Як реформувати пенсійну систему України

Солідарна система пенсійного забезпечення втратила свою дієвість у всьому світі

Солідарна система пенсійного забезпечення, за якою працююче покоління обов’язковими відрахуваннями від своїх поточних доходів утримує тих, хто досяг певного віку і неспроможний продовжувати трудову діяльність, наприкінці ХХ століття втратила свою дієвість у всьому світі і у більшості країн зазнала суттєвого реформування. В Україні, як і в багатьох інших сферах суспільного життя, вона досі зберігається у несумісному поєднанні успадкованих від планово-авторитарної системи засад та олігархічно-феодального капіталізму, котрий ніяк не завершить період первинного накопичення.

Геронтократія як важіль впливу на суспільство

У плані соціальної політики українська держава отримала від СРСР спадщину не «соціальної», а скоріш «патерналістської» держави, де населення протягом довгого часу свідомо привчалося до повної залежності від влади, і саме на цьому трималася її стійкість і цілісність. Радянська пенсія не була сама по собі значною за розміром, була навіть замалою для тої частки працюючих, які отримували досить високі як для тих умов зарплати. Водночас диференціація пенсій було невеликою, а відносна дешевизна продовольчих продуктів і основних товарів повсякденного попиту у поєднанні з природним зменшенням різноманітності потреб у старшому віці дозволяла пенсіонерам почуватися прямо-таки заможно.

Значна частина пенсіонерів продовжували працювати довгий час після досягнення пенсійного віку, при цьому поширена практика надбавок за трудовий стаж робила їх заробітну плату і без врахування пенсії значно вищою за доходи молодших. Оскільки в плановому суспільстві більшість життєвих благ не продавалися, а розподілялися, то на практиці саме старше покоління мало в своєму розпорядженні матеріальні умови відносного комфорту – краще житло, автомобілі, побутову техніку тощо, а нагромаджені протягом життя особисті зв`язки полегшували доступ до різного роду дефіциту. Можна сказати, що радянська суспільно-політична система саме через привілейований статус пенсіонерів заслуговувала на визначення «геронтократичної» куди більшою мірою, ніж через похилий вік партійної верхівки. Дідусі і бабусі жили куди заможніше за власних дітей і онуків, i мали змогу допомагати їм матеріально до самої смерті.

Цей усталений порядок обвалився в перші роки переходу до ринково-демократичного врядування. З переходом на приватновласницькі ринкові засади українська влада втратила ті можливості для реалізації патерналістської політики, які мала держава в складі СРСР. Консолідуючи через податкові внески та інші канали лише певну частину національного доходу, ринково-демократична держава отримує досить обмежені фінансові ресурси для виконання своїх функцій і забезпечення соціальної підтримки тих верств населення, які її потребують. Разом  iз цим, заради прихильності громадян як виборців вона не наважується припинити соціальну підтримку тих верств населення, які, залежно чи незалежно від того, чи вони це заслуговують, отримували її від соціалістичної держави.

Українська пенсійна система – фінансова піраміда із піску

В перші роки після розпаду авторитарно-планової системи, припинення діяльності значної кількості підприємств і зосередження зусиль держави на захисті економіки від гіперінфляції, пенсійне забезпечення постраждало найбільше. Заборгованість iз пенсійних виплат збільшувалася з року в рік, при тому, що сам розмір пенсій був мізерним і не забезпечував навіть можливість фізіологічного виживання. Бідність пенсіонерів протягом першого десятиліття незалежності України була просто жахливою, їх врятувала від фізичного вимирання лише усталена звичка українців до ведення натурального господарства і наявність землі для його здійснення.

У 2000 році, коли чисельність пенсіонерів в Україні була найвищою - понад 14,5 млн. осіб, середній розмір призначеної пенсії за віком складав близько  69 грн., мінімальної пенсії – 30 грн., тоді як офіційно встановлений прожитковий мінімум становив 216,56 грн. Споживчі ціни десять років тому були приблизно вчетверо менші за нинішні, а мінімальна пенсія (її отримувало більшість пенсіонерів) – менша   у двадцять разів.

