Церква і газ. УПЦ КП та Янукович

Чи повинна Церква бути політичним рупором в час морального та духовного занепаду народу? Це перше питання, яке виникло після прочитання слів Патріарха УПЦ КП Філарета: «Президент України є українським Президентом, а не російським губернатором. Віктор Федорович відчув себе українським Президентом і захищає наші інтереси у спілкуванні з Росією». За словами Патріарха Філарета, «це яскраво видно під час переговорів щодо газу між Україною та Росією».

Можливо глава УПЦ КП більше обізнаний в газових переговорах, а ніж більшість українського народу. Але чи достатньо захищати інтереси українських олігархів у переговорах із Москвою (та навіть й інтереси держави), щоб отримати такі епітети як «український Президент» від очільника Церкви? Чи не на сторожі моралі та духовності, насамперед, має стояти Церква? Чи може за два роки у нас стало справедливішим правосуддя, помітні зрушення у боротьбі із численними епідемії, моральним занепадом суспільства, а чиновники перестали хизуватися багатством?    

Ще не так давно Патріарх Філарет озвучив наступне: «Те, що сталося з Юлією Тимошенко, Юрієм Луценком та з іншими – треба перенести мужньо. В цьому випробуванні міцніє дух людини. Треба згадувати багатостраждального Іова. Він страждав не тому, що був винний. А тому, що Господь його випробовував». Хто змушував так відкрито і неприховано підтримувати Тимошенко та Луценка, порівнюючи їх зі святими? А скільки різних петицій в підтримку опозиції було підписано від імені УПЦ КП. Яким це чином корелюється із завданням Церкви?

А тепер, вибачте, але напрошується висновок: Президент може замучити «Іову», але він буде українським, бо поки (!) не здав Москві трубу. Нехай знищить в країні усіх, а головне, щоб із газом усе було гаразд? Коли б це ще була позиція політика, то логіку можна віднайти, а коли це церковний ієрарх, то щось тут не те.

Виходить, Церква публічно підтримує одного політика, а потім іншого в той час, коли попередній кумир знаходиться у в’язниці. Чим тоді така позиція відрізняється від більшості сучасних українських політиків, котрі бігають від партії до партії?

Можливо це є відповіддю на всі питання: на початку минулого року відчувався тиск на Київський патріархат, однак у другому півріччі ця ситуація змінилася, відзначив Філарет.

Невже тиск на Патріархат більш важливіший, аніж нищення моральності? І чим тоді КП відрізняється від заполітизованої МП?

Церква, діячі якої не усвідомлять, що більшість людей у храмах шукає заспокоєння душі від мирських проблем, в тому числі і брудної політики, приречена. Не хотілося б, щоб в цю когорту увійшла й УПЦ КП.  

PS. Вибачте за надто велику кількість запитань без відповідей; просто відповіді на них настільки очевидні та неприємні, що не хочеться їх озвучувати вголос… 
PS. Можна тільки уявити, який би лемент здійнявся серед націонал-патріотів, коли б очільник УПЦ Московського Патріархату так не приховано хвалив Януковича.