Транзитна держава та культурна спадщина України

7 июня 2020, 20:30
Владелец страницы
политконсультант
0
4168
Транзитна держава та культурна спадщина України

Хто і навіщо йде в наступ на українських колекціонерів?

Почну з цитування слів Григорія Сковороди: «Пізнай свій край… себе, свій рід, свій народ, свою землю – і ти побачиш шлях у життя. Ти даси йому продовження, вторувавши стежину. Із тієї стежини вже рушили у життя твої нащадки».

Ці слова повною мірою характеризують спосіб мислення і мотивацію людей, які присвятили частину своєї біографії, часу, енергії та ресурсів для пошуку, збирання, дослідження, реставрації і збереження предметів історико-культурної спадщини.

 

Хто вони і навіщо їм все це?

Насамперед це люди – небайдужі: до своєї родини, місцевості, краю, країни. На відміну від переважної більшості «маленьких українців», вони не погоджуються віддавати на відкуп часу, державним трансформаціям та руйнівним процесам все те, що становить суспільну та історичну цінність: уособлює певну культурну ідентичність і передає досвід поколінь – від минулих до прийдешніх.

«Коли вдягаємо автентичні сторічні строї, ми наче подорожуємо машиною часу», – ділиться колекціонерка народного одягу Ксенія Малюкова. Їй вдалося знайти, відновити та стилізувати автентичний український одяг кінця ХІХ – початку ХХ століття з майже усіх регіонів України, тепер її проєкт “Нація” широко відомий серед поціновувачів не лише в Україні, а й по всіх країнах світу, де є українська  діаспора. «А знаєте, мені є чим пишатися! Мої внуки знатимуть, в яких строях ходили їхні бабусі й прабабусі. – говорить Ксенія в інтерв’ю виданню Ukrainaian people. Адже справжній, старовинний народний костюм – це обличчя цілої нації. Тому наш проєкт і називається «Нація».

Наступна характерна риса колекціонерів – активна життєва позиція. Збираючи свої колекції, вони їздять по етнографічних експедиціях «в глибинку» країни й за кордон. Ці люди постійно (мало не щоденно!) спілкуються з майстрами-реставраторами, вченими-дослідниками, фахівцями бібліотечно-музейної сфери – формують потужну пасіонарну субкультуру, орієнтовану на збереження і розвиток своєї країни. Виконують суттєву освітню та соціалізуючу функцію: регулярно організовують наукові та культурно-просвітницькі заходи країною й за її межами.

Протидіють невігластву й дилетанству: різним формам «шароварщини», «ватництва-вишиватництва», профанаціям та попсовізації традиційної культури. У тому числі, борються і з такими «видатними діячами нашої сучасності», яких ще зараз називають «професійними патріотами» – це всі ті, хто в нинішні неспокійні часи своїм галасливим ура-патріотизмом непогано заробляє собі на життя. А щоб довести свій «професійний патріотизм» усім довкола – вони ліплять національну символіку й давні сакральні оберегові візерунки куди-побільше: на одяг, взуття, сумки, автівки, стовпи і паркани, власного лоба та інші частини тіла тощо.

«Може те, що ці безцінні скарби дійшли до нас через сотні років саме зараз, знак згори – маємо останній шанс зберегти пам'ять про наших предків, – розмірковує колекціонерка Наталія Була. – Вважаю, що зараз, як ніколи, потрібно вести просвітницьку діяльність щодо автентичних речей, аби не було некомпетентних публікацій, як до Дня вишиванки на сторінці 24 каналуНещодавно дизайнери рушники давні для сучасних вишиванок різали, а сьогодні вже новий сором. Виникає питання: а може це спланована дія?».

 

Віджати й перепродати, або як держава працює з колекціонерами

Утім, якщо із дилетантськими публікаціями допомагає боротися роз’яснювальна робота, то у спланованості таких подій, як нещодавній візит силовиків та «спец-обшук» Музеї Івана Гончара з подальшим арештом експонованих там картин приватної колекції Петра Порошенка, сумніву не виникає.

«Слідство проводилося дуже по-сучасному – у Вікіпедії. – коментує цю ситуацію адвокат Порошенка Ілля Новіков. – З документів суду, стало зрозуміло, звідки взялася справа про 43 картини і як було ухвалено рішення ламати двері музею Гончара. Справа утворилася наприкінці лютого на підставі минулорічної публікації на сайті Гордон».

Як зазначив Едуард Крутько, колекціонер, власник приватного зібрання старожитностей кінця ХІХ початку ХХ ст. Етнографічна Збірка «Древо»: «Останні події в українському культурному просторі насторожують і відверто лякають цинізмом та безкарністю! Озброєний напад однієї з силових структур на Музей Івана Гончара є безпрецедентним проявом зневаги до цієї культової установи та української культури в цілому!».

Дійсно, музей Гончара – це не просто один з музеїв України. Щороку заклад реалізовує низку фестивалів, проектів з дослідження традиційної культури, просвітницькі заходи, концерти, майстер-класи, студію дитячої творчості і багато іншого. Цими днями, наприклад, в музеї проходить щорічний фестиваль української епічної традиції «Кобзарська трійця», який збирає кобзарів, лірників, бандуристів та поціновувачів традиції вже вісім років поспіль. Зважаючи на карантин, цього року фестиваль проводять онлайн.

«Виникає запитання, чи мають право силові структури, які живуть з наших податків, по-хамськи поводити себе щодо музею та його працівників. Жодних вибачень ані від керівництва країни, ні від безпосередніх нападників – музей не отримував... Ситуація є лакмусовим папірцем ставлення держави до культури та національних цінностей»,наголошує Едуард Крутько.

 

Податки, декларації, колекції та інтереси

Серед схожих подій привертає увагу ще одне «хайп-розслідування» – теж «у стилі Вікіпедії», щодо колекції іншого політичного важковаговика й опонента президента Зеленського, Віктора Медведчука. Правда цього разу «слідство вели» не силовики, а «політпідковані» журналісти.  

Отже, до фокусу уваги «небайдужих» ЗМІ потрапила декларація Медведчука. І зовсім не тому, що за минулий рік родина політика сплатила до бюджету України 43,343 мільйона гривень податків, серед яких 4,787 мільйона військового збору (а це суттєво більше і за президента Зеленського, і всіх «перших осіб» України, і від інших «професійних» патріотів). Натомість декларацію Медведчука обговорювали як міжнародну сенсацію в наукових колах – бо виявляється, що у колекції родини Медведчука-Марченко є лист з Біблії першодрукаря Йоганна Гутенберга 1455 року. Тож слізно-показово звертались до політика всі хором: «Дайте ж хоча б подивитись!».

Широкого публічного хайп-ефекту з цього всього, правда, так і не вдалося досягти – «розслідувачі» чомусь для себе не зауважили, що колекціонери зазвичай глибоко знають, чим володіють. Тому Медведчук прочитав співробітнику Дойче Велле короткий «лікнеп» на тему Біблії Гутенберга та її непростої долі.

Він відразу ж особисто і дуже детально відповів журналісту – автору «сенсаційної» публікації, виправив усі неточності в матеріалі Дойче Велле і, до своєї честі, показав себе вельми глибоким знавцем та поціновувачем світової культурної спадщини. Він розповів, що цей фрагмент Біблії Гутенберга 1455 року є одним друкованим аркушем з книги, яка належала відомому американському колекціонеру й букіністу, президенту Американської асоціації книгопродавців Габріелю Уеллсу (Gabriel Wells) і описана в фундаментальній монографії Еріка Уайта. В 1932 році Уеллс відступив фрагмент, про який йдеться в статті Дойче велле, відомому історику – професору Тінкеру. У 1941 році цю книгу в історика придбав відомий американський юрист і колекціонер старовини Карл Ірвінг Віт, у якого вона перебувала до 1966 року після чого потрапила до бібліотеки американського колекціонера Луї Грабоскі, чиє зібрання книг потім розпродали його спадкоємці. Після цього дане видання потрапило до України – в колекцію відомого українського бібліофіла, у якого Медведчук і придбав цей екземпляр.

Розказавши історію цього видання Біблії Гутенберга, він дав зрозуміти, що цей колекційний екземпляр добре відомий світовій науці і доволі ретельно вже досліджений. А сам Віктор Медведчук підкреслив, що вчені, які дійсно займаються дослідженням раритетних видань, завжди можуть звернутися до нього і отримати будь-яку інформацію про книги з його колекції. В принципі, це природна поведінка для справжнього поціновувала, якому й самому цікаво бути причетним до наукового відкриття. Тому, чесно кажучи, незрозуміло, навіщо Дойче Велле було робити штучну сенсацію – а потім отримувати публічного прочухана.

Автори «журналістського розслідування» зараз трошки розгублені – вони не очікували, що Медведчук так блискавично розставить всі крапки над «i» та зможе повернути ситуацію собі на користь.

На противагу, сам опозиціонер зараз активно публічно розповідає про свою колекцію старовинних книг та її значення для збереження безцінної історико-культурної спадщини України: «Це гордість нашої сім'ї. Ці книги збиралися понад 30 років і це дійсно унікальні видання, які належать мені і моїй дружині Оксані Марченко. Ми дійсно це любимо і продовжуємо це робити. І експерти вважають, що це бібліотека номер один серед приватних зібрань. Більше того, в ній є книги, яких немає в бібліотеках України. Вірно сказано про фрагмент Біблії Гутенберга 1455 року видання. Так само це «Тріодь пісна» 1555 року видання анонімної друкарні, яка була видана за 9 років до першого Апостола Федорова, якого він надрукував в 1564 році.

І найголовніше – серед книг, яких немає в бібліотеках України, це ще дві книги Гоголя 1836 року – «Ревізор» (перше видання, прижиттєве, його немає в Україні) і «Вечори на хуторі біля Диканьки». Так само ще дуже знаковий, який не має аналогів в Україні, «Нарбут» – 14 малюнків української абетки, виданий в 1921 році. Є і книги, які були прижиттєвими виданнями Лермонтова, Пушкіна, Достоєвського, Шевченка, і книги, які були в бібліотеках Павла І, Олександра І, Миколи ІІ.

І ще дві книги, якими ми пишаємося – це «Енеїда» Котляревського, перше видання українською мовою 1798 року, а також перше видання, яке вийшло українською мовою, причому з українським алфавітом, без російської транслітерації – це «Русалка Дністрова», видана в Румунії у 1837 році.

Це все публічно задекларовано і зараз про це пишуть. Задекларовано в Україні. Про всяк випадок. Все дотримано і зроблено так, щоб ці книги, по-перше, завжди знаходилися в Україні і залишилися в Україні. І були збережені для наступних поколінь», – підкреслив Віктор Медведчук в інтерв’ю телеканалу Newsone.

Мусимо з гіркотою визнати – в транзитні й турбулентні історичні періоди (а нині Україна переживає саме такий), найбільш надійним прихистком для історико-культурних цінностей є саме приватні колекції небайдужих людей, здатних забезпечити належні умови зберігання та надати юридичний захист спадщині поколінь.

В країні, де щороку вибухають склади, руйнується інфраструктура, грабуються музеї, архіви та бібліотеки – державі довіряти неможливо. Я теж колекціонерка і знаю, про що веду мову. Зберегти цінності минулих часів та інвестувати їх в майбутнє зараз можемо, лише покладаючись на самих себе.

 

Рубрика "Блоги читателей" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: События в Украине
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.