Синдром Буратіно 4 июня 2007, 21:34

Синдром Буратіно Я часто думаю – у словосполученні «похмільно-депресивний», що є ключовим? Йдеться тут про домінування депресивних настроїв чи все-таки про бодун у всій його красі та величі? Чого в цьому синдромі більше – боротьби організму за власний рециклінг чи важких метафізичних роздумів про сенс сущого? Скоріш за все ПДС, як і будь-який інший синдром, є явищем нелінійним і таким, що має суто індивідуальне вирішення, залежно від твого загального психо-фізіологічного статусу. Можливо також, що сама конструкція покликана показати приховане й поєднати непоєднане, і «похмільно-депресивний» це те саме що й «християнсько-демократичний» чи «байкало-амурський». Дослівно два дні тому: наперед знав, чим усе це закінчиться, наперед говорив собі – вони програють, зіллють матч, виграти у французів на їхньому полі? – нізащо! Ще добре буде, якщо вони дограють цей матч у повному складі, якщо нікого з них не виженуть із поля за костоломство та порушення всіх заповідей христових. Ну як завжди: знаєш, чим усе закінчиться, але все одно – нервуєш, хоч і виду не подаєш, і друзі теж не подають, всім типу по фігу – головне не результат, головне гра, і всі починають накачуватись ще зранку, причому йдеться про ранок попереднього дня, всі нервують, всі п’ють і нервують, а щоби не нервувати запасаються бухлом і п’ють ще більше, а від випитого знову нервують. Тож коли починається гра, цього майже ніхто не завважує, реагують лише на суддю, тому що він вигідно вирізняється чорним траурним кольором трусів. І так триває до першого голу – це стримані й намотані на кулак чоловічі нерви, ці приховані й віднайдені запаси допінгу, ці проблеми національної самоідентифікації – все, за що ми любимо телебачення загалом і редакцію спортивних телепрограм зокрема. Але вже після першого м’яча химерні мури стриманості й толерантності рушаться, починаються погрози на адресу виконкому УЄФА і священного синоду, починаються п’яні соплі ненависті й гарячі сльози розчулення, починається братання на германському фронті, всі лише повторюють – нічого-нічого, вдома ми відіграємось, ще нічого не втрачено, ми ще покажемо, вони ще побачать, і вже після цього починаються чорні діри і з першими ранковими променями приходить твій персональний ПДС з усіма його похмільними та депресивними складовими, з усією буратінячою ломотою в колінно-локтьових згинах і вигинах, з загальною задерев’янілістю і збаранілістю. Ну, а що ти хотів – грали ж на полі суперника. Наступного ранку ми зустрічались із телевізійниками. Зайшли до найближчого закладу. Офіціантка подивилась на мене з тривогою. - У вас пиво є? – спитався я. - Ні, - сказала вона. – У нас же кав’ярня. - А надворі у вас пиво є? – спитався я. - Надворі є, - сказала вона. - А якщо я надворі у вас куплю пиво і принесу його сюди? Можна? - Ні, - сказала вона. - У нас же кав’ярня. Ну да, подумав я, все вірно, все правильно, життя загалом правильна і логічна штука, все йде як і має йти, все тримається своєї орбіти. Ну продули, ну фігово тобі, ну не дозволять вони тобі ввійти з їхнім пивом до їхнього закладу, ну але все одно – все йде за планом, життя і далі триває – розмірено і спокійно, земля і далі тримається на трьох надійних черепахах. Просто зараз у черепах критичні дні.

Внимание! Korrespondent.net вводит новые правила комментирования Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь