Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 13

29 ноября 2013, 20:56
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
122
Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 13

У № 2 польського тижневика «Monitor», який мав марку прогресивного видання та який виходив у Львові в 1896-1914 роках, з'явилась – анонімно – стаття під назвою «Banita Franko».

У ній пояснювалось, що Франка не зрозуміли.

«Автор у згаданій передмові, подаючи рід своєї автобіографії, подає кілька, як сам каже, визнань, кілька своїх поглядів нам українські справи, і подає дійсно в оригінальній у нас формі, а як показалось, дуже й дуже незрозумілій для наших панів газетних політиків: «Не люблю Русинів» і «не люблю Русі» - каже автор, отже, готовий ренегат, отже, ославлений зрадник вітчизни, ворог Русі, будованої спільними силами української інтелігенції і бомба стичних брехливих прихильників любові та згоди обох народностей».

У статті зверталась увага на те, що критики Франка забули його слова: «говорю про інтелігенцію, не про селян». «Маленька помилка, - говорилось у статті, - але вона змінює стан справи. Отже, з цього випливає, що д-р Франко говорить лише про інтелігенцію, її називає Русинами та її не любить. Але чи слушно не любить? Хто лише знає ближче українські відносини, хто пізнав цю так звану українську інтелігенцію, хто придивився її політиці, той може тільки приплеснути авторові. Кого має любити? Адвокатів, що зі шкіри друть селянина в ім'я патріотизму, попів, що не кращі від перших, урядовців, що соромляться свого походження, словом, інтелігенцію, яка знає селянина лише з естради на публічних зібраннях, яка коли зробила що, то лише напевно щось негативне або таке, що псує і затримує селянський рух, а селянський рух – це все-таки єдиний український рух?

Кого має любити? Кількох ділків, що самовладно загорнули українську політику в свої руки, роками сварилися і гризлися між собою і довели до того, що їх повага перед народом зійшла до нуля? Чи їх має любити д-р Франко?

Але чи ж усі з української інтелігенції такі, чи всіх ненавидить автор? Ні, бо в тому самому місці говорить: «Розуміється, знаю між Русинами кілька винятків, кілька осіб чистих і гідних усякої пошани», і дійсно лише одиниці, це дуже нечисленні одиниці. Отже, немає і ще раз немає за що їх любити. Але чому називає їх Русинами, словом, що належить усьому народові? І тут має слушність: повторює лише власні їх слова, вони самі написали собі патент на всеукраїнськість, вони, що політикували, не питаючи народу, чи апробує їх непрошене опікунство. Побиває їх власною ж зброєю і добре, слушно робить!

«Навіть Русі не люблю!» - пише автор, отже, згідно з моральністю панів писарчуків – анафема на нього! Анафема, незважаючи на те, що тут же, в тому самому вірші додає: не люблю «так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти». Бо любов їх – то ніяка любов, послуги їх – то вовчі послуги, отже, гріхом, і то смертельним, грішив би д-р Франко, якби любив Русь їх любов'ю.

Не любить українського минулого, а не його історії… Любити це минуле, повне сліз і крові селянської, недолі, спричиненої власною анархією, непорядністю, пихою? Уболівати над ним! Але любити його важко, бо важко любити те, що болить нас, що принижує.

Не любить д-р Франко Русі, як «повільної і впертої раси», не любить її помилок, отже, побоюється за її майбутнє, жодних основ для якого не бачить, і побоюється слушно, дуже слушно! Бо якщо політика піде віковими шляхами, то майбутнє хіба перевищить сумне минуле. Отже, нічого не любить автор? Навпаки, любить український народ, бо бачить, як український народ, хоч він гноблений, отемнюваний і деморалізований довгі сторіччя, хоч і сьогодні бідний, недолугий і непорадний, але все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до всіх них шукаєш шляхів, отже, варто працювати для цього народу. А хто хоче працювати і хто працює стільки років, як автор, і працює, як сам говорить і що для нас не є таємним, серед тисячі більших і менших колючок, - той любить народ, для якого працює. А цей народ – то властива Русь, отже, любить її д-р Франко і любить благородною любов'ю, бо любов'ю кільканадцятирічної праці, без власної користі, без власного «я», без особистих інтересів, любить любов'ю чистою, благородною, великою. Не любить минулого, однак уболіває над ним, що є другим доказом його любові до народу. А тепер, чому автор це підніс? Чому шмагає українську інтелігенцію, чи для власної помсти? Хоч би це робив і з цих низьких причин, мав би рацію, бо мстився б не тільки за себе, але за десятки пропащих українських талантів, які кліка української інтелігенції взяла під ноги й потоптала.