 Після 2000 року в країні розпочалося досить швидке економічне зростання,  збільшилися фінансові ресурси держави та  Пенсійного фонду. Люди похилого віку, інваліди та інші категорії громадян, що потребують соціального захисту, отримали можливість забезпечити свої мінімальні потреби за рахунок соціальних виплат. Зрештою, 2005 року була реалізована конституційна вимога - розмір мінімальної пенсії досяг прожиткового мінімуму для відповідної категорії населення, і це співвідношення дотримувалося навіть у часи фінансової кризи.

Разом iз підвищенням мінімальних розмірів пенсій вдосконалювався i механізм її нарахування в напрямку підвищення коефіцієнту врахування трудового стажу і фактичних заробітків, так що добробут пенсіонерів протягом 2000-2010 рр. зростав швидше, аніж доходи працюючих.

Все це відбувалося на тлі погіршення співвідношення кількості працюючих і пенсіонерів у бік збільшення частки останніх, що вимагало посилення навантаження на заробітну плату для наповнення Пенсійного фонду, яке й так перевищує всі розумні межі.

Такий напрямок розвитку пенсійних виплат породив нову проблему –зростаючого дефіциту Пенсійного фонду, який з року в рік покривається за рахунок Державного бюджету. Підтримка Пенсійного фонду з Державного бюджету, яка з 2005 року нарощується з року в рік, незабаром призведе до того, що держава залишиться перед вибором – або оплачувати працю лікарів та вчителів разом з утриманням державних службовців, військових і міліціонерів, або платити пенсії. Одночасно робити те і друге держава не зможе – просто не вистачить грошей.

Той безсумнівний висновок, що система пенсійного забезпечення рухається у безвихідь, став зрозумілим вже давно, концепції її реформування почали розроблятися з перших років незалежності. Однак їх реалізація відкладалася до слушного моменту, який так і не наступив. 9 липня 2003 року Верховною Радою України було прийнято закони “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” та “Про недержавне пенсійне забезпечення”, якими було  поставлене  завдання побудувати трирівневу структуру національної пенсійної системи. І цей, відносно досконалий план,  залишився нереалізованим.

Таким чином, суть української пенсійної системи за роки ринкового будівництва не змінилася – вона залишається фактично фінансовою пірамідою. Незалежно від того, скільки коштів нинішнє покоління пенсіонерів вносило у пенсійну систему протягом всього трудового життя, їх пенсії повністю фінансуються внесками нинішнього працюючого покоління. На час свого виникнення ця піраміда була абсолютно надійною – кожне наступне працююче покоління було численнішим за попереднє.

Демографія визначає політику

Не будемо говорити за часи Бісмарка, коли середня тривалість життя становила 40 років, але і в радянські часи, коли в 1956 році було запроваджено пенсії для всіх працюючих у державному секторі, а у 1964 роцi – для колгоспників, на кожного пенсіонера припадало декілька працюючих. За 1959-2001 роки співвідношення числа пенсіонерів і працюючих зросло майже удвічі - з 22,7% до 41,1%. За даними Інституту демографії та соціальних досліджень, до 2025 року цей показник сягне 50%, а до 2050 року - 76%. До того ж, у нашій державі внески на майбутню пенсію платить фактично половина працездатних, а право на пенсію, принаймні мінімальну, мають усі без винятку.

Демографічна ситуація із збільшенням питомої ваги пенсіонерів не є характерною лише для Україні, вона типова для більшості розвинених країн. Досі в  історії не відзначалося такого стану, щоб кількість людей, які досягли традиційного пенсійного віку, перевищувало чисельність молодих людей, а саме таку картину спостерігаємо ми сьогодні в деяких країнах Європи; до цього неминуче прийдуть всі розвинені країни ще до середини XXI століття.

Як стверджують деякі фахівці, у найближчі 20-30 років демографічна ситуація в розвинених країнах буде визначати політичну. Жодна із країн не готова до проблем, до яких приведе зниження чисельності населення і зрушення його структури у бік збільшення часки пенсіонерів. Однак державна влада у більшості європейських країн не довела ситуацію  до кризового стану, майже скрізь пенсійне забезпечення суттєво реформувалося, солідарна система у чистому вигляді збереглася лише в Україні, Росії та Бєларусі, причому в РФ накопичувальна складова вже створюється кілька років, а б Бєларусі не так гостро постає демографічна структура.

Відсутність пенсійної реформи  - шлях до соціального банкрутства 

В Україні на сьогоднішній час суперечності пенсійної системи настільки загострилися, що без її негайного реформування стане реальною загроза фінансового і соціального банкрутство держави з усіма передбачуваними наслідками.

Так, фактичне повне зрівняння пенсій для осіб, які не мають не лише повного, а в багатьох випадках і жодного трудового стажу на території України, з реальними трудовими пенсіями та суттєве підняття їх мінімального рівня якщо й виправдано з  соціально-політичних міркувань, то не відповідає усталеним засадам суспільної моралі і не сприяє підвищенню трудової активності громадян. Ми досягли такого становища, коли соціальне забезпечення стало джерелом життєздатності значної частини працездатного покоління. Останні роки пенсіонери не становлять найбіднішу частку населення України – їх місце зайняли люди працездатного віку. Як би це не виглядало благородним з гуманістичних позицій, така ситуація не  сприяє підвищенню трудової і підприємницької активності. Цю проблему слід вирішувати, звісно, не зменшенням життєвого рівня пенсіонерів, а створенням умов для підвищення доходів працюючих у всіх сферах, в тому числі – зайнятих самостійним бізнесом. Зрозуміло, що вимога здійснювати внески в пенсійні фонди для численного прошарку самозайнятих громадян, чиї заробітки ненабагато перевищують прожитковий мінімум, не зустрічає з їх боку розуміння. При досягненні пенсійного віку вони отримають так ж пенсію, як і особа, яка відверто ігнорувала державні вимоги,  нерідко – маючи досить пристойні доходи.

Водночас, неприпустимо велика диференціація пенсій (при середньому розмірі пенсії порядку 1000 грн. на місяць велика кількість привілейованих отримують понад 10 тис. грн. і більше) вкрай негативно сприймається суспільством, і це має прямий матеріальних наслідок – люди всіляко уникають внесення відрахувань до пенсійної системи.

Працівники, що отримують відносно високу заробітну плату, у разі дисциплінованої сплати пенсійних внесків опиняються у явному програші – якби вони просто вкладали ці щомісячні відрахування на банківські депозити, до моменту виходу на пенсію у них нагромадився би вклад, одні відсотки з якого приносили б більший доход, ніж нарахована майбутня пенсія, а нагромаджені кошти стали достойним спадком для нащадків.

Виникає замкнене коло: закономірне і необхідне підвищення пенсій викликає напруження у забезпеченні їх виплати і воно ж – стимулює працюючих приховувати свої заробітки. У межах солідарної системи не існує механізму вирішення цієї суперечності, водночас її поглиблення в недалекому часі здане повністю зруйнувати всю фінансову систему держави.

 Можна сказати, що наша держава визначилася з концептуальним напрямом пенсійної реформи, однак ніяк не наважиться перейти до її здійснення. Кожну з затримок на цьому шляху можна логічно обґрунтувати, однак усі розуміють, що подальше затягування призведе до катастрофи – мине всього кілька років, і держава виявиться неспроможною виплачувати пенсії взагалі. Важко навіть уявити соціальні наслідки цієї катастрофи – на відміну від початку 90-х років, абсолютна більшість людей нинішнього старшого покоління втратила особисте підсобне господарство разом з навичками його ведення.

Отже, настав час здійснити кардинальні реформи, і час цей спливає дуже швидко. При цьому слід мати на увазі, що помилковий крок у такій стратегічно важливій справі може принести ще більш катастрофічні результати, ніж навіть затягування з рішенням.

Уряд не ліквідує,  а відтягує катастрофу

Чинний уряд, скоріш за все, не бачить масштабів небезпеки і декларує рішучість зберегти функціонування збанкрутілої солідарної системи, позбутися дефіциту Пенсійного фонду. Влада розраховує на суттєве розширення кола платників пенсійних внесків і посилення контролю за їх виплатою працюючими на засадах найму. Однак суб’єкти дрібного бізнесу у абсолютній більшості просто не мають можливості витримати додатковий тягар, а роботодавці і без того неспроможні платити за робочу силу фактично вдвічі більше, ніж вона варта. І дрібний, і великий бізнес скоріш згорнуть свою діяльність і додадуть мільйони людей до категорії отримувачів соціальних виплат держави, ніж збільшать наповнення Пенсійного фонду. Влада декларує заходи щодо ліквідації „тіньової” складової заробітної плати, обіцяє боротьбу з різного роду ухиляннями від сплати пенсійних внесків, погрожує урізати неправедні пенсії вищому державному чиновництву. Звісно, ці обіцянки так і залишаться нереалізованими, тим більше що на сторожі непорушності чиновницьких пільг стоїть Конституційний Суд.

