Чому Турчинов став мішенню

Ми, дорослі люди, вміємо відрізняти казку від реальності, але все одне хоч трошки, але віримо в диво. От хочеться заснути, а, прокинувшись зранку, почути, що Януковича вже й слід прохолов, а президентом України став  Гавел.  Тільки от пан Вацлав помер, чудес не буває, а на день іще і не благословлялося. Більше того, попереду – тривала полярна ніч із замороженою демократією.

Дива не стається, і хтось за це має нести відповідальність. Найприкріше те, що цапом-відбувайлом найпрогресивніша частина найрадикальніше налаштованої опозиційної громадськості обрала не сам режим, не тих тверезо та раціонально мислячих, хто замість того, щоб перейти в опозицію, перебіг на бік переможців, а тих «ненормальних», хто між ударами батога та смачними пряниками пройшов, не злякавшись ударів та не спокусившись солодощами.

Найбільше, зрозуміло, «завинив» Олександр Турчинов. На нього можна валити все: Юлія Тимошенко все ще у в’язниці, Віктор Янукович і досі президент, на «Інтері» - цензура, а на вулиці – собачі морози. І на біса нам така неефективна опозиція, коли завтра вночі -30 та слизько, а хочеться, щоб було +20 та мокро?! 

Зрозуміло, що сам факт перебування в опозиції, попри те, що виглядає божевільним з точки зору здорового егоїстичного глузду, не є індульгенцією, що звільняє від критики. І критику не слід сприймати за Путіним – як «понос» (знаменитий діалог з редактором «Еха Москви» Венедиктовим). Однак, хотілося б, щоб вона, критика, враховувала об’єктивні реалії, серед яких не лише стан опозиції, але й стан суспільства, зокрема і неготовність до масових акцій протесту. Напевно, «Батьківщина» не все зробила для того, щоб мобілізуватися самій та запалити інших, але... Якщо відсутність масових акцій на захист Юлії Тимошенко можна пояснити недовірою до неї чи її однопартійців, то чим вмотивоване загальне небажання переважної більшості українців захищати свої права навіть тоді, коли лізуть вже у власну хату, щоб разом із газовим лічильником перевірити, чи є ковбаса в холодильнику?

Втім, опозиція, хоч і давно не брала штурмом електрощитову, чим вкрай засмутила журналіста Братущака (вибачайте, що весілля без бійки), і не спровокувала жодної кривавої сутички, і не взяла штурмом Качанівську колонію, і Павловського досі не посадили, і Бригинець під автозак ліг так, що його не задавило - все ж таки не настільки безнадійна, бо інакше хіба б влада приділяла стільки уваги її дискредитації?

«Нікчемна» і «ні до чого непридатна опозиція» на коло набирає відсотків на 10-15 більще, ніж провладні політсили, і саме тому перша спроба опозиційних партій, попри те, що волею виборців вони є електоральними конкурентами, скоординувати свої дії викликала таку істеричну реакцію влади.

«Батьківщина», за планом, давно б мала померти, а вона не просто вижила, а стала впевненим лідером політичних симпатій, і результати перших післяноворічних досліджень, які скоро проб’ються в інформаційний простір, не дуже засмутять Банкову, бо там їх вже почитали. Саме тому нині подвоюються та потроюються зусилля, щоб, фізично розлучивши Юлію Тимошенко та партію «Батьківщина», розділити їх і в громадській свідомості. У них вже готова навіть партія-дублер, лідер якої Юлію Володимирівну любить більше, ніж Олександр та Євгенія Тимошенки, узяті разом з Олександром Турчиновим.

Турчинов став мішенню, бо виявися спроможним без наявності репресивного апарату, а лише шляхом політичного узгодження інтересів та характерів, тримати у купі доволі велику політичну силу. Це попри, слід визнати, наявність відцентрових чинників, як внутрішнього, так і зовнішнього походження, коли влада не шкодує зусиль, щоб різними методами рвати партію на шматки.  І «то ли еще будет»! Можливо, на рівні тактики Юля в якихось випадках чинила б інакше, ніж Турчинов. Наявні канали комунікації дозволяють узгоджувати з нею лише стратегічні питання, але ж в тому, що процес ухвалення рішень в «Батьківщині» ускладнено, нема вини ані Тимошенко, ані Турчинова. Різниця між ними в тому, що останній мусить брати відповідальність за рішення, які раніше можна було перекласти на неї. А брати відповідальність означає викликати на себе і вогонь критики, через який треба пройти.

Однак. Природно отримувати удари від опонентів. Але найбільше дошкуляє пальба тих, кого вважаєш якщо не союзником, то хоча б попутником – це неначе постріли в спину. Є така категорія особливо вередливих противників режиму, яким всі не такі.  Якщо в опозиції стане не чотири, а сорок колон, то і в такому розмаїтті для них вибору не буде.  В кожному із чотирьох десятків вони знайдуть свою червоточину. На іншій половині специфічного українського ментально-електорального поля виборці не настільки вимогливі, судть своїх не так суворо, і ця різниця дає непоганий шанс Януковичу.