Про лайно

Давайте трохи про лайно. Ми роздивляємося навколо себе, та ще й читаємо новини і розпачливо кажемо: «Все навколо лайно!». І що його робити в такій ситуації?  

Відповідь: сміятися. Не слухайте тих, хто каже, що «смех без причины – признак дурачины». Навпаки – він ознака доброго гумору і бадьорого настрою. І навіть у лайні можна знайти щось смішне і приємне.

Ось, наприклад, мені свого часу повідали  про кумедну пригоду з тих радянських часів, коли студенти, замість вчитися, їздили на місяць на сільськогосподарські роботи. Жили хлопці по троє  в кімнаті. І один з трьох був дуже діставучим. Я вже забув – чи то моралі виголошував з приводу і без приводу, чи то просто присікувався до якихось дрібниць. Одним словом, показав, що не вміє існувати у товаристві. І ось одного разу повертається він у кімнату і бачить, що у нього на ліжку такий собі  наче пагорб невеличкий під ковдрою. Він відхиляє ковдру і його ледь правець не розбив: бачить там купку жовтуватого кольору, подібну до відходів людського життєдіяння. А сусіди з радісним криком: «О, гівно!» раптом хапають до рук ложки, відсувають того телепня від його ліжка і  починають жадібно то їсти. Певна річ, той хлоп`яга вискочив на вулицю, бо, вибачайте, його вивертало. А його сусіди що? Вони дебіли? Та ні. Вони таким чином вирішили його провчити. Насипали до ліжка кабачкової ікри, яка зовнішньо нагадує лайно. І нареготалися потім від душі.

Треба згадати, що автор одного  роману кілька сторінок присвятив описанню процесу… какання. Та ще й розповів, що найкращим, як би ми сьогодні сказали, туалетним папером є гусяче пір`ячко.   Не треба гидливо кривитися. Це не якийсь собі писака з підворітні був. А класик світової літератури Франсуа Рабле. А вищеописаний опис він зробив у своєму знаменитому романі «Гаргантюа і Пантагрюель».

А ось із мого власного життя. У військовому таборі по закінченні університету я захворів на дизентерію. У нас сталася невеличка епідемія. Ви знаєте, що ця гидка хвороба супроводжується бурхливими гівновиверженнями. Хворому ні в якому разі не можна їсти. Нас, хворих, перевезли до районної лікарні. У суботу чи неділю, як завжди, мене приїхала провідувати мама. Вона приїхала до лікарні подивилися на мене з двору, сплеснула руками і, мабуть, зрозуміла, що мене треба лікувати. А головні ліки для мами – це їжа. Наступного дня вона приїхала з двома пудовими сумками, навантаженими усяким їдлом. Підійшла до палати. Тим часом, медсестра повернулася спиною до нас і суворим голосом заявляла, що їжу передавати ні в якому разі не можна. Одним словом, ми в палаті отримали і битки, і курочку, ікру чорну й червону,  і всяке таке парене й варене. Банкет був визначний. Але найбільш вражаючим було те, що нікому з нас не стало гірше. Ось такими цілющими виявилися мамині наїдки, що навіть наш пронос зупинили.

І наостанок анекдот часів еміграції радянських  євреїв до Ізраїлю. Єврей іде  у прикордонні в лісі. Має намір перейти до іншої країни. Раптом чує прикордонники. Заметушився він: «Що ж його робити?». Раптом бачить купа лайна. Він зняв штани сів над купою і сидить. Прикордонники підходять і питають: «Ти що тут робиш?». Той каже: «Серу». Вони: «А чого лайно ведмеже?». «Так ви ж по-людськи посерти  не дасте».

Одним словом, не все, що блищить золото. Так і не все, що смердить – лайно. Яке ж це лайно, коли воно смішить і настрій піднімає?

І наостанок віршована строфа про політику, яку часто порівнюють з лайном.

Лиш політики чую критику -

Голова моя повниться думами:

Як смердюче лайно ця політика,

То чому вона пахне парфумами?