Політична еліта – Ахіллесова п'ята України?!

9 января 2021, 14:39
Владелец страницы
Голова політичної партії "КРАЇНА"
0
2050
Політична еліта – Ахіллесова п ята України?!
Віталій Скоцик

Проблема якості еліт – чи не найгостріша в новій історії України.




Почнемо з того, що українська політична верхівка, за абсолютно незначними винятками, складалася з вихідців з радянської номенклатури. Вони і за УРСР не вірили в комуністичну ідеологію, але навчилися мімікрувати під систему. Починаючи з 90-их років, вони змінили риторику, але залишилися вірними собі, тобто своєму хамелеонству. І сьогодні вони ще наповнюють, в левовій частині, політичну систему нашої держави.

Звідси походить головна проблема нашого політичного класу – безідейність, відсутність поглядів як таких. Тому і держава не мала жодної ідеології, крім пристосування до зовнішніх обставин – тиску з боку Росії чи побажань Заходу. Чи в теперішній період часу – загравання з власним суспільством.
Ключові рішення ухвалювали не тому, що в них був зацікавлений український народ, а тому, що вони, або влаштовували зовнішніх гравців, або тиснула вулиця, яка сьогодні дуже дієва та змушує владу змінювати своє рішення.

Так, наприклад, було підписано договір зі США та РФ про ядерне роззброєння України та передачу зброї на знищення до Російської Федерації. Так тут була і Велика Британія, але все-таки американці з росіянами відіграли основну роль. 
США були кровно зацікавлені в цьому, оскільки частина українських міжконтинентальних балістичних ракет були націлені на американські об’єкти. Пізніше США компенсували Україні втрату цього ядерного арсеналу вельми незначною сумою. 

Згадаймо останніми роками, яку роль і яку вагу відіграли із ядерною зброєю, навіть не з її наявністю, а з розробкою такі країни як Іран і Північна Корея. Тут можна під різним кутом зору дивитися на гру цих країн у світовому просторі, але це дало їм можливість отримати величезні кошти для розвитку власних економік.
«І хоча підтримання ядерної зброї в належному стані було б обтяжливим для українського бюджету», – зазначав Леонід Кравчук, проте вважаю, що наша держава мусила бути більш прагматичною, коли віддавала цей арсенал. Країни, що не збиралися позбуватися ядерної зброї, успішно роззброїли Україну, давши їй доволі умовні гарантії безпеки. І я переконаний, що саме зараз і настав той час, коли ми можемо дати оцінку таким крокам тодішнього керівництва нашої держави. Бо й досі важко усвідомити цей вчинок. Що ж це було? Кому це було вигідно? Навіщо? 

Україна фактично здала свій величезний арсенал – основу і гарантію своєї безпеки. Це некомпетентність, це безалаберність, чи це власна зацікавленість?! Думаю, що історики, котрі досліджують це питання, мали б вже надати відповідь і оцінку. Що відбулося тоді з нашою національною безпекою? Чи це не проблема еліт того часу? 

Проте проблема якості еліт – чи не найгостріша в новій історії України. 
Колись президента Чехії Вацлава Гавела спитали, чому він віддає перевагу молодим недосвідченим управлінцям перед працівниками зі стажем. Він відповів: «Краще 5 років помилок, ніж 50 років саботажу». Йому потрібні були люди, що люблять зміни, люди, що самі ці зміни уособлюють, а досвід прийде до них із практикою. 

Скажете, схоже на те, що Україна свого часу прирекла себе на два десятиліття саботажу. Ми обирали владу із «червоних директорів» і діячів Компартії, що вчасно присягнули на вірність України. А під час останніх виборів почали обирати людей, які ні розуміння влади, ні професійних навиків, ні досвіду управління державою абсолютно не мають.
У чому ж різниця тоді між словами Вацлава Гавела і тим, що відбувається в нашій країні сьогодні? 
Вацлав Гавел – великий управлінець, політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму. Він був тією людиною, яка на той період часу найбільше уособлювала собою інтелектуала 20 століття. Він був дев'ятим та останнім президентом Чехословаччини (1989—1992), а також першим президентом Чехії (1993—2003). У його баченні політика – це не технології й маніпуляції, а постійна боротьба за ідеали й цінності, незламна віра в людину та в силу європейської культури. Вацлав Гавел нагадував про важливість історії, свободи, сумління, особистої відповідальності та спільних дій. 
Через те порівнювати його з нинішнім керівництвом нашої держави і з підбором нинішніх людей абсолютно недоречно. Він знав, що потрібно робити, він вмів вчити і запалювати людей, а не просто діяти заради того, щоб до влади приходила інша складова нашого суспільства, яка взагалі не мала ніякого розуміння того, як управляється наша держава. 

8 квітня 1975 року Вацлав Гавел написав звернення до Генерального секретаря Центрального комітету Комуністичної партії Чехословаччини Густава Гусака. 
У своєму відкритому листі Гавел писав:
«Як неможливо назавжди знищити життя, так не можна повністю зупинити історію: під важкою плитою нерухомості і псевдоподій б'є її таємниче джерело і повільно та непомітно підмиває цю плиту. Процес може затягнутися надовго, але одного дня це має статися: плита, вже не в силах чинити опір, почне давати тріщини. І це момент, коли знову почнуть відбуватися видимі події, справді нові і неповторні; події, які не заплановані в офіційному календарі «суспільного життя», в зв'язку з якими ми вже не відчуваємо, що нам все одно, коли вони відбуваються і чи відбуваються взагалі. Події істинно історичні в тому сенсі, що ними знову заявляє про себе історія».

Це те, що відбувалося в 2004-му і в 2014 роках, коли люди запалювалися і інтуїтивно рухалися вперед намагаючись змінити владу у своїй державі, але одразу все гаснуло. Люди знову розчаровувалися і затухали на певний час. Але циклічність в десять років залишається такою, коли українці просинаються. 

Ми втратили багато часу. І лише в останні роки перейнялися питаннями кадрового оновлення. Але результати поки не те що скромні – вони провальні. Так, у ВРУ є кілька десятків яскравих народних депутатів, економістів, управлінців, волонтерів, що очолили державні напрямки роботи, але такі люди повинні становити основу системи, а не бути в ній «білими воронами».

Юхновський Ігор Рафаїлович – один із моїх вчителів і радників, мені часто повторював: «Не критикуй, не варто ганити Верховну Раду України, адже із 450 депутатів завжди знайдеться 70-75 депутатів, з якими ти можеш рухатися вперед. Це ті, які за 5 років свого депутатства не зійдуть із правильного шляху, це ті, хто добре знатимуть як працюють законотворчі і бюджетні процеси, це ті, які можуть служити державі». 

Це може здатися дивним, але в бізнесі й в економіці працюють ті самі закони, про які говорив Вацлав Гавел. Тут більш важливе сучасне інноваційне мислення, ніж досвід роботи. 
Керуючи різними проектами в своєму житті, я завжди робив акцент на відсутності досвіду працівників, оскільки те, що ми сповідували і впроваджували, було абсолютно новим. Наявність досвіду ставала для мене негативним фактором. Тому середній вік моїх працівників становив 26 -28 років. Це люди з запалом в очах і свіжими головами. Але я завжди знав, що я хочу від них, чого їх потрібно навчити, і який результат хочу отримати. 

Правило в бізнесі, як і в управлінні державою, одне – це управління життєвими циклами. Життєвими циклами економіки, життєвими циклами усього того, що наповнює рух нашої держави, зокрема й людські ресурси. Ти маєш бути здатним поєднувати старших, які, звичайно, не «горять», як молоді, але вони можуть передавати свій досвід тим, які приходять до управління державою сьогодні, але поки не мають такого досвіду. Отже, я завжди вважав, що запорукою успіху є симбіоз молодості та досвіду.

Я переконаний, що ніякий випускник Оксфорду і Кембриджу ніколи в управлінні українською компанією не дасть того результату, який ми очікуємо, швидше за декілька місяців прийде розчарування в очах цієї людини й абсолютна неспроможність, і крах його кар’єрних амбіцій на все життя. Недостатньо мати хорошу освіту, потрібен ще хороший вчитель, атлант, на чиїх плечах може вирости той керівник, що і стане цінним для своєї держави.

У нинішньому світі хороших результатів досягає той, хто сповідує найефективніші інноваційні методи, і може зробити чіткі розрахунки витрат і прибутків, а не думати про те, що робили 15, 20 чи 30 років тому. Якщо в господарстві працює спеціаліст, який стверджує, що має великий досвід роботи і пропонує робити так, як це робили багато років тому, це перший сигнал поразки. Наші підходи забезпечили нам лідерські позиції на ринку в багатьох наших проектах. Але я переконаний, що абсолютно неправильно приводити до влади лідера і команду, що взагалі не розуміють, що потрібно робити. 

Лідерство, наявність справжньої еліти – саме те, що повинно давати можливість новим поколінням максимально ефективно працювати на свою державу.
В українській політиці повинні запрацювати ці самі закони менеджменту. Досі вона була «закупорена» старими кадрами, яких би серйозні компанії, які ставлять перед собою великі цілі, ніколи не взяли в свою команду.

Люстрація в багатьох сферах була радше вдаваною, ніж реальною. При цьому, державні інститути досі залишалися в багатьох моментах радянськими за своєю суттю. А ті, які були структурованими в радянській системі, фактично були знищені. Тут доречно згадати санітарно-епідеміологічну службу, яка була знищена останні роки і зараз ми маємо величезні проблеми опинившись віч-на-віч з великою світовою пандемією.

Ніби все радянське – це передусім неефективне, але в той час, я вважаю, була вибудувана якісна система управління державою. Не економікою, а саме державою. І тут можна сказати, що СРСР розвалився не через «спецоперацію» США чи інших сил, а тому, що був неефективною моделлю держави з нежиттєздатною економікою. Можливо – так, а можливо – ні.
Сьогоднішній Китай із своєю вертикально-інтегрованою системою управління державою і економікою ще раз підтверджує, що це далеко не найгірший шлях управління державою у період найбільших викликів.

Звичайно, що на перехідному етапі певну неефективність управління державою успадкувала й Незалежна Україна. Тому вона й не змогла реалізувати свій потенціал, що був помітний на початку 90-х неозброєним оком. Люди, які називалися на той період часу елітою нашої держави, не стали основою її розвитку, або може просто не були елітою, а бутафорією. 

Українська політична система й досі фактично є імітацією. У ній начебто присутні всі зовнішні атрибути: політичні партії, їхні фракції і коаліції. Але під цією формою відсутній будь-який зміст. Адже ці партії, в більшості випадків, є популістськими проектами олігархів, спочатку називаються гарно, мають нові обличчя, але насправді не мають сталої ідеології і в кінцевому етапі і морального авторитету. Їхні альянси нетривкі, їхні домовленості не варті паперу, на якому написані.

Згадаймо нещодавню парламентську коаліцію «Європейська Україна» (2014р.). Здавалося, що об’єдналися усі сили, аби Україна ефективно рухалася до Західного світу, але координатором цієї більшості став лідер Радикальної партії. Наскільки він міг бути сприйнятим Європейським світом на той час нікому не зрозуміло, а кроки, які приймала коаліція були взагалі не зрозумілі не лише Західному світу, а й самому українському народу. Проте на тлі сьогоднішнього парламенту, та Верховна Рада все-таки була за якістю, мабуть, все ж краща.

Політичний спектр: ліві/центристи/праві в Україні не існує. По-справжньому масові народні партії сьогодні навіть не формуються. Представники тих чи інших політичних сил систематично порушують власні виборчі програми і коаліційні угоди. 
Я вже не кажу про ідеологію. Чи може сьогодні якась із партій нашого діючого чи вчорашнього парламенту назвати чітко свою ідеологію? Усе це стало давно очевидним для громадян. Тому, як свідчать результати дослідження Інституту Горшеніна проведені у 2019 році, попередній парламентській коаліції довіряють лише 10% і не довіряють 82%. 

За результатами дослідження проведеного соціологічною службою Центру Разумкова у грудні 2020 року більшість респондентів висловлюють недовіру Верховній Раді України (76%), Уряду України (75%). 42% українців назвали діючого президента розчаруванням року, і лише 20% - політиком року. Влада з таким рівнем недовіри просто втрачає частину легітимності, і навіть її поодинокі прогресивні рішення не схвалюються суспільством.

Сьогоднішні рейтинги недовіри до Президента, Прем'єр-міністра, парламенту, Спікера ВРУ ще раз говорять про те, що якщо рівень недовіри більший за рівень довіри, то говорити про якісь якісні реформи чи управління державою уже й не варто.
Рубрика "Блоги читателей" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.