Не усуне, а лише відтягне катастрофу на деякий час збільшення пенсійного віку. За розрахунками авторів існуючого на сьогодні проекту, фінансовий ефект від продовження трудового віку для жінок принесе Пенсійному фонду  значну економію – але ж  ці кошти прямо вилучать із гаманців сотень тисяч жінок, які очікують виходу на пенсію у 2011 році, і так 10 років підряд.

При цьому чинна влада не переймається питанням, чи триматимуть роботодавці цих знесилених жінок на більш-менш оплачуваних робочих місцях, а також тим, куди подітися молоді, яка мала б щасливу можливість знайти першу в житті роботу. Сьогодні й ті,  й інші не проявляють протестної активності, але ніхто не знає, якого ступеня агресії досягнуть їхні акції, коли одночасно сотні тисяч жінок різного віку по усій країні виявляться обездоленими. Спроба вирішити пенсійну проблему засобами поточного реагування не  убезпечить від соціальної катастрофи.

Держава мусить визнати катастрофічний стан пенсійної системи і передкатастрофічний стан економіки загалом. На всенародне обговорення мають виноситися не міфічні проекти нової Конституції (це справа кваліфікованих правознавців), а концептуальні підходи до перебудови пенсійної системи.

Нинішні умови пенсійного забезпечення можна зберегти для працівників, яким залишилося не більше як 5 років до виходу на пенсію. 

Накопичувальна пенсійна система - вихід iз тупика

Для всіх інших слід негайно створити накопичувальну пенсійну систему. Існує потенційно ефективний механізм її негайного запровадження Держава десятками років, у тому числі – в умовах приватновласницьких ринкових відносин - отримувала від працюючих громадян досить значні кошти у вигляді пенсійних відрахувань. Взамін вона гарантувала усім громадянам достойне грошове забезпечення від настання пенсійного віку до самої смерті. Незалежно від того, куди витрачено внесені кожним працюючим гроші, перед  усіма ними  держава має прихований борг (а це суми, що вимірюються сотнями тисяч гривень, помноженими на мільйони працюючих).

Борг держави у вигляді зобов’язання виплачувати певний розмір щомісячної пенсії перед кожним громадянином виникає не після досягнення ним пенсійного віку, а поступово формується з перших днів її трудової діяльності.

Вже з перших днів, коли громадянин починає працювати і робити внески до Пенсійного фонду, виникають і підстави для нарахування йому певного розміру пенсії – зрозуміло, що в перші місяці і навіть роки досить символічної. Однак рано чи пізно наступить час, коли фактично відпрацьований час з опорою на обсяг нагромаджених внесків, точно облікованих достатньо налагодженою системою Пенсійного фонду, дозволить нарахувати вже вагомий розмір щомісячної пенсії, тобто держава набуває перед таким громадянином цілком конкретні фінансові зобов’язання.

За попередніми розрахунками, сумарні зобов’язання держави лише перед нинішніми пенсіонерами, враховуючи прогнозну тривалість життя цього покоління та існуючий рівень пенсійних виплат, перевищує 1,5 трлн. грн., більш як півтора річних ВВП країни. На кожного пенсіонера  припадає понад 115 тис. грн., які держава гарантує йому виплатити у вигляді щомісячної трудової пенсії. Працюючих все ще більше, ніж пенсіонерів, і можна приблизно вважати, що державний борг перед ними (притому виходячи з нинішнього рівня зарплат і пенсій, без врахування їх зростання у подальшому) не менш як 2 трлн. грн. Тобто, держава, окрім офіційного облікованого боргу перед зовнішніми і внутрішніми кредиторами, має нагромаджений борг перед власними громадянами у сумі понад 3 трлн. грн., який зобов’язана   офіційно визнати.

За наявного стану організаційного технічного оснащення, Пенсійний фонд здатен розрахувати розміри зароблених пенсій для кожного з працюючих в Україні зокрема, причому   без подання з їх боку будь-яких довідок і документів.

У сучасному світі будь-який борг може бути за допомогою апробованих механізмів переведений у відповідні цінні папери, які будуть  ефективно працювати як фінансовий актив. Є кваліфіковані фахівці, здатні здійснити точні розрахунки цього боргу і розробити механізм його застосування як активу накопичувальної пенсійної системи. Є банківські і небанківські фінансові установи, які здатні взяти подібні активи в управління і забезпечити достойні пенсії, адекватні трудовому внеску, для досить недалекого покоління потенційних пенсіонерів.

На основі переведених у статус державного боргу пенсійних зобов’язань держави перед кожним працюючим існує технічна можливість негайного переведення більшості працездатного населення у накопичувальну пенсійну систему. Інституційно це вирішується через заснування при Пенсійному фонді Державного пенсійного накопичувального фонду, в який автоматично переводяться пенсійні рахунки зареєстрованих платників пенсійних внесків, в тому числі – пенсійне зобов’язання держави у вигляді бездокументарного цінного паперу, в якому зафіксована капіталізована сума заробленої працівником на час переведення у накопичувальний фонд пенсії. Після досягнення працівником пенсійного віку розмір пенсії складатиметься з двох частин – заробленої за часи перебування у солідарній системі, яку візьме на себе держава, і виплат з накопичувальної частини.

У подальшому необхідно створити умови для можливості переведення пенсійних нагромаджень (разом з державним пенсійним зобов’язанням) у недержавні пенсійні фонди, які можуть вкладати їх у більш прибуткові активи, ніж державний накопичувальний фонд, і виплачувати пенсії у більшому розмірі. Громадянин має обирати самостійно – чи отримувати гарантовану державою пенсію з накопичувальної державної системи, чи піти на ризик і вкласти свої нагромадження у недержавний пенсійний фонд.

До речі, після переходу в накопичувальну систему пенсійний вік при потребі можна безболісно збільшувати - громадяни з розумінням сприймуть можливість збільшити накопичувальну частину, яка є їх особистою власністю.

Саме завдяки застосування накопичувального принципу виплати пенсій проблема пенсійного віку не має гостроти у європейських країнах. Коли громадянин вважає, що він нагромадив уже достатній обсяг коштів на накопичувальному рахунку, він може вийти на пенсію достроково – з розумінням того, що тепер вже його заощадження не зростатимуть, а навпаки, будуть зменшуватися по мірі отримання щомісячних виплат.

Переведення на накопичувальну систему вирішує також специфічну для України проблему пенсійного забезпечення індивідуальних підприємців та трудових мігрантів, не зареєстрованих як платники пенсійних внесків – вони або зареєструються добровільно і так само добровільно сплачуватимуть внески, або так само добровільно відмовляться від надії на отримання пенсії взагалі. Законодавство щодо призначення грошового утримання від держави має бути удосконалене з твердим переліком підстав, на яких громадянин може розраховувати на соціальну пенсію за віком, не маючи стажу платника пенсійних внесків. Розмір соціальної пенсії, на яку можуть розраховувати громадяни без пенсійного трудового стажу,  має встановлюватися на інших методиках розрахунку прожиткового мінімуму, аніж мінімальної трудової пенсії.

 Слід зрозуміти, що навіть у разі негайного створення Накопичувального пенсійного фонду солідарна система відразу не скасовується, як і зобов’язання держави з виплати трудових пенсій. Деякий час (не менше 20-30 років) держава буде змушена виплачувати пенсії, нараховані за діючою системою тим, хто не потрапив у накопичувальну систему. Джерелом грошових ресурсів для цих виплат залишаться значною мірою ті ж внески працюючих, але не у вигляді безповоротних вкладень у пенсійний фонд, а у вигляді державних запозичень з використанням ОВДП. Тобто, пенсійний борг держави буде поступово погашуватись за допомогою інструментів державних запозичень. Принципова особливість цього механізму полягає в тому, що сумарна заборгованість держави матиме чітку тенденцію до зменшення і остаточної ліквідації через певний час, в той час як нинішня система веде до стрiмкого нарощування державного боргу і фінансового колапсу.

Олег Ляшко, народний депутат України