Але ні! Висловлювання д-ра Франка – це слушний протест всього українського народу, який з кожним днем приходить до переконання, що його політики, за винятком кількох особистостей, про яких згадує автор, це політики власних амбіцій, це ніякі не знавці потреб народу, отже, вже з цього погляду найгірші його опікуни, якщо не що гіршого».

Михайло Возняк у монографії «Велетень Духа і праці» зауважував: «Не може бути двох думок, що без коментаря самого Франка до його передмови ніхто не був здатний написати статтю, надруковану в «Monitor». Більше того, оригінальні думки та їх побудова, стиль і нарікання, що інтелігенція затримує селянський рух, єдиний український рух, наштовхують на здогад, що автором статті був сам Іван Франко».

В обороні Франка став і «Громадський голос». У № 12 від 15 червня 1897 року була надрукована стаття «Чи Франко любить Русь?» за підписом «Такий самий». «На Івана Франка, - зазначає невідомий автор, - розписалися газети руські, повні обурення і гніву, що він зрадив Русь, що він зневажив Русь, що він збезчестив Русь перед цілим світом. <…> Вони обурилися лише на те, що Франко сказав: не люблю Русі… А чи ж міг він любити ту Русь, котру так гаряче люблять руські патріоти? Що то за Русь, тая, котру вони леліють в своїм серці? Та Русь Барвінських, Вахнянинів, Сембратовичів? Та Русь вічно хитаючихся Романчуків, що раз мирилися з польською шляхтою і правительством, а потім верталися віл них нагнівані, коли побачили, що пани руським інтелігентам не дають більшого приступу до свого стола? Чи ж то такі давні часи, як всі патріоти руські притихли нараз, коли пани обіцяли, що інтелігенція руська буде могла до спілки з ними панувати над народом? Чи ту Русь мав любити Франко?

Чи може він мав чванитися бувальщиною Русі, в котрій є стільки темних карток, що найбільший геній український Шевченко рад був віддати «веселого життя половину», щоби їх забути? Ту бувальщину, тих перевертнів, тих верховодів, що змагання простого люду обертали на свій хосен, на хосен невеликої кляси своїх людей?

Славні руські патріоти люблять то слово «Русь» і голосно кленуться, як фарисей той гордий на свою побожність: «Ах як ми любимо Русь!» На слова вони щедрі, словами вони люблять Русь, але чи багато Ви найдете таких патріотів, що для Русі, для руського робучого люду готові віддати свою працю, своє щастя, свою цілу будучність? Не той любить Русь, не той приятель руського люду, що вічно кленеся своєю любов'ю, але той, хто вклав на себе тяжке ярмо праці і для люду того працює. То не шумне слово, то не голосне захвалювання як на ярмарку любові до Русі, то тяжке ярмо праці, котре визначає правдивого патріота. І тому Франко тим голосним патріотам відповідає, як митар скромний гордому фарисеєві: «Я не люблю Русі, але я працюю для хлопів руських, а праця  та – мій собачий обов’язок. Я хлібом хлопським вигодувався, я мушу хлопам сплатити довг. Се пута тяжкі, котрі я сам поклав на себе». І чи Франко обов’язку сего не сповнив? І кілько вже літ він працює на поли письменства для Русі? Кілько він перетерпів злиднів, і переслідувань, і арештів, і насмішок, і погорди за ту свою працю, за той свій собачий обов’язок? А тоді, як його гнали мов дикого звіра по тюрмах, його одного з перших голосителів соціалізму, проповідників правди для робучого люду, чи ті славні патріоти не відверталися з тривогою від нього? Чи ж він тоді не стояв над пропасти погибелі? Де тоді були ті патріоти? Де була та Русь? А чи ж ті патріоти не вважають себе за проводирів Русі, за Русь? І чи мав би він любити тую Русь? <…> Не той любить Русь, хто кличе: Люблю тебе, Руси, але той, хто працює для неї, хто пише для свого народу, хто руський люд робучий ставить осередком своєї діяльності, хто за нього не завагаєся піти на переслідування, перетерпіти і злидні, і голод, і тюрму!

Кожний руський хлоп, що знає дещо ширше світ, знає і Франка, знає його працю; а хто людей цінить по ділах їх, той відповість собі на питання, чи Франко любить Русь, чи любить руський робучий люд.

І нехай фарисеї патріотичні кидають болотом на тих, що не люблять Русі, котра у них вічно на устах; руський мужик, руський радикал перейде мовчки попри них».

Підтримала Івана Франка і чернівецька «Буковина» статтею «Любить чи не любить (Громи на д-ра Івана Франка)», яку вона надрукувала у № № 97 і 98: «Цей тиждень для пана Франка тяжкий, громи сиплються на нього з і польських, з і руських часописів». Однак громи б'ють не в кущі, а в найвищі дерева. Хто більше працює, спонукає більше говорити про себе й «виставляється на громи з якої-небудь хмари». У жменьці української інтелігенції багато є людей безхарактерних і перекинчиків. В інших народів Франко «був би оздобою; у нас він отруюється розпачем». Не з доброго дива сказав Франко такі слова про любов, але «це результат довголітнього досвіду, тяжкої праці, гірких розчарувань і терпінь».

У відповідь «Ділу» на статтю «Смутна поява» Франко у третьому випуску «Житя і слова» за 1897 рік надрукував «Декілька афоризмів у альбом Ділу»:

«Любов не обов’язкова, та почуття обов’язку обов’язкове.

Сліпа любов, як сліпа віра, родить фанатизм і нетолеранцію.

Хто твердить: люблю свій народ, а не сповнює своїх обов’язків оглядом того народу – брехню твердить.

Справедлива увага, се хірургічна операція – болить і помагає; несправедлива увага, се сліпий вистріл – не болить того, на кого був виміряний, а тільки робить стрільцеві сором.

Посол Вельовєйський прилюдно заявляє, що любить Русинів. Ну, кого такі пани люблять, того я з спокійним сумлінням можу не любити.

Перейдімо наперед «собачу» азбуку, а там чень дійдемо й до ідеальної премудрості.

Коли я зле сказав, докажи се, а коли добре сказав, за що ж мене б'єш? (Євангеліє Йоанново, XVIII, 24).

Уж если он и останется собакой, так пусть же не от меня об этом узнают, пусть не я выдал его! (Н. В. Гоголь, Мертвые души).

Polsko! Lesz ciebie blyskotkami ludza;

Pawiem narodow bylas i papuga;

A teraz jestes sluzebnica cudza.

Choc wiem, ze slowa te nie zadrza dlugo

W sercu, gdzie nie trwa mysl nawet godziny…

Mowie, bom smutny i sam pelen winy.

Przeklnij, lecz ciebie przepedzi ma dusza,

Jak Eumenida przez wezowe rozgi.

(J. Slowacki).                                     

Від народного обов’язку сам Бог не може звільнити; нахваляєся звільнити від нього Сатана…»

Авторові статті «Смутна поява» Франко відповів поезією, що, надрукована в «Моєму Ізмарагді» 1898 р. без назви, пізніше отримала заголовок «Сідоглавому»:

Ти, брате, любиш Русь,

Я ж не люблю, сарака!

Ти, брате, патріот,

А я собі собака.

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала, -

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,

Як любиш добре пиво, - 

Я ж не люблю, як жнець

Не любить спеки в жниво.

Ти, брате, любиш Русь

За те, що гарно вбрана, -

Я ж не люблю, як раб

Не любить свого пана.

Бо твій патріотизм –

Празнична одежина,

А мій – то труд важкий,

Гарячка нездержима.

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання, панування, -

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання.

Ти любиш Русь, за те

Тобі і честь, і шана, -

У мене ж тая Русь

Кровава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови, -

Я ж не люблю її

З надмірної любови.                               

 «Сорок літ, мов коваль, я клепав / Їх серця і сумління / І до того дійшов, що уйшов / Від їх спин і каміння» (Микола Євшан. «Іван Франко (Нарис його літературної діяльности)», С. 242).                

Не мовчи, коли, гордо пишаючись,

Велеглясно брехня гомонить,

Коли, горем чужим утішаючись,

Зависть, наче оса те, бринить,

І сичить клевета, мов гадюка в корчи, -

Не мовчи!

Говори, коли серце твоє підіймається

Нетерплячкою правди й добра,

Говори, хай слів твоїх розумних жахається

Слямазарність, бездарність стара,

Хоч би ушам глухим, до німої гори, -

Говори! 
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.