Мої сумні повії 15 июня 2007, 17:16

Мої сумні повії Мій приятель, письменник Кокотюха, давно і послідовно виступає за легалізацію проституції. Зрозуміти його можна – наркотиками Кокотюха не цікавиться, важкий алкоголь у цій країні коштує дешевше за колу, тож із усіх шкідливих звичок забороненою лишається тільки любов за гроші. І ось тут я із ним багато в чому погоджуюсь, якщо не сказати – погоджуюсь в усьому. Бог із ними – з наркотиками. Бог із ним – із алкоголем, та навіть із колою – Бог із нею. Всі вже звикли до подвійних стандартів, котрими наше суспільство обклало проблему легалайзу. Всі давно заплющують очі на просування алкогольних брендів на вітчизняний ринок, для багатьох уже давно зникла інтрига в ядерному протистоянні водяри з кока-колою, більшість для себе давно вже вирішила, що краще просто мішати і не паритись із цього приводу. Натомість проституція. Наше суспільство, яке наполовину складається з клерків, на половину з працівників внутрішніх органів і ще на одну половину – з пенсіонерів-бюджетників, навіть не хоче комусь щось забороняти. Українські чоловіки навіть не захищають своїх повій. Всі просто намагаються про це не говорити. Мені соромно за вітчизняних правоохоронців, котрі бомблять підпільні борделі. Мені соромно за вітчизняних письменників, котрі влаштовують на київській окружній трасі піар-акції, даруючи повіям свій друкований неліквід. Як на мене, дарувати повіям книги – це жлобство. Це те саме, що прийти до дилера і платити за товар своїми книгами. Не по-християнськи якось. Це суспільство розвалиться зсередини через відсутність незалежних профспілок. Неуважність до виробничих відносин та справедливого товарообміну вийде боком жирному українському мідл-класу, який розправляє сьогодні свої курячі крила. Я впевнений, що перше-ліпше масове перекриття українськими проститутками, скажімо, тієї таки окружної, чи інша спланована акція суспільної непокори дуже швидко переведе проблему морального занепаду суспільства в площину адекватної оцінки тяжкої жіночої праці. Саме тому я й звертаюсь до них, як до рідних: Давайте, сестри, давайте, борітеся – поборете. Ці вічно спітнілі перелякані чуваки із управлінь культури та комітетів по боротьбі з бездуховністю – вони ніколи не зможуть відбити в народу потяг до любові, хай навіть платної. Все в ваших руках. Ну і в ногах теж, звісно. Коли-небудь суспільство обов’язково попуститься, народ перестане врешті-решт забивати собі голову курсом бакса і рейтингом президента, мають же коли-небудь громадяни нашої молодої республіки зрозуміти, що пів тисячі членів у парламенті це куди аморальніше за сотню повій на трасі. Та й коштує їхня любов значно дорожче. Я вже не говорю про отримане задоволення. Так що кохайтеся, чорнобриві.

Внимание! Korrespondent.net вводит новые правила комментирования Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь