Жадан Сергей

Скромна привабливість буржуазії

Сегодня, 6 августа 2007 Скромна привабливість буржуазії Кілька слів про соціальний антагонізм. На тижні один із вітчизняних телеканалів гордо повідомив, що керівництво ФК «Шахтар» витратило в міжсезоння на придбання нових гравців 56 мільйонів. Я вже не пам’ятаю 56 мільйонів чого саме. І що ФК «Шахтар» таким чином зайняв почесне шосте місце в Європі за активністю на трансферному ринку. І ось що викликає непереборний інтерес – ну, я завжди знав, що Україна це країна контрастів, що за темпами поширення СНІДу та оборзілості олігархів, вона давно впереди планеты всей. Це зрозуміло. Але питання в іншому – навіщо вони (я маю на увазі олігархів) так світяться? Невже не спрацьовує інстинкт самозбереження? Чому ніхто не пояснить їм, що витрачати в країні третього світу, якою безперечно є Україна, 20 мільйонів на придбання італійського футболіста – це піжонство. Ну ладно там – штуку-другу баксів на проституток, ну ладно – пару десятків тисяч на Кобзона в день шахтаря, все таки Кобзон для шахтаря – це святе. Але чому вони вважають за можливе купувати такого собі Равіолі чи Цинандалі, вивозячи тим самим за межі неньки 20 мільйонів? Мені можуть сказати: тому що це їхні бабки і куди хочуть – туди вивозять. І ось тут я хочу ще раз сказати про соціальний антагонізм. Я розумію, що не всім подобається марксизм як вчення, і не кожному до душі ідея експропріації експропрійованого, але в країні, половина населення якої працює в Росії, а половина – в Португалії, мені – як інженеру людських душ – саме такі шаріковські методи видаються архіефективними. Не те, щоби я любив рахувати чужі гроші, але коли їх рахують за моєї присутності так нав’язливо, в мені починає говорити ментальне різночинство. Тим більше, що я сам з Донбасу. До речі, про Донбас. Пару років тому довелось мені сидіти під арештом на кпп однієї з донецьких шахт. Ми фотографували види Донецька, більше того – двоє з нас були американцями, так що нам інкримінувалось промислове шпигунство на користь США. Арештував нас невеличкий, голомозий, товстенький (в українській радянській літературі це називається «опецькуватий») начальник охорони, який страшно від цього перся (в сенсі – не від того, що він «опецькуватий», а від самого факту нашого затримання). Я попросив відпустити наших закордонних гостей і залишився на кпп в якості заручника. І ось доки «опецькуватий» бігав кілька разів телефонувати «нагору», аби запитати які кулі використовувати для виконання народного присуду – гумові чи розривні, чергові, нормальні мужики, котрі працювали на цій шахті, сиділи і поносили начальника охорони останніми словами. «Ти не зважай, - говорили вони мені, - він у нас взимку в ополонці купається, ось і відморозив собі усе, що можна, їбанат». «У нас, - говорили вони, - нормальна шахта. Нас Рінат тут усіх підняв, знаєш скільки він СВОЇХ грошей вкладає? Дуже багато». Ну і хто ж, думав я, із вас більший їбанат? Начальник охорони, котрий шакалить на начальство, чи ви – котрі женете на нього, але шакалите так само? Риторичне питання, за великим рахунком. Мене завжди дивувало – що сталось із пролетаріатом? Вони ж так люблять наголошувати на своїй спадкоємності, на своїх традиціях, на тому, що вони годують цю зажирілу країну. Невже всі претензії пролетаріату зводяться тепер до проблеми двомовності? Невже спускаючись у забої, шахтарі ботають про лінгвістичну амбівалентність? Як можна було заморочити голову трудовому населенню, аби витрачання 56 мільйонів позиціонувалось як економічний успіх регіону? 56 мільйонів, - думаю я, - це ж якби дати дитячим будинкам хоча б по мільйону, їх би навіть украсти було важко! Натомість ці ублюдки, що з одного що з іншого боку, збираються на свої з’їзди і голосно вирішують, скільки вони будуть платити за народження другої дитини – 15 чи 20 тисяч. Ну, але ні слова про політику. Просто не треба говорити про непорушне право громадянина на приватну власність та фінансові депозити. Я не проти приватної власності і не проти депозитів. Я навіть не зовсім розумію що це таке - депозити. Але я знаю напевне – і це жодною мірою не стосується політики – що доки в країні будуть громадяни, які вважають за нормальне вхуячувати в італійських футбольних пенсіонерів по 20 мільйонів зелені, в цій країні не буде ні нормального відкритого суспільства, ні нормального профспілкового руху, ні нормальних соціальних гарантій. Ні нормального футбольного чемпіонату, до речі.