Україна-Польща — польский фактор

26 июня 2018, 16:24
0
22
Україна-Польща — польский фактор

Останнє загострення польсько-українських відносин відбувається на тлі вагомих здобутків у співробітництві між двома державами.

Останнє загострення польсько-українських відносин відбувається на тлі вагомих здобутків у співробітництві між двома державами. Мова про реалізацію проектів у військово-технічній сфері, співробітництво в енергетичному секторі, спільну роботу в рамках процесу децентралізації як однієї із ключових реформ в Україні, співпрацю у банківському секторі, програми у сферах освіти, туризму тощо. Паралельно офіційна Варшава продовжує підтримувати Україну на міжнародному дипломатичному рівні в контексті протистояння гібридній агресії Кремля.

Проте атмосфера міждержавного діалогу на сьогодні має різко негативний контекст. Ключова причина – питання складного минулого, трагічних подій часів Другої світової війни. Історичні суперечки починають загрожувати збереженню і розвитку позитивної динаміки польсько-українських відносин. Так, приміром, Ян Жарин, депутат Сенату Польщі від правлячої партії «Право і справедливість» (ПіС) відверто закликав ставити в залежність співпраці з Києвом у військовій чи енергетичній сферах від поступок України в історичних питаннях. А лідер ПіС Ярослав Качинський – фактично перша особа в державі взагалі заявив про те, що «Україна у Європу з Бандерою не увійде». Маємо свого роду парадокс: з одного боку, співпраця набирає змістовних форм, а з іншого - створюються (переважно у штучний спосіб) перешкоди для її поглиблення.

Історична тематика стала важливою частиною політичної боротьби у Польщі, суттєвим чинником у боротьбі за електоральні симпатії. Ця тенденція набрала особливого розмаху після 2015 року з приходом до влади партії «Право і справедливість» (ПіС). Варто підкреслити, що історія завжди була на значно важливішому місці у публічних дискусіях у Польщі, ніж, наприклад, в Україні, а пересічний поляк болючіше реагує на історичні меседжі, які йому нав’язують політики, аніж українець. Ця тематика дуже легко потрапляє до списку ключових інструментів внутрішньополітичного суперництва у Варшаві.

Починаючи приблизно з 2013 року значна частина польського політикуму намагається підняти «волинську» тему. Все це переросло у «зростання загрози для Польщі», яку начебто створює розгул українського націоналізму і т. зв. «бандеризму». Цей термін не увійшов до польського законодавства, але зусиллями зацікавлених політичних сил, ЗМІ, які їх підтримують, він набув популярності, сильно укорінився у польський порядок денний.

Далі варто виділити односторонній підхід Варшави щодо розв’язання історичних суперечок. На перший план виходять кривди, вчинені полякам, досить мало місця залишається на визнання власних історичних помилок. У випадку з «волинською» темою цей фактор має особливо сильну дію з огляду на результати досліджень більшості польських істориків (поміркованих і тих, які мають позитивну репутацію в Україні). Хоча в польській літературі можна зустріти абсолютно різну кількість загиблих по обидва боки, найбільш правдоподібно виглядають оцінки, за якими за весь період конфлікту (тобто 1942–1947 рр.) загинуло від 60 до 100 тис. осіб польської національності та приблизно 20 тис. української. Причому повідомляється, що кількість жертв (особливо українських) недостатньо вивчена. Виходячи з цих підрахунків, польська сторона очікує від України цілу низку кроків у сфері історичної політики. У Польщі стверджують, що на сьогодні не існує жодного тексту українського автора, де сміливо і відверто говорилося б про українські злочини проти поляків. У Польщі викликають роздратування пам’ятники Степанові Бандері, вулиці імені Романа Шухевича, позитивні згадки про ОУН-УПА в українських підручниках.

Список польських претензій має властивість постійно розширюватися і є нереальним для виконання. Важливо розуміти, що це стосується практично всіх політичних сил, включаючи опозиційну до ПіС партію «Громадянська платформа». Фатальною помилкою політичних еліт Польщі є нав’язування Україні повної відмови від спадщини ОУН-УПА замість заохочення Києва до критичного підходу щодо окремих аспектів діяльності цього формування. На практиці це означає відсутність перспектив історичного діалогу. До того ж недипломатичний спосіб, в який Варшава артикулює свою позицію, додатково перекреслює шанси на результат.

Важливою є тенденція переформатування політичної карти Польщі у правий бік. Правляча ПіС приділяє чималу уваги історичним аспектам та робить вагому ставку на «патріотичну» складову політики. Враховуючи повноту влади (ПіС контролює більшість у парламенті та президентську посаду), позиція партії є більш непоступливою щодо партнерів за кордоном. Все це відбувається на тлі посилення націоналістичних настроїв у країні. Черговим приводом до занепокоєння є відсутність адекватної реакції влади на випадки ксенофобії з боку органів влади. Досить широко про те, як це відображається на українцях, можна прочитати в розлогому звіті Об’єднання українців у Польщі. Ці процеси вкрай важливі в контексті збільшення українських трудових мігрантів з України до Польщі.

Посилює «правий» крен партія «Кукіз-2015» та її лідер Павел Кукіз, який оперує антиукраїнськими гаслами. Кукіз на останніх президентських виборах отримав 21%, а його партія 8,8% голосів. «Кукіз-2015» вже важко назвати маргінальною силою – вона закріпилась у парламенті, а в історії зі скандальними змінами закону про Інститут національної пам’яті (ІНП) саме «Кукіз-2015» відіграла рушійну роль. Все це стало приводом для міжнародного скандалу. Також представники партії майже повністю вписуються в російський наратив щодо України.

Показовий кадровий голод у ПіС: там бракує якісних фахівців зі східної політики (східного партнерства) Польщі. На сцену почали виходити персонажі з сумнівним минулим та великими амбіціями. До них зараховують представників т. зв. «молодого крила» ПіС – депутата Сейму Міхала Дворчика та керівника кабінету президента Кжиштофа Щерського. Обидва політики проявляють чималу активність на українському напрямку, але їхні знання та навички, пов’язані з Україною, викликають багато запитань. У їхніх діях домінують зверхність та висока самооцінка. Відповідно, страждає рівень політики Варшави щодо Києва. Причому складається враження, що керівництво держави не використовує потенціал науково-аналітичних осередків, істориків, які роками забезпечували наповнення східної політики Польщі.

Для прикладу, польські політики під час засідання парламентського комітету щодо скандальних змін до закону про Інститут пам’яті посилалися на трьох істориків, репутація яких викликає чималі запитання в багатьох фахівців, в т. ч. у Польщі. Мова про Чеслава Партача, Войцеха Мушинського та Володимира Осадчого. Всі троє демонструють антиукраїнські погляди, а останній, приміром, нерідко давав коментарі російському «Радіо Спутнік».

Помітним є зростання непрофесіоналізму високопосадовців, які беруться за «українську» політику. Наприклад, заступник міністра юстиції Патрик Які не міг фахово відповісти на жодне запитання щодо новацій скандального закону про Інститут національної пам’яті.

Польща продовжує виконувати роль «адвоката» України, тому помітним є нав’язування наративу «хто, кому більше потрібний», що само по собі веде у нікуди. Та Київ мають непокоїти ознаки конфронтаційного підходу Варшави у стосунках не лише з Україною. З ініціативи польської влади та радикальних середовищ стали загострюватися відносини також з Німеччиною, Литвою, Ізраїлем. Занепокоєння націоналістичними маршами у прикордонні висловила також Білорусь.

 

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Новости политики
ТЕГИ: Украина,Польша
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.