Мій Фідель 22 февраля 2008, 14:34

<?xml:namespace prefix = o ns = "urn:schemas-microsoft-com:office:office" /> Коли-небудь це погано закінчиться. Всі ці розборки між демократами та республіканцями, весь цей косовський сепаратизм, російські віце-прем’єри, українські спікери, все це уїбанство, яке вивалюється на тебе щодня, як ти не намагаєшся перекривати йому шляхи доступу. Світ збожеволів, останні романтики залишились в Білорусі та на Кубі, вони об’єднуються в колгоспи і забороняють своїм дітям харчуватись у Макдоналдсі. Думаю, діти, коли виростуть, їх за це проклянуть.

Більшість мешканців нашої маленької планети сприймають політику особистісно, без прив’язки до геополітичних векторів, пропускають промови своїх президентів через серце, оскільки в голові вони не вміщаються. Більшість із нас, через сорок років, навіть не згадає, чим відрізнялись програми партій, котрі йшли на чергові вибори, тоді – сорок років тому. Згадуватись будуть речі особистісні – дефолт, революція, бомбардування, смерть Саддама, відставка Фіделя. Ніхто не згадає імена політв’язнів, за долю яких так переживає американський уряд, ніхто не згадає американський уряд, з його єзуїтською політикою чесних виборів у країнах третього світу, ніхто, зрештою, не згадає кому Фідель передав владу. Натомість, всі будуть згадувати кінець правління Фіделя, занепад його епохи, в яку вмістилося все, крім світових воєн. Людям притаманно впадати в оману, не помічати речей, які їм не подобаються; людська свідомість запрограмована на перебільшення та ідеалізацію, можливо, саме завдяки цьому людство ще не загинуло. Скільки світлих голів і гарячих сердець підтримували усю цю байду, пов’язану з островом свободи, скільки бійців невидимого фронту готові були пробачити Фіделю невиліковні совкові рецидиви, аби хоча б щось мати на противагу переможній ході американського долара. В кому, як не в Фіделі, усі «ліві» бачили вічного революціонера, де, як не на Кубі, проходила лінія їхнього невидимого фронту, куди, зрештою, як не в Гавану, можна було злітати, аби на власні очі переконатись у реальності та фінансовій доступності свободи. Фідель – це Маркес політики, соціаліст-утопіст, котрий так вдало угадав із масштабами своєї країни, вибравши собі за поле експерименту острів, на якому є все, що потрібно справжньому революціонеру – пляжі й плантації. Хто, як не Фідель, справляв враження бійця, котрий помре на посту, виконуючи бойове завдання. І ось раптом ця відставка, це бажання писати мемуари, мирна передача влади, втрата останніх залишків революційної романтики. Мабуть так, печально та бюрократично, і мало завершитись ХХ століття: відставкою старого команданте, котрий вийшов на пенсію, з бажанням засісти за публіцистику. Зрештою, не найгірше завершення соціалістичного експерименту. Тиха спокійна старість значно краще старості галасливої та публічної.

Оскільки це все стосується речей особистісних, то я від себе і додаю: бай-бай, Фідель, я ніколи не мав ілюзій, але завжди хотів їх мати. Для нас, дітей соціалізму, залишиться при собі щось своє на згадку про тебе, щось таке, про що ми не будемо зайвий раз розводитись, аби це не звучало занадто пафосно і наївно. Бувай, Фідель, сподіваюсь, ми дочекаємось твоїх мемуарів в українському перекладі. Не думаю, що там будуть відповіді на всі наші питання, але, зрештою: головне – не відповіді, головне – можливість запитати. Хороший політик іде з політики сам, поганих виносять вперед ногами.

П.С. Не в тему.  Дорогі брати і сестри. Нещодавно переглянув свої записи і виявив, що перший із них вивішено було 1 червня. Себто, дев’ять місяців тому. Не такий малий термін. Мені було цікаво і приємно, у більшості випадків, із вами спілкуватись, сподіваюсь, ви теж були не проти все це читати. Ну, але так чи інакше, все рано чи пізно закінчується. Так і з цим блогом. Все менше часу знаходиться на його писання. До того ж, мені завжди було незручно спілкуватись із людьми, що ховаються за ніками. Тому можна вважати це останнім дописом. Дуже дякую «Кореспонденту» за можливість висловлюватись. Гарного вам трафіку!