-         А ти можеш написати щось про жизнь? – запитав він.

-         Можу, - сказав я, не подумавши.

-         Напиши про мене, - сказав він. – Я тобі розповім свою історію. Це, можна сказати, «Судьба гуцула».

Історія була така.

Він народився і виріс у Рахові, був рахівським гуцулом. Більше того, вважав, що саме рахівські гуцули є, так би мовити, центровими, а всі решта гуцули – не канають і за гуцулів не рахуються. Загалом, Рахів він любив і вважав окрасою Карпат, незаслужено обійденою увагою цивілізації. В досить таки юному віці, ще в дев’яностих, пішов у бізнес. Поїхав до Праги і залишився там розрулювати різні фішки. На запитання, чим саме займався, він десь так і відповів – мовляв, розрулював фішки, допомагав нашим. У мене судьба така: всім допомагати, - пояснив, - може від цього і всі мої проблеми. У Празі він доволі швидко піднявся, заробив перші бабки, купив першу машину. На вихідні приїздив до Рахова, додому, - пояснював, - возив дівчат на тачці, заправлявся бензином в Україні. Одним словом – трудові гуцульські будні.

І тут починається любовна лінія. Одного разу, приїхавши додому, і відвідуючи друзів у сусідньому містечку, він посеред вулиці побачив її. Вона йшла кудись зі своїми подружками. Він відчув, що це воно, себто - Вона. Підійшов і попросив записати телефон. Якщо ви не знаєте – в гуцулів за такі речі розстрілюють на місці. Але вона, на диво, погодилась, і телефон записала, оскільки теж щось відчула. А він поїхав назад до Праги, розрулювати фішки. Потім приїхав ще раз і набрав її номер. Домовились зустрітись. Значить так, - сказав він їй при зустрічі, - зараз я знову з’їжджу на кілька днів до Праги, порозрулюю фішки, а потім чекай сватів. І поїхав. А вона залишилась чекати. І ось того самого дня, коли він мав повертатись додому і засилати до неї сватів, його арештували. Почекай, - не зрозумів я, - за що це тебе арештували? Ти ж криміналом не займався? Не займався, - підтвердив він, - але я перед цим набив одному їхньому пику. За те, що він заривався і чіпав наших. Ти розумієш, - сказав він, - в чому річ: якби я виїхав на день раніше, усе було б добре. А так мені дали два роки і забрали весь бізнес.

І ось вона сидить у себе вдома, в Україні, і чекає від нього сватів. Натомість, він через знайомих якимось чином пересилає їй листа, в якому пише про все, що з ним трапилось, і просить почекати його два роки. Нагадаю, що бачились вони двічі. Найцікавіше те, що вона погоджується чекати. А він пише їй листи. Ось, дивись, - показав він, - бачиш: я теж вірші писав, до неї. Це ось російською, а це українською. Я почав читати. В одному вірші були такі рядки: «У тебя сейчас двадцятка, у меня счас непонятка». Прикольно, - сказав я, - тільки розмір у деяких місцях збивається. Ти зрозумій, - пояснив він, - я ж їй не просто так писав, я ж із певною метою: аби вона дочекалась.

Вона дочекалась. Він повернувся – без тачки, без бабок і без бізнесу, знайшов її, і майже відразу потрапив під потяг. У мене, - сказав, - на п’ятці чотири переломи. Сказав, що під потяг потрапив теж через неї. Я навіть не став розпитувати про деталі. Але, так чи інакше, вони одружились. Він зробив собі новий закордонний паспорт і спробував знову поїхати в Прагу. Його не впустили. Тоді він узяв її прізвище, зробив ще один паспорт, і спробував в’їхати через Словаччину. Але його знову не впустили. Фактично, ми з ним познайомились у такий дивний для нього період, коли він чекав на кращі часи, перед цим їздив на кілька місяців до Москви, грачував там, потім повернувся і зайнявся сателітними антенами.

Живуть вони в старій гуцульській хаті, до даху якої прибито сателіт, а всередині зроблено євроремонт і по телевізору транслюються 500 телеканалів, із порнографічними включно. На вихідні їздять кататись на лижах. Він має з десяток фотоальбомів і відеокасет, на яких всюди є вона. В мене, - говорить, - зараз пішла чорна полоса, я навіть їздив до дєда-знахаря, просив допомогти. Звозив його пару разів на ринок. Ну, мені не важко, я завжди допомагаю людям, у мене судьба така. Ось тільки мені щось не щастить. Нічого, - кажу, - коли-небудь обов’язково попре. Мені б до Праги прорватись, - погоджується, - а там би я все розрулив.       

Іноді я думаю, що література – найбільш нечесне заняття. Скільки б ти не вигадував, скільки б не вкладав різної шняги в своє письмо, скільки б не намагався здивувати всіх вершинами та глибинами реалізму, але ось з’являється тобі раптом на дорозі такий чувак, і відразу розумієш, що насправді це не ти вигадуєш персонажів, а персонажі вигадують тебе.

Головне, чого мені хочеться, - говорить він, - це аби люди дізнались про Рахів. Це ж центр Європи, просто не розкручений. Потрібно, щоби люди сюди почали їздити. Тут не про бабки йдеться, мені з цього нічого не треба, ти зрозумій.

Найгірше те, - додає вже наостанок, - що люди у нас безжальні. Якщо ти вже раз упав, то вважай, утратив увесь свій престиж. Для них головне – це понти. Якщо ти все втратив, тебе вже ніхто не буде сприймати. Ти подивись, як тут у нас, у Рахові, будинки ремонтують: вони ж фарбують лише фасад, ту стіну, яка виходить на вулицю, на показ. А все інше хай стоїть нефарбоване. Ну, це не лише в Рахові так, - сказав я йому. - Так що не парся.