності України, 24 серпня 2014 року.

Звісно, світ вимушений був якось реагувати. Тому демократичний світ вдався до жорстких економічних санкцій лише після того, коли побачив, що Україна здатна вистояти у війні проти набагато краще оснащеної російської армії. Усе виглядало так, ніби світ очікував, хто ж тут переможе: чи РФ у своїй агресії, чи все ж таки український народ вистоїть.
І тут ми бачимо, що ні українська армія, ні влада, а саме український народ ще раз довів: якщо потрібно, то може не лише мобілізуватися та об’єднатися, а й захистити Україну.
Отже, світ побачив, що не збулися прогнози про захоплення всієї Лівобережної України, які активно обговорювалися ще влітку 2014-го. 

У той час я від багатьох світових дипломатів чув, що шансів в українців відстояти Південний схід України немає. Але все відбулося, як бачимо, за іншим сценарієм. Скоріш за все, ніхто не очікував такого сценарію і розвитку подій: як нападу з боку Росії, так і від України такої потужної відсічі, фактично «голими руками» на голому патріотизмі. 

Проте Україна знову опинилася в центрі геополітичного розлому, який проходить через Донбас. У стабільну Європу повернулося «право сили». ООН, ОБСЄ та Рада Європи виявилися нездатними протидіяти прямій агресії РФ.

Повертаючись до подій в Білорусі, важливо зазначити підтримку Росією президента Білорусі та очевидну зацікавленість у вирішенні конфлікту за власним сценарієм. І тут Україна залишилась у буферній зоні сам на сам з Росією. Ми не стали надійним партнером ні для НАТО, ні для інших, і фактично опинилася в ситуації, де порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих.

Хоча весь цивілізований світ таки зробив висновки. Оборонні структури, такі як НАТО, посилили свою присутність у країнах поблизу кордонів Російської Федерації. Ми бачили, як швидко переформатовувалися сили Альянсу, насамперед у Балтійських державах і Польщі. Тому НАТО готувалося захистити в першу чергу членів Альянсу. І не були готові напряму захищати територію України.


Разом з тим світ продовжує спостерігати за Україною без активних дій. Візити представників ЄС, США вказують на одне – жодна міжнародна структура, жоден з наших сусідів не буде вирішувати проблеми безпеки нашої країни. Демократичний світ готовий допомогти, але він не проведе за нас реформи, котрі створять основу для військової самодостатності України. У міжнародної спільноти завжди залишатимуться власні економічні та політичні інтереси, які за умови пасивності України відіграватимуть ключову роль у ставленні світу до нашої країни.

Так, до Конституції України внесено зміни, які закріплюють курс України на членство в Європейському Союзі та НАТО і які вже набули чинності. Але тут варто згадати про вимоги НАТО до країн – членів Альянсу. Передусім 2% від економіки ідуть до Альянсу на утримання спільних сил; 20% бюджету країни мають використовуватися на закупівлю нової військової техніки та обладнання. Таким чином, країни – члени НАТО підтримують свою оборонну промисловість. 2% для нашої держави на сьогодні – це близько $3 млрд, які потрібно віддавати щороку. Можливо, це розумні кошти в обмін на стовідсоткову безпеку, але для України ці гроші на сьогодні – не підйомні.

ЄС не готовий ризикувати своїми інтересами заради слабкої України. І ми бачимо, що останнім часом ЄС поводить себе своєрідно. Якщо донедавна позиція Франції, Німеччини, Балтійських країн і Польщі були схожі та консолідовані, то вже зараз спостерігаються дискусії щодо підтримки України. 


Особливо потрібно враховувати, що з 2014 року Україна отримала від Євросоюзу близько 14 мільярдів євро, а це безпрецедентний рівень підтримки. Нецільове використання цієї допомоги і неефективність проведених реформ викликали певне розчарування ЄС в Україні. Підтвердженням цьому є виступ Жозепа Борреля, верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки, який був опублікований на сайті представництва ЄС в Україні, за результатами візиту до України і зустрічі з президентом Володимиром Зеленським. У першому варіанті тексту була фраза про те, що Україна не повинна сприймати Євросоюз як банкомат. 


І тут питання в тому, чи здатна Україна взагалі інтегруватись в Європейський Союз і стати повноцінним членом Європейської Спільноти.
І тільки події в Білорусі змусили ЄС задуматись. Побачивши, що один з форпостів вони втрачають, за декілька днів до саміту країн ЄС в Україну вирушає Жозеп Боррель: переконатися, що Україна і далі залишатиметься у сфері впливу західного світу.

І саме тоді на саміті Україна – ЄС з’явилась уперше спільна заява з рішучим засудженням очевидного порушення суверенітету та територіальної цілісності України внаслідок актів агресії збройних сил Росії, починаючи з лютого 2014 року; з рішучим засудженням незаконної анексії Криму та Севастополя Росією, мілітаризацію півострова, серйозного погіршення ситуації з правами людини на півострові, а також обмеженням свободи пересування громадян України до Кримського півострова тощо; та підтримкою Європейським Союзом територіальної цілісності нашої держави. 

Хоча заклик в одному з пунктів вищезгаданої заяви про важливість реалізації і повного виконання Мінських домовленостей, де є багато суперечливостей, усіма сторонами говорить про деяку неоднозначність у підтримці ЄС України в конфлікті з РФ.

Згадаймо, що говорив посол ЄС в Україні Ян Томбінський, ще в 2014 році, який вважався одним з прогресивних прибічників України. Він одразу ж висловив занепокоєння спробами України встановити режим економічної блокади щодо РФ у відповідь на дії російської сторони, котра заблокувала рух українського транзиту через свою територію. Це непоодинока реакція на дії України під час конфліктних ситуацій. Так було і під час так званої газової війни 2009 року, коли ЄС вимагав за будь-яку ціну гарантувати поставки російського газу навіть тоді, коли всі домовленості порушувалися Росією. 

Так є і сьогодні, коли Німеччина та низка країн просувають «Північний потік-2», який тільки на шкоду Україні та де зійшлися в протиріччі США та Західна Європа.

Досвід показує, що інколи, навіть у міжнародній політиці, доводиться йти проти течії, щоб захистити національні інтереси. 
Рубрика "Блоги читателей" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости мира
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.