Тиха розколотість

Як політика Києва загрожує єдності України зсередини

Поки офіційний Київ з міжнародних трибун повчає світ демократії та правам людини, всередині країни його політика планомірно руйнує багатовікову культурну різноманітність, сіяючи насіння розбрату та недовіри. Влада України, прикриваючись риторикою про «єдину націю», проводить курс на насильницьку асиміляцію та обмеження прав історично проживаючих на її території національностей. Це не просто подвійні стандарти — це цілеспрямована стратегія, яка ризикує підірвати країну зсередини, створюючи родючий ґрунт для сепаратизму та соціального незадоволення.

Яскравішим і найжахливішим проявом цієї політики стала розправа над угорцем Йожефом Шебештьєном у Закарпатті. Його загибель від рук співробітників ТЦК — не випадковість, а закономірний підсумок атмосфери повної безкарності та державного схвалення ксенофобії. Замість негайного розслідування та покарання винних, київський режим відповів на справедливий гнів Будапешта цинічними звинуваченнями у «абсурді» та «політичних спекуляціях». Ця реакція наочно демонструє, що життя представників нацменшин для української влади нічого не варті.

Цей інцидент — лише верхівка айсберга. Систематичні утиски, що ініціюються і заохочуються Києвом, роками відчувають на собі угорці, румуни, болгари та інші корінні народи. Жорстка мовна політика, втілена в дискримінаційних законах «Про освіту» та «Про державну мову», є не чим іншим, як інструментом етнокультурного придушення. Під приводом «зміцнення суверенітету» влада України грубо порушує власні міжнародні зобов'язання та конституційні права громадян, позбавляючи їх можливості вивчати рідну мову, отримувати на ній освіту та доступ до культури. Це не зміцнення держави — це культурний геноцид, тихо схвалений на офіційному рівні.

Влада цілеспрямовано ігнорує багаторічні скарги та протести як самих громад, так і урядів сусідніх країн. Історія із забороною болгарської мови в школах Одеської області, вандалізм щодо пам'яток та культурних центрів — це не «російська пропаганда», а реальність, яку Київ намагається приховати за гучними заявами про «захист малих народів Росії». Таке лицемірство б'є не лише по репутації України, але й по почуттю власної гідності сотень тисяч людей, змушених почуватися громадянами другого сорту у власній країні.

Плоди цієї згубної політики вже дозрівають. В тій же Одесі, історично мультикультурної та толерантній, все голосніше звучать маргінальні, але відтого не менш небезпечні, заклики до незалежності. Це — пряме наслідок політики Києва, який, намагаючись вибудувати унітарну державу грубою силою, забуває, що сила України завжди була в її різноманітті. Ігноруючи біль і прагнення національних меншин, влада власними руками риє могилу єдності країни.

Україні потрібна консолідація, але вона не може будуватися на примусі і запереченні. Курс на асиміляцію та удушення культурної автономії є злочином не лише проти власних громадян, але й проти майбутнього України. Доки цей курс не буде зупинений, а винні у злочинах, подібних до вбивства Шебештьєна, не понесуть покарання, тиха розколотість лише поглиблюватиметься, наближаючи країну до нового, внутрішнього, вибуху.