З історії українського літературознавства: Андрій Васильович Музичка 16 марта, 17:56

У статті на основі архівних документів (деякі з них уперше вводяться до наукового обігу) та опублікованих джерел зроблено спробу реконструювати основні віхи життя та наукової діяльності визначного літературознавця професора А.В. Музички. Більш докладно звернено увагу на маловідомі факти біографії вченого. Стаття включає в себе аналіз найважливіших праць професора, реакції на них фахівців.

Ім’я професора Одеського інституту народної освіти Андрія Васильовича Музички, на жаль, не є загальновідомим в Одесі, як і в цілому в Україні. Лише на Тернопільщині, батьківщині вченого, пам’ятають про нього, хоча, здебільшого, науковці. Інформація про А.В. Музичку не увійшла до видання “Професори Одеського університету”, хоча біограми деяких інших викладачів ІНО там оприлюднені. Гасла в “Українській радянській енциклопедії”, “Енциклопедії українознавства” та “Українській літературній енциклопедії” не дають вичерпної інформації про досить трагічну долю визначного літературознавця та історика літератури, особливо про одеський період його життя. Вивчення деяких діаспорних видань та пошук архівних документів дозволяють створити більш повну картину життєвого шляху А.В. Музички.

В науковій літературі постать А. Музички досліджена мало. Насамперед треба вказати на вже згадувані гасла в енциклопедіях, що належать перу І. Лисенка[i]. За своїм жанром вони не можуть бути дуже інформативними, але повинні включати в себе лише надійну інформацію. Однак, трапляються і в енциклопедіях помилки. Так, інформація про А. Музичку в 3-му томі “УЛЕ” містить звістку, що з 1956 року він є доктором наук, хоча відомо, що докторську дисертацію було захищено 1958 року, про що йтиметься нижче. Ще один прикрий ляп – справжнє ім’я Марка Черемшини названо неправильно: замість “Іван Семанюк” подано – “Семенюк”.

Інформація в “Енциклопедії українознавства” теж не є вичерпною, навіть більшою мірою, ніж радянські варіанти. Інша справа – видання в серії “Український архів”. Томи 17 та 30 цього видання присвячені Збаражчині, томи 21 та 35 (під назвою “Шляхами Золотого Поділля”) – Тернопільщині та Скалатщині (перший том “Шляхами Золотого Поділля” побачив світ 1960 року окремим виданням). У цих збірниках опубліковані матеріали до історії відповідних місцевостей, в тому числі мемуарні. Саме спогади колишніх тернополян розкривають деякі, раніше невідомі епізоди з життя А.В. Музички. Про його участь в подіях Листопадового чину розповідає В. Гамуляк[ii], учительську роботу Музички згадує Р. Завадович[iii], у спогаді І. Хріна також згадано революційні події 1918 року[iv], а Д. Чопик акцентував увагу на літературній роботі А. Музички[v].

Були окремі статті, присвячені особисто Музичці. Під завісу радянських часів у журналі “Україна” таку статтю опублікував М. Веркалець[vi]. На жаль, стаття розкривала лише другу половину життя вченого, яку він провів на засланні у Казахстані. Заслугою автора є використання епістолярної спадщини А. Музички, зокрема його листування з М. Черемшиною та пізніші листи до його удови – Н. Семанюк.

Неодноразово згадано А. Музичку в працях Р. Матейка[vii], Я. Павлишина[viii], Н. Гірняка[ix] та інших авторів. Декілька статей присвятив А. Музичці й автор даної роботи[x].

Документальна джерельна база дослідження життя і діяльності А.В. Музички на даний момент не є достатньо широкою. Ми наразі маємо у своєму розпорядженні лише декілька документів, а саме: запис у метричній книзі про народження Андрія Музички[xi], протокол іспитів в Українській класичній гімназії у Тернополі, де Музичка працював учителем грецької мови[xii], декілька матеріалів з листування А. Музички з М. Черемшиною[xiii], а також архівна кримінальна справа гр. Музички А.В., що наразі зберігається у Державному архіві Одеської області[xiv]. Ми продовжуємо пошуки архівних документів і сподіваємось на подальше розширення джерельної бази наших досліджень.

Цікаві оцінки особи А. Музички містяться у листах професора Одеського ІНО  М. Слабченка до свого вчителя, колишнього професора Новоросійського університету І. Линниченка. Частину цих листів з фонду І. Линниченка Державного архіву Автономної Республіки Крим нещодавно опублікував О. Музичко в журналі “Київська старовина”[xv]. Зміст цих листів ми розкриємо дещо пізніше, зараз лише відзначимо досить недоброзичливий  характер оцінок М. Слабченка.

На нашу думку, важливими джерелами вивчення наукової діяльності А. Музички є його власні наукові праці. На цей час нами знайдено 13 робіт, що належать перу професора Музички, нижче ми будемо їх хронологічно називати. Незначна кількість відомих нам робіт дозволяє сподіватися на подальші знахідки і розширення бібліографії праць вченого.

Майбутній професор літературознавства Андрій Музичка народився 6 грудня 1886 року у сім’ї землеробів Василя та Олександри з подільського села Доброводи[xvi]. Село було доволі значним населеним пунктом (за даними 1903 р. у Доброводах проживало 1500 греко-католиків, 309 римо-католиків, 30 євреїв), мало дві церкви, з яких одна – 1794 року побудови[xvii]. Родом з Добровод – відомий мовознавець і фольклорист О. Роздольський, видатний фізик О. Смакула (який, до речі, теж певний час працював у Одеському ІНО)[xviii]. Як бачимо, батьківщина Андрія Васильовича талантами багата.

Андрій закінчив сільську школу, гімназію у Збаражі, пізніше – Тернополі. Під час виборів 1896 року до австрійського парламенту у с. Залужжя слухав виступ І. Франка, який саме балотувався на посаду посла від Тернопільського повіту[xix]. Можливо, саме ця зустріч у дитячому віці вплинула на подальший вибір сфери професійної діяльності. Після гімназії А. Музичка вступив на філологічний факультет Львівського університету, який закінчив 1911 року[xx]. Після університету протягом 1911 – 1918 рр. Музичка працює вчителем грецької та латинської мов у тернопільських гімназіях. Достеменно відомо, що у 1916 – 1917 навчальних роках він викладав грецьку мову в Українській класичній гімназії Тернополя[xxi]. Причому не просто викладав, а виховував своїх учнів свідомими українцями (русинами, як тоді прийнято було називатись). Праця на педагогічній ниві поєднувалась з діяльністю в товариствах “Січ” та “Просвіта”, іншою патріотично-виховною роботою.

Особливого розмаху національний рух на Тернопільщині досяг у 1918 році. Андрій Музичка не залишився осторонь. Як активний діяч українських організацій він став членом місцевого тернопільського комітету по підготовці перебрання влади у Східній Галичині українськими органами. 31 жовтня 1918 року відбулись чергові збори такого комітету, де було з’ясовано першочергові заходи у зв’язку з отриманими зі Львова інструкціями. Вчителі гімназії Андрій Музичка та Семен Сидоряк звечора розіслали своїх старших учнів до навколишніх сіл Залужжя, Чернихівці, Луб’янки, Тарасівка, Розношинці, Красносільці, Капустинці з листами місцевим вчителям, священникам, активним громадянам з наказом перебрати владу та надіслати озброєних молодих людей до Збаража та Тернополя[xxii]. Інша група учнів на чолі з Музичкою у ніч на 1 листопада роззброїли тернопільську жандармерію та розвішували по місту українські прапори. У тому, що Листопадовий чин у Тернополі та окрузі відбувся успішно – частина заслуги і Андрія Музички також. М. Веркалець наводить уривок листа А. Музички до Н. Семанюк від 16 вересня 1958 року. Андрій Васильович згадує події 1918 року:“… минає 40 років відтоді, як я роззброював жандармерію в селах і Збаражі, як брав Тернопіль зі своїми учнями”[xxiii]. Незрозуміло, з яких причин, але автор статті вважав, що так Музичка розповідав про встановлення Радянської влади у Західній Україні (про участь Андрія Васильовича в цих подіях згадано і в некролозі професора[xxiv]), хоча насправді йдеться про події Листопадового чину, що добре ілюструється іншими наведеними даними.

