Безкоштовна реклама прогресивного соціалізму 24 июля 2007, 15:26

Безкоштовна реклама прогресивного соціалізму Років сім тому потрапив я до штаб-квартири НАТО в Брюсселі. У нас була дивна компанія – якісь функціонери з управлінь по зв’язках із громадськістю, кілька ректорів, жменька журналістів і пару лузерів на зразок мене, котрі потрапили сюди незрозуміло як. Вилітаючи з Борисполя я думав: що взяти з собою? Чого може не виявитись у Брюсселі? Бухла треба взяти, вирішив я, ясна річ що бухла – і купив літр коньяку. Взяв би більше, але не вистачило грошей: часи були тривожні, антинародний режим Кучми стискав свої кістляві пальці на горлі молодої республіки, єдина надія була на НАТО. До Брюсселя прилетіли надвечір. Виявилось, що коньяк доведеться пити самому – обережні функціонери й сонні ректори поховались в готельних номерах, займатись євроінтеграцією ніхто не хотів. Я ввімкнув телевізор, знайшов порноканал і відкрив першу пляшку. Наступного ранку нас повезли в штаб-квартиру. Завели до конференц-залу, роздали агітматеріали, запропонували мінеральну воду. Пива не пропонували, мій інтерес до НАТО відразу почав падати. Тут зайшов якийсь генерал-американець і почав читати лекцію про миролюбиву політику НАТО, про тактику і стратегію миротворчих сил, про необхідність популяризації ідей НАТО серед диких племен Східної Європи. В цьому останньому ми й мали би допомогти об’єднаному командуванню. Ви, - сказав генерал, нервово вловлюючи в ароматизованому повітрі конференц-залу алкогольні випари, - люди авторитетні, впливові, ви маєте стати носіями наших мирних стратегій серед широких народних мас. Ректори старанно конспектували слова генерала до щойно отриманих натівських блокнотів, журналісти ховали до кишень нові кулькові ручки, я заснув. Потім повели показувати офіцерську їдальню. В їдальні, мов школярі, сиділи полковники та майори, і печально їли свої йогурти. Принесли сухе вино. Напроти мене сидів оператор одного з телеканалів. Як всі оператори він був зосереджений і професійно зайобаний – доки всі крали ручки, він змушений був працювати. Побачивши вино, він пожвавився, - ну що, сказав, слов’яни: вип’ємо за перемогу?! Пили ми з ним удвох. Випивши, він розкритикував методи натівської пропаганди, зокрема завважив, що могли виставити щось серйозніше, а не цей шмурдяк. І вони, - сказав оператор роздратовано, - будуть щось говорити про інтеграцію. Ввечері я вийшов із готелю. Було зимно, Брюссель стояв засніжений, пам’ятник хлопчику, котрий пісяє, наводив на думку про геморой та застудження придатків. Під супермаркетом сиділи два раста. Один із них дістав косяк, запитав в іншого підпалити, той розпачливо розвів руками – мовляв, немає, колего, соррі. Поруч проходила дама в дорогій шубці і з дорогим песиком. Мем, окликнув її перший раста – сірника не буде? Дама зупинилась, схилилась над друзями-торчками, ті припалили від її дорогої папіроски і почали пихтіти собі як перші радянські паротяги. Не розумію, подумав я, - для чого їм НАТО, якщо в них є легалайз. Одним словом – нічого цікавого, чергова, одна з тисячі нікому не потрібних зустрічей, даремне витрачання грошей західних платників податків, галочка в безкінечному списку інтеграційних ініціатив, котрий депутати європарламенту покажуть на своє виправдання в чистилищі, ще одна безнадійна спроба білих місіонерів переконати представників племен людожерів перейти на поп-корн та морквяні салати. Єдине, що сподобалось – косяки на вулицях. І ось тепер я дивлюсь на розвішані по всіх спальних районах Харкова рекламні щити партії Вітренко, з войовничими гаслами «НАТО – СТОП!», і мені стає цікаво: невже хтось у цій країні справді думає про НАТО, про його тактику і стратегію, про його недоумкуватих генералів, невже цим і справді хтось переймається? Смішний сей світ, як говорив Іван Якович Франко, смішний, але прекрасний – скільки гумору творця закладено в цю боротьбу українських пенсіонерів із американською воєнщиною, скільки доброї іронії в тому, що народ, який не боїться пити нерозведений спирт і їздити неремонтованими дорогами, так боїться брюссельської окупації. Скільки в цьому всьому нездорового ентузіазму – цей народ неможливо подолати, неможливо подолати цих стареньких активісток, котрі по парних днях боряться з НАТО, а по непарних з колорадським жуком. Можливо, - думаю, - варто було б їх, цих прогресивно-соціалістичних бабусь, посадити на літаки і відвезти до Брюсселя, познайомити з генералами, показати офіцерську їдальню, за бажанням – хлопчика, котрий пісяє? Ну, але що – я був, мені не сподобалось.

Внимание! Korrespondent.net вводит новые правила комментирования Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь