Пастор Шлаг 19 декабря 2007, 09:48

З більшістю людей останнім часом доводиться знайомитись на літературних вечорах. Хтось може подумати, що це сильно звужує коло спілкування, мовляв, хто взагалі цікавиться сьогодні літературою, крім літераторів. Насправді, нічого подібного – література, в силу своєї маргінальності, лишилась, мабуть, останнім притулком для різного штибу асоціальних елементів, котрі в багатьох випадках навіть читати не вміють.

Ось нещодавно познайомився з надзвичайно цікавим чоловіком. Саме на літературному вечорі. Він підійшов і почав говорити. Говорив переважно про Оксану Забужко. Про її літературознавчі студії. Поет, вирішив я, побачивши його сумирний погляд. Хоча ні, мабуть усе таки прозаїк, засумнівався я, придивившись до широкої бороди. Все правильно – поети намагаються виглядати ефектно, прозаїки – солідно. Так що безперечно – прозаїк. 

Потім, після вечора, він підійшов іще раз. І сказав приблизно таке: Дуже добре, - сказав він, - що все це відбувається. Що все це пишеться, видається. Але головне не це. Головне – це молоді люди в залі. Власне, від них усе зараз і залежить. Я, взагалі, священик. Але до цього працював учителем. Мені наш настоятель і тепер говорить, що не впевнений, де від мене може бути більше користі – в школі чи в церкві. Бо справді, якщо і є сенс із кимось працювати – то лише з дітьми. Це найважливіше, коли тебе потім зустрічають батьки і говорять, що завдяки тобі їхні діти трішки кращі. Тому що ми – моє покоління, ваше – ми всі в минулому, а розгрібати все доведеться їм. Так що бажаю удачі, - сказав він незрозуміло кому.

Добре, що він не прозаїк, подумав я. І тим більше – не поет. Не знаю, чи говорить він із паствою про Забужко, і чи говорив він про літературу зі своїми учнями. Церква – страшно цинічна штука, вона перебирає на себе все твоє почуття відповідальності, перетворившись на добре відлагоджену бюрократичну машину. Щось на зразок ЖЕКа. А тут ось такий батюшка-ідеаліст, говорить якісь прості й наївні речі, які навіть не обстібаєш, бо почнеш стібатись – вийде награно. Не знаю, можливо просто не звертав уваги, можливо вони справді часто приходять на літературні вечори – священики різних патріархатів. Приходять, слухають, розглядають паству (перепрошую – публіку), іноді наважуються заговорити. Говорять переважно про літературу, про історію, про друзів, про дітей, про улюблені книжки.

І головне – ні слова про творчі плани.