Після майже блискавичного і безкровного захоплення влади прийшов час її організовувати, утримувати і захищати. Андрій Музичка обраний делегатом від Тернополя до Української Національної Ради разом з іншим відомим представником українського національного руху, вчителем гімназії Петром Карманським[xxv]. Одночасно вони працювали і в Повітовій Національній Раді Тернополя, де П. Карманський був головою. Обоє, як і тисячі галичан, вступили до Української Галицької Армії, щоби боронити свою омріяну державність. Андрій Музичка деякий час займав посаду чотового, згодом сотника. З поширенням в УГА соціалістичних ідей та зразків, Музичка став комісаром однієї з галицьких військових частин; відомо зі спогадів сучасників, що восени 1919 року він входив до складу т. зв. “вінницького” Ревкому УГА[xxvi].

Поки що достеменно невідомо, коли саме і яким чином А. Музичка потрапив до Одеси, однак знаємо, що вже з 1920 року він почав викладати в місцевому Інституті народної освіти. Відтоді ж почалася його наукова діяльність. Андрій Васильович був викладачем, свідомим свого покликання. В ІНО викладав українську літературу та історію літератури, і серйозно ставився до проблеми функціонування української мови. М.Є. Слабченко писав (ймовірно у 1923 чи 1924 році): “… тиск на український язик був такий, що читати українською наважувався лише я, та ще Музичка”[xxvii].

З організацією в Одесі Комісії краєзнавства А. Музичка стає одним з її активних співробітників, бере участь у науковій роботі установи. На одному із засідань етнографічно-діалектологічної секції Комісії Андрій Васильович виголосив доповідь під назвою “Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського братства в Одеському Губархіві”, тези якої були надруковані у “Віснику Одеської Комісії краєзнавства”[xxviii]. Фактично, ця робота є найбільш ранньою з відомих нам наукових праць Музички. Цікаво, що доповідь має значно більше відношення до історичних наук (зокрема, джерелознавства), ніж до літератури.

Вже 1925 року в Одесі вийшла друком перша значна праця А.В. Музички, тема якої стала головною в його наукових зацікавленнях на все подальше життя. Мова йде про монографію “Леся Українка: її життя, громадська діяльність і поетична творчість”, що вийшла у Державному видавництві України[xxix]. Очевидно, ця робота одночасно була дисертаційною, оскільки з 1925 року Андрій Васильович став професором[xxx].

В Одеській Комісії краєзнавства Музичка тісно контактував з визначними вченими: М. Слабченком, К. Копержинським, О. Рябініним-Скляревським, С. Дложевським, Д. Атлас, Б. Комаровим та багатьма іншими. Щоправда, не завжди ці контакти приводили до гармонійних взаємовідносин. Досить напруженими були взаємини А. Музички (як і багатьох інших співробітників Комісії, наприклад, С. Дложевського, К. Копержинського) з М. Слабченком. Незважаючи на наведене вище висловлювання Михайла Єлисейовича, загалом з його листування можна зрозуміти, що Музичку і багатьох своїх колег Слабченко поважав мало. Процитуємо ще один уривок з листа М.Є. Слабченка до І.А. Линниченка від 30 березня 1926 р. Тут він пише: “… Сміття! Музичка, галичанин, який читає історію української літератури. Сентиментальна балаболка й ух! Яка брехливо-хитра свиня. Все він політикує, глибокодумствує і – бреше, бреше, потихеньку, на вушко, по секрету”[xxxi]. У більш ранньому листі Слабченко назвав Комісію краєзнавства “убогою-убогою”, якою “крутять темні прощелиги на кшталт Дложевського, Музички і Волкова”[xxxii]. Як бачимо, спільна робота в одному учбовому закладі та наукових установах не завжди могла зблизити людей, та й час був досить непевний, що підштовхував  до інтриг та ворогування. Відзначимо, що у тих же листах М. Слабченко не набагато поштивіше висловився і на адресу М. Грушевського та деяких інших академіків УАН. Можливо, ці характеристики взагалі були викликані настроєм, оскільки зазвичай Слабченка характеризують доволі спокійною та доброзичливою людиною. Саме у цей час у нього не складалися справи з організацією Одеського наукового товариства, іншими проектами, тож самопочуття було відповідне. Поки що з інших джерел подібних характеристик по відношенню до А. Музички ми не зустрічали, тому не можемо стверджувати, що такий особистісний портрет є правдоподібним. Все ж, треба відзначити, що дуже часто дослідники життя та діяльності М. Слабченка вказують на існування зв’язків між ним та А. Музичкою (це видно навіть на прикладі названих вище робіт В. Кислої, О. Музичка та Ю. Шаповала).

Наукова робота професора Музички в одеський період його життя була досить плідною. Він зав’язав листування з І. Семанюком[xxxiii], О.Пчілкою[xxxiv], установами УАН (зокрема, історичною секцією Академії та Інститутом літератури )[xxxv]. 1925 року журнал “Червоний шлях” опублікував статті “До початків української літератури”[xxxvi] та “Журнальна українська лірика 1923 року”. Наступного року А. Музичка виголосив доповідь на засіданні Історичної секції УАН “З творчості І. Тобілевича (Карпенка-Карого): перша редакція першої дії Тобілевичевої п’єси «Батькова казка»”[xxxvii](доповідь згодом була опублікована на сторінках першого тому збірника “За сто літ”, що побачив світ 1927 року[xxxviii]), вийшли друком монографія “Шляхи поетичної творчості Івана Франка”, стаття “Життєва путь Івана Франка”[xxxix]. 1927 рік був не менш насиченим: крім згаданої статті про Карпенка-Карого вийшли праці: “ Журнальна українська лірика 1926 року ”[xl],“«Маруся», казка. Одеса, 1834 р.”, “Марко Черемшина”[xli]. Остання стаття була основою для наступної ґрунтовної монографії “Марко Черемшина (Іван Семанюк)”[xlii]. Примірник цієї монографії є у Науковій бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова з власноручним дарчим надписом автора, датованим 24 жовтня 1928 р. Робота отримала схвальні відгуки провідних критиків та літературознавців. М. Марковський охарактеризував книжку, як гарну і свіжу працю, що творчо обґрунтовує творчість М. Черемшини[xliii]. М. Зеров взагалі вважав, що праця Музички розрослася в цілу історично-літературну монографію, хоч була задумана як критична характеристика творчості корифеїв сучасної української літератури[xliv].

До 1927 року Андрій Васильович Музичка вже мав значний авторитет у науковому співтоваристві. Виявом цього стало запрошення одеського професора на Всеукраїнську конференцію для підготовки проекту нового українського правопису. Конференція проходила у Харкові з 25 травня 1927 року протягом 10 днів. А. Музичка (родом з Галичини) значиться у списках спеціалістів з філології, що брали участь у наукових дискусіях стосовно нових правил української мови[xlv]. Треба сказати, що ситуація з правописом в той час була досить напруженою. Дійшло навіть до конфліктів між академіками УАН М. Грушевським та А. Кримським, перший з яких був прихильником галицького правопису, а другий – противником (причому, така ситуація продовжувалась ще з 1924 року)[xlvi].

До кінця 1920-х років професор Музичка мав уже загалом позитивну репутацію серед колег, про що свідчать відгуки, рецензії на його праці, згадки в аналітичних оглядах розвитку наукового літературознавства в Україні. К. Копержинським був схвально оцінений підхід Музички до аналізу творчості І. Франка, який ґрунтувався на зіставленні франкових “Бориславських оповідань” з низкою економічних праць того часу (Ланге, Отто та ін.)[xlvii]. Певним чином роль Музички у вивченні творчості Василя Стефаника у книзі “Марко Черемшина (Іван Семанюк)” відзначено у праці “Творчість Василя Стефаника”[xlviii].

Звучали на адресу Музички й критичні голоси. Методи аналізу, які були ним застосовані до творчості Л. Українки названо некритичними і тенденційними домислами[xlix]. А  на початку 1931 року в Інституті Т.Г. Шевченка відбулося спеціальне засідання для обговорення збірника “Коцюбинський”, де була представлена також стаття Музички. Рецензент видання Г. Ткаченко був категоричним: “Коли в статтях Ф. Якубовського, С. Лаврова, І. Миронця є хоч деякі спроби невдало застосувати марксистську методу, то в статтях А. Музички, Є. Ненадкевича й Букатевича і того немає, навпаки: є демонстративне її ігнорування”[l]. Вже розпочався процес цілковитого винищення інтелігенції.

Життя А.В. Музички вільною людиною після згаданих подій продовжувалось недовго. 27 квітня 1931 року Андрій Васильович Музичка був заарештований співробітниками Одеського оперсектору ДПУ. Звинувачення було висунуто за ст. 54-11 КК УРСР, а справу передано на розгляд Судової Трійки при Колегії ДПУ УРСР з проханням ув’язнити до концентраційного табору на п’ять років. Під слідством А. Музичка перебував майже рік. Через неконкретність та суперечливість свідчень про участь Музички у контрреволюційній змові, Судова Трійка при Колегії ДПУ 5 березня 1932 року ухвалила звільнити його з-під варти, заборонивши проживати в Українській РСР та ще 11 регіонах Радянського Союзу протягом трьох років[li]. Таким чином, Андрій Васильович Музичка був висланий до Казахстану. Зрозуміло, всі наукові ступені та вчені звання з нього було знято. На жаль, стан документальної бази не дозволяє на сьогодні отримати якісь певні відомості про життя А. Музички у КазРСР. Лише уривки окремих свідчень дійшли до нас з того періоду. Наші спроби нав’язати контакти з архівами міст Усть-Каменогорськ та Семей (колишній Семипалатинськ) поки що не дали результатів. Намагаємося отримати інформацію з педагогічного інституту м. Семей, оскільки зі змісту офіційного Інтернет-сайту цього учбового закладу видно, що професора Музичку там пам’ятають і цінують його внесок у розвиток інституту (на відміну від Одеси).

Поки що нами не встановлено, коли Музичка потрапив до Кзил-Ординського педінституту, а коли перебрався до Семипалатинська. Відомо лише те, що 1942 року у друкарні Кзил-Ординського педагогічного інституту вийшла його праця “Завдання, висунуті Вітчизняною війною 1812 р. та Денис Давидов”[lii]. Наступною роботою, яка є у нашому розпорядженні, є стаття у “Вчених записках Семипалатинського педагогічного інституту” під назвою “Революція 1905 року та творчість Лесі Українки”. Автором статті вказано Музичку А.В., старшого викладача кафедри російської літератури[liii]. Сама стаття справляє гнітюче враження – це не наукова робота, а ода “генієві великого Леніна”, котрий став “університетом для Л. Українки”[liv]. Порівняно з монографією про Лесю (1925 року), названа робота – не крок назад, а десяток кроків. Напевне, уроки 1931 – 1932 рр. глибоко запали в пам'ять.

Наступного, 1956 року Музичка захищає кандидатську дисертацію про Лесю Українку та її творчість. Цікаво, що на 2-й сторінці обкладинки автореферату дисертації вказано, що робота виконана у Кзил-Ординському педагогічному інституті[lv]. Тобто, може бути, що деякий час вже готову роботу не допускали до захисту, а дозвіл дали лише після того, як звинувачення з автора були зняті. Про цю працю можна сказати не більше, ніж про попередню. Так як, крім інших процедур, її ще й треба було захищати, а на захисті обов’язково присутні опоненти, текст треба було вивірити до дрібниць, причому не стільки у науковому плані, скільки в ідеологічному. Тим то вся дисертаційна робота просякнута цитатами з “першоджерел”, а також глибоко науковою марксистсько-ленінською критикою буржуазно-націоналістичних концепцій Грушевського, Єфремова та іже з ними. У 1925 – 1928 рр. професор Одеського ІНО Андрій Музичка ще не боявся з повагою відгукнутись про М. Грушевського, Б. Лепкого, та навіть і Д. Донцова. Тридцять років на чужині змусили цю людину кардинально змінити свої наукові позиції.

Ухвала засідання Судової Трійки ДПУ була відмінена лише постановою Президіуму Одеського обласного суду від 12 вересня 1956 року[lvi]. Справу закрито за відсутністю складу злочину та незаконністю звинувачення. Але ж людині було вже майже 70! Половину життя прожито з тавром злочинця. Та на цьому поневіряння не закінчилися. У листі до Н. Семанюк від 16 вересня 1958 року Андрій Васильович пише: “… двічі був я у Києві, бачив акад. Білецького, Грудницьку, Курашову. Всі за те, щоб я був на Україні, але ніхто і пальцем не кивне, кажуть – ідіть в ЦК… В Одесі проректор аж налякався, коли я сказав, що хочу повернутись… А в Одесі я маю повне право викладати, так сказали в прокуратурі 1956 року”[lvii]. Така от реабілітація радянського зразка.

1958 рік став для Андрія Васильовича вдалим – він захистив докторську дисертацію, невдовзі вдруге став професором. Щоправда, здоров’я на восьмому десятку стало вже не те – у середині жовтня трапився інфаркт. Та ще всі намагання повернутись до України розбивались об залізобетонні мури радянської системи. Прагнення повернутися до Одеси, міста, де пройшли найбільш плідні роки життя, так і залишилось нездійсненним.

8 вересня 1966 року Андрій Васильович Музичка пішов з життя. На чужині, у далекому Казахстані, знайшов він свій відпочинок. Радянська наукова громадськість спромоглася вшанувати його пам'ять лише кількома десятками рядків у фаховому виданні літературознавців. “Праці А.В. Музички становлять помітну цінність в українському радянському літературознавстві”[lviii] – так було оцінено внесок професора у вітчизняну науку в Радянській Україні. Не набагато зрушила з місця справа в Україні незалежній. Як то воно буде далі?

На жаль, нам мабуть не доведеться зустрітися з тими людьми, які з Андрієм Музичкою товаришували, називали його на ім’я, і могли б повідати нам, що ж за людина він був. Проте є інші перспективи – знайти учнів професора Музички, зафіксувати їх спогади про непересічну особистість з драматичною долею. І, звичайно, продовжувати пошуки документальних джерел, без підтвердження якими жоден факт не може вважатись вірогідним. Саме так на даному етапі нам бачаться подальші завдання у розробці даного напрямку.

[i] Лисенко І.М. А.В. Музичка // Українська літературна енциклопедія. – Т. 3. – К., 1995. – С. 429.; Його ж. А.В. Музичка // Українська радянська енциклопедія. – Вид. 2-ге. – Т. 7. – К., 1982. – С. 163 – 164. 

[ii] Гаму ляк В. Тернопіль у боротьбі за державність // Український архів. Т. 35. – Шляхами Золотого Поділля. Т. 3. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1983. – С. 80 – 97.

[iii] Завадович Р. “Кляса 1923” // Там само. – С.194 – 196.

[iv] Хрін І. Перший листопад // Український архів. Т. 30. – Збаражчина. Т. 1. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1980. – С. 620 – 622.

[v] Чопик Д.Б. Літературна Збаражчина // Там само. – С. 279 – 306.

[vi] Веркалець М. Андрій Музичка: “Не  так тії вороги, як добрії люди” // Україна. – 1990. – № 47. – С. 19 – 21.

[vii]Матейко Р. Великий Листопадовий Чин // www. tane. edu. ua.; Його ж. Галицькі лицарі волі // www. library. tane. edu. ua. 

[viii] Павлишин Я. Організація цивільної влади ЗУНР у повітах Галичини (листопад – грудень 1918 року) // www. franko. lviv. ua.

[ix] Гірняк Н. Останній акт трагедії УГА // www.ukrexlibris.com.

[x] Бузейчук В. До Одеси так і не повернувся… // Чорноморські новини. – Одеса, 2007. – 7 червня.; Його ж. Маловідомі сторінки життя професора А.В. Музички // Лукомор’я: Археологія, етнологія, історія Північно-Західного Причорномор’я. Вип. 1. – Одеса, 2007. – С. 291 – 293.; Його ж. Трагічна доля літературознавця // Українське Слово. – 2007. – 8 – 14 серпня. – С. 13.

[xi] Державний архів Тернопільської області (далі – ДАТО). – Ф. 487. – Оп. 1. – Спр. 332. – Арк. 11.

[xii] ДАТО. – Ф. 407. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 1.

[xiii] Відділ рукописних фондів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (далі – ВРФ  ІЛ). – Ф. 12. – № 106, 148.

[xiv] Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф. Р-8065. – Оп. 2. – Спр. 4186.

[xv] Музичко О.Є. Листи Михайла Слабченка до Івана Линниченка // Київська старовина. – 2007. – № 2. – С. 130 – 145. 

[xvi] ДАТО. – Ф. 487. – Оп. 1. – Спр. 332. – Арк. 11.

[xvii] Український архів. Т. 30. – Збаражчина. Т. 1. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1980. – С. 240.

[xviii] Довгий Я. Олександр Смакула // www.chl.kiev.ua

[xix] Веркалець М. Вказ. праця. – С. 19.

[xx] Пам’яті професора А.В. Музички // Радянське літературознавство. – 1966. – № 12. – С. 89.

[xxi] ДАТО. – Ф. 407. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 1.

[xxii] Хрін І. Перший листопад. – С. 621.; Див. також: Матейко Р. Великий Листопадовий Чин // www. tane. edu. ua.; Його ж. Галицькі лицарі волі // www. library. tane. edu. ua.; Гаму ляк В. Тернопіль у боротьбі за державність // Український архів. Т. 35. – Шляхами Золотого Поділля. Т. 3. – С. 80 – 97.

[xxiii] Веркалець М. Вказ. праця. – С. 20.

[xxiv] Пам’яті професора А.В. Музички. – С. 89.

[xxv] Карманський Петро (1878 – 1956) – український педагог, літератор, громадський та політичний діяч. 1919 – 1920 рр. був секретарем Української Місії при Ватикані. 1922 – 1925 рр. – делегат ЗУНР у Бразилії. З кінця 1930-х років працював учителем Рідної Школи у Дрогобичі, 1944 – 1946 рр. – директор меморіального музею І. Франка, 1940-ві – 1950-ті – викладач Львівського університету. Помер 16 квітня 1956 р. у Львові. 

[xxvi] Гірняк Н. Останній акт трагедії УГА // www.ukrexlibris.com/uga/part1.html

[xxvii] Див.: Кисла В. Трагічна доля історика // Обрій ПІБ. – 2005. – 6 – 12 жовтня.; Шаповал Ю. “Фантазер” Михайло Слабченко // День. – 2005. – 16 квітня. 

[xxviii] Секція етнографічно-діалектологічна // Вісник Одеської Комісії краєзнавства (далі – ВОКК). – 1924. – № 1. – С. 21 – 22.

[xxix] Музичка А. Леся Українка: її життя, громадська діяльність і поетична творчість. – Одеса, 1925. – 280 с.

[xxx] ДАОО. – Ф. Р-1593. – Оп. 1. – Спр. 222.

[xxxi] Музичко О.Є. Листи Михайла Слабченка до Івана Линниченка. – С. 141.

[xxxii] Там само. – С. 140.

[xxxiii] ВРФ  ІЛ. – Ф. 12. – № 106, 148.

[xxxiv] Веркалець М. Вказ. праця. – С. 20.

[xxxv] Бондар М. Нова українська література // Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 1926 – 2001: Сторінки історії. – К.,2003. – С. 88.

[xxxvi] Музичка А. До початків української літератури // Червоний шлях. – 1925. – № 1-2.

[xxxvii] Історична Секція Української Академії Наук в 1926 році // Україна. – 1927. – Кн. 3. – С. 194.

[xxxviii] Новозасновані історичні комісії // Україна. – 1928. – Кн. 1. – С. 168.

[xxxix] Музичка А. Життєва путь Івана Франка // Життя і Революція. – 1926. – № 5. – С. 70 – 83.

[xl] Музичка А. Журнальна українська лірика 1926 року // Червоний шлях. – 1927. – № 2. – С. 69 – 82.

[xli] Музичка А. Марко Черемшина // Червоний шлях. – 1927. – № 6. – С. 47 – 56.

[xlii] Музичка А. Марко Черемшина (Іван Семанюк). – Одеса, 1928. – 280 с.

[xliii] Марковський М. А. Музичка. Марко Черемшина (Іван Семанюк), 1928 // Україна. – 1930. – Кн. 40. – С. 169.

[xliv] Зеров М. А. Музичка. Марко Черемшина (Іван Семанюк) // Українське письменство. – К., 2002. – С. 647.

[xlv] Синявський О. Коротка історія “Українського правопису” // www.vlada.kiev.ua 

[xlvi] Рубльов О.С. Михайло Грушевський: перший рік у Радянській Україні (спроба реконструкції) // Український історичний журнал. – 1996. – № 6. – С. 13.

[xlvii] Копержинський К. Українське літературознавство // Україна. – 1927. – Кн. 3. – С. 154.

[xlviii] Миронець І. Творчість Василя Стефаника. – К.; Х., 1929. – С. 94.

[xlix] Іванченко М. Нове в літературі про “Кассандру” Л. Українки // Україна. – 1930. – Кн. 39. – С. 161.

[l] Бондар М. Вказ. праця. – С. 102.

[li] ДАОО. – Ф. Р-8065. – Оп. 2. – Спр. 4186. – Арк. 227, 231.

[lii] Веркалець М. Вказ. праця. – С. 20.

[liii] Музычка А.В. Революция 1905 г. и творчество Леси Украинки // Ученые записки Семипалатинского педагогического института им. Н.К. Крупской. Вып. 1. – Алма-Ата, 1955. – С. 67 – 81. 

[liv] Там само. – С. 81.

[lv] Музычка А.В. Леся Украинка и ее творчество. Автореф. дисс… канд. филолог. наук. – Семипалатинск, 1956. – 48 с.

[lvi] ДАОО. – Ф. Р-8065. – Оп. 2. – Спр. 4186. – Арк. 290.

[lvii] Цит. за:  Веркалець М. Вказ. праця. – С. 21.

[lviii] Пам’яті професора А.В. Музички. – С. 89.

V.M. Buzeychuk (Odesa)

FROM THE HISTORY OF THE UKRAINIAN SCIENCE OF LITERATURE:

 ANDRIY V. MUZYCHKA

In the article on the different archival and published sources, the main landmarks of biography of the known literary critic professor A.V. Muzychka are reconstructed. His works are analyzed in the period of stay and work in Odesa. Those moments are determined in biography of scientist which did not find the proper illumination in soviet and Diaspora historiography.