"Брестская крепость" в Дні "визволення" Києва

6 ноября 2013, 05:07
M_Halushchak@email.ua
0
271
 Брестская крепость  в Дні  визволення  Києва

"Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. Нахрена обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они – предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать".

Щойно повернувся з Бресту (Білорусь). Візитною карткою цього міста є оборонна фортеця. В історичному плані ця споруда цікава тим, що тут у вересні 1939 р. в ув"язненні перебував і втік звідси 13 числа Степан Бандера. 22 червня 1941 р. з німецьких обстрілів фортеці розпочалась німецько-радянська війна. 26 червня німці захопили фортецю. 28 липня 1944 р. радянська армія її відвоювала.

Сьогодні - це великий меморіальний комплекс, який активно культивує та пропагує радянське минуле. Зрозумілим є одне: для легітимності білоруського тоталітаризму сьогодні - потрібна його легітимізація у минулому.




Але, якщо вже говорити про долю пересічного радянського солдата, на якого і опирається вся ця пропаганда, а особливо про його "взаємолюбов" із владою, що не менше культивується - то в ці дні варто пам"ятати про т.зв. "звільнення" Києва у листопаді 1943 р., коли одного окупанта змінив інший. Відомо, що героїчне форсування Дніпра підганяли під 26-ту річницю Жовтневої революції. Внаслідок цієї забаганки кремлівського вождя і не тільки - загинуло більше 30 тис. солдат радянської армії.

Під час форсування Дніпра "всіма улюблена" влада видавала солдатам цеглу, якою вони мали імітувати гранати. Ось, як це описує фронтовик Анатолій Дімаров: "Видали ті половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, й... вибивати його звідти напівцеглинами. А він хай думає, що то... гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами. 

Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав і біг не в першому ряду, а у п`ятому. Ми добігли за метрів сто від тієї огорожі, німці нас підпустили. Ви уявляєте, голий лід, нема де сховатися! І як сипонули з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав, а солдат переді мною аж крутився від куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав... Потім німці почали стріляти з мінометів, чули про такі міни, які називали «квакушки»? Падає, б`ється об лід, не вибуха, а підскакує вгору метрів на 4-5, тоді вибухає й осколки ідуть вниз. Як мене тими осколками не вбило?.. А потім вибух – і чорна яма, в яку я провалився. Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках" (http://www.unian.ua/news/405120-zvilnennya-kieva-sotni-tisyach-jittiv-do-svyata-jovtnevoji-revolyutsiji.html).

Справжнью "перлиною" любові радянської влади до українців можуть слугувати слова всіма оспіваного генерала Жукова на засіданні перед початком цього форсування Дінпра: "Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. Нахрена обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они – предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать".

Чи потрібно нам возвеличувати таке минуле?

Михайло Галущак
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.