Вишиванка для хунвейбіна 4 сентября 2007, 17:01

Вишиванка для хунвейбіна Навесні 1918 року в обороні Одеси від австрійських окупантів, поруч із загонами анархістів та есерів, брав участь батальйон китайських інтернаціоналістів на чолі з Йоною Якіром. Історія замовчує, яка доля спіткала червоних китайців: чи відійшли вони разом із Якіром на північ, вже в 19-му, чи навпаки – дочекались Антанти і виїхали до Франції, тримаючи на дні валізок «Капітал» Карла Маркса, чи можливо, усіх їх до ноги вирізав відомий ксенофоб та життєлюб отаман Григор’єв. Історія замовчує, а даремно – не так часто можна зустріти китайців, які захищають від Габсбургів революційні завоювання. Скільки їх там могло бути, в тому батальйоні? Кілька сотень, не більше. Що таке кілька сотень китайців? Купка. Відлік китайців починається з десяти тисяч, батальйон китайців – це крапля в морі китайського інтернаціоналізму. Але тим не менше – тоді, в 18-му, саме Йона Якір з китайцями боровся проти австрійців та німецьких колоністів, і все це згодом назвуть українськими визвольними змаганнями. Чим насправді керувались китайці? Очевидно, просто дбали про свої соціальні інтереси, або виміщали на окупантах свої національні комплекси, або, можливо, справді бажали роздути пожежу світової революції, так аби навіть у Китаї можна було погрітись. Китайців зрозуміти важко, особливо коли в них у руках зброя. І ось що я думаю – скільки в сьогоднішній Україні проживає етнічних груп? Скільки нелегалів щоденно перетинають український кордон у фурах із замороженою свининою? Скільки їх кочує далі, на Захід, скільки осідає тут? Скільки африканських студентів навчається у місцевих вузах, займаючись після занять культурним обміном, вудизмом та дилерством? Я вже не говорю про циганів, котрі складають кілька примарних відсотків невидимого електорату. Я вже не говорю про молдаванів і білорусів, котрі етнічними меншинами себе не вважають, і вірно роблять. Я вже не говорю про росіян, аби не ображати молдаван та білорусів. А угандійці, з їхнім потягом до шоу-бізнесу? А в’єтнамці, з їхньою плодовитістю і промтоварами? Хто-небудь досліджував, що у них на душі, в цих в’єтнамців? Куди вони йдуть увечері зі своїх ринків і чим займаються? Хто-небудь пробував порахувати китайців у харківських гуртожитках? І чи це взагалі можливо – порахувати китайців? Ось тут усі говорять про політику – мовляв, політика, політика, громадянське протистояння, різновекторність, різноспрямованість. Тому природно виникає питання: якщо протистояння набере реальних обрисів, що буде з китайцями? На чий бік вони стануть? Чи зберігся в них ген інтернаціоналізму, чи, окрім своїх промтоварів, вони нічим не переймаються? І яким може бути ставлення до етнічних груп з боку «корінного населення»? Чи виникнуть у «корінного населення» якісь християнські помисли й побажання, крім, ясна річ, побажання забрати промтовари? І чи здатні діти хунвейбінів оборонити свої соціальні гарантії? Я, власне, до чого веду – так чи інакше в країні стає все більше представників етнічних меншин. Ось навіть праві почали вивішувати свою рекламну продукцію, закликаючи православний люд бити чорних, жовтих і москалів (москалі у наших правих чомусь традиційно поєднують у собі непоєднуване). Відкриваються культурні центри, торгові представництва, з’являються додаткові рейси на Пекін, з’являються національні земляцтва, церкви і мафії. Це все добре. Але що самі китайці? Що хорошого, крім ненормативної лексики, взяли вони від своїх українських братів по бізнесу й протистоянню? Очевидно, що кількість має перерости в якість. Саме китайці, в силу свого вродженого колективізму, можуть показати забембаному політтехнологіями «корінному населенню» зразок самоорганізації та синдикалізму. Або зразок ефективного профспілкового руху. А там, гляди, і з’явиться в нас прем’єр-китаєць. В принципі – нічого фантастичного. Була ж у нас прем’єр-жінка.

Внимание! Korrespondent.net вводит новые правила комментирования Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь