Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 8

4 ноября 2013, 22:42
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
166
Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 8

«Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям» (М. Драгоманов).

1906 року Іван Франко, аналізуючи спадок Драгоманова, говорив: «Нам, безпосереднім потомкам і спадкоємцям його духового надбання, не менше важно бачити хиби і прогалини в його ідеалах, як і їх позитивні та тривкі підвалини. Ті «драгоманівці», що з його імені та його творів роблять якогось фетиша, якого при всякій нагоді вільно тільки хвалити, а ніяк не вільно критикувати, роблять тим дуже лиху прислугу не лише нашому національному розвоєві, але також репутації «драгоманівської школи»…».                 

«Від Драгоманова нині дістав лист, котрий одним уступом діткнув мене так боляче, що я цілий день ходив, мов одурілий. На шпигання він майстер» (Дорошенко Д. Останній побут Івана Франка у Києві… С. 355), - скаржився Франко Михайлові Павлику («останньому васалу Драгоманова», як його іронічно називав неокласик Драй-Хмара). Франко «намагався не поступатися своїми незалежними поглядами та позиціями, чим викликав роздратування М. Павлика. Останній не барився повідомляти М. Драгоманова нібито про дволичність, непослідовність та опортунізм свого друга» (Кобринський Б. Дещо з моїх споминів про Івана Франка // Фонди Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. – 7807/1056. - № 272. – С. 9).

Ось що писав М. Драгоманов у підсумковій праці «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891 рік): «Думка про людськість поставлена була вище над думкою про націю та віру, з їх осібними звичаями, урядами та інтересами, і стала таким суддею посеред суперечок поміж націями і вірами та основою до волі кожної нації і віри… В нашій справі, коли ми поставимо думку, що національність є перше, головне діло, то ми або поженемося за марою, або станемо слугами того, що силиться спинити поступ людський, і поставимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло – поступ людини й громади, поступ політичний, соціяльний і культурний, а національність є тільки грунт, форма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробутові й просвіті нашого народу, а вкупі з тим і його національности». Натомість Франко (як і Томаш Масарик, що в «Ідеалах гуманності», виданих у Львові 1902 року коштом Наукового товариства ім. Шевченка, вказував: «В наших часах являється ідея гуманности в формі ідеї національности» [Масарик Т. Г. Ідеали гуманности. – Львів: Друк. НТШ, 1902 – С. 7]), на відміну від Драгоманова, розумів, що національна самореалізація абсолютно необхідна: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації» («Поза межами можливого»). По-друге, Франко ясно передбачав грандіозні геополітичні зміни на світовій мапі, руйнації  світових імперій, усвідомлюючи, що «хвиля високого підйому» може знову потіснити Україну в національне небуття – існування «в ролі ковадла, на якому чужі різні молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів» («Одвертий лист до галицької української молодежі»); немов у воду дивився, у власному ж докорі мимохіть даючи відповідь на майбутню поразку Української революції 1917-1921 років: «Сором українській інтелігенції, сором особливо молодому поколінню, коли воно не відчує тої великої потреби, не віднайде шляху до народа, не покладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою. Адже упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на нього нові ярма» («З кінцем року»). І. Лисяк-Рудницький, солідаризуючись з Франком, ще 1948 року вкаже причиною невдачі 1917-1921 років те, що не наступило остаточне оформлення громадянства України в окремий політичний підмет, а не «безчисленні полчища» російських більшовиків-окупантів, які нібито й задушили молоду українську державу (Лисяк-Рудницький І. Вклад Галичини в українські визвольні змагання // Між історією й політикою. – Мюнхен: Сучасність, 1973. – С. 215-216).       

    Врахувавши пов’язаність ідеології національного відродження з масонськими ідеями, Тамара Гундорова висунула сміливу гіпотезу: «…можна говорити, що культурні та політичні ідеї Михайла Драгоманова, базовані на етиці свободи та раціональній просвіті, нагадують масонські ідеали… Можна зустріти і думку про те, що в 70-ті роки Драгоманова було посвячено в масони (О. А. Платонов. Терновый венец России. Тайная история масонства 1731-1996. Издание 2-е, исправленное и дополненное. – Москва: Родник, 1996). Хоча сам факт належности Драгоманова сьогодні потребує підтвердження, звернімо увагу на те, що 1867 року під керівництвом Гарібальді виникає міжнародна масонська організація «Ліга миру і свободи», яка проголосила створення Сполучених Штатів Европи. У рамках цієї ліги Бакунін створює таємну організацію «Альянс інтернаціональних братів», що, як стверджує Олег Платонов, відрізнялися стадіями посвячення: таємні «інтернаціональні брати», відтак – «національні брати» і далі – напівлегальний «Міжнародний альянс соціялістичної демократії». На Базельському конгресі Інтернаціоналу в 1869 році Бакунін намагався взяти в свої руки керівництво міжнародним Інтернаціоналом. У статті «По вопросу о малорусской литературе», написаній 1876 року у Відні, Драгоманов між іншим з надією говорить про «створення справжнього, просвітительсько-гуманного та федерально-народного слов’янофільства» в Росії, і серед його паростків з боку «великоросів» називає Бакуніна і Гєрцена, а з боку «малоросів» - членів Київського Кирило-Методіївського братства, Шевченка й Костомарова. При цьому Драгоманов нагадує, що цих двох було заслано за участь у створенні таємного товариства, та підкреслює спільнослов’янські ідеали обох «братчиків» (Михайло Драгоманов. «По вопросу о малорусской литературе». Михайло Драгоманов. Літературно-публіцистичні праці у  двох томах. – Київ: Наукова думка, 1970, т. 1, с. 389)… Особливо наполегливо Драгоманов проповідував розрив зі старою клерикальною інтелігенцією, стверджуючи, що варті поваги лише ті з вищих класів, хто найсвідоміше переходить «на сторону маси, plebis, тобто хто зраджує вищі класи й прагне злитися з масою, передаючи їй розумовий розвиток, наслідуваний від минулої історії з її процесом диференціації населення, досить болісним (Михайло Драгоманов. «Третій лист до редакції “Друга”»)… Цікаво, що після смерти Драгоманова, говорячи про його світогляд, Франко апелює до масонської символіки… Аналізуючи суспільно-політичні погляди Драгоманова, Франко вказує також на масонську в своїй основі ідею духовного перетворення народу, якій поклпнявся Драгоманов, а саме – «принцип культурности й освіти, що, виробляючи поодиноких людей і виховуючи їх у принципах свободи та пошани прав інших, тим самим підносить і з часом чимраз більше підноситиме інтелектуальний рівень та етичне вироблення цілих мас народу» (рукописні варіанти: Рукописний відділ Інституту літератури ім. Шевченка НАН України. Фонд 3, № 216, 226 і 227. С. 428)… В образку «Рубач» (1886), присвяченому, до речі, пам'яті Михайла Драгоманова, Франко алегорично окреслює свій шлях – «далеку і важку мандрівку», блукання по темному лісі, галюцинації, видіння, демонічні спокуси, які лякають його й, урешті, - зустріч із рубачем, «чоловіком у грубім, мужицькім сіряку» із сокирою в руках, - як процес, що нагадує масонські ініціяції. «Храм наш в дусі і правді, - мовив. – Ті, що своєю кров'ю записали її свідоцтво, повинні бути для нас дороговказом, але не божками. Їх побіду, але не їх мощі будемо святити» (Г. Цеглинський. «Ватра. Літературний збірник. Зоря, 1887, ч. 9, р. 8, с. 220)… Ці ініціяції зазвичай є таємними, посвячуваний має символічно пережити в них щось близьке до смерти й нового народження, і стосуються вони осягнення знання. Таке «знання» проповідує Рубач: «Зумійте бути вільними – і будете вільними! Забажайте бути братами – і будете братами! Зумійте жити – і будете живі» (Г. Цеглинський. «Ватра. Літературний збірник. Зоря, 1887, ч. 9, р. 8, с. 221)… Можливо, зовсім не випадково у творі «Борислав сміється» проповідником цехового братства є Бенедьо Синиця, якого Франко називає «помічником мулярським» (Дмитро Наливайко. «Борислав сміється Івана Франка в порівняльно-типологічному аспекті». Іван Франко – майстер і дослідник літератури. – Київ: Наукова думка, 1981. – С. 264). Самі ж каменярі в однойменному Франковому вірші перейняті вірою, що «кров'ю власною і власними кістками / твердий змуруємо гостинець і за нами / Прийде нове життя, добро нове у світ» (Ігор Костецький. Вибраний Стефан Георге по-українському та іншими передусім словянськими мовами. Видали Ігор Костецький, Олег Зуєвський. – Штутгарт: На горі, 1968-1971, С. 68). Прикметно, що й себе самого Франко ідентифікував як «одного з тих робітників, що кладе по цеглині» до «будинку цивілізації», порівнював із муляром, який не лише кладе «деякий твердий камінь» у стіну народного розвою, але й заповнює в ній «люки і шпари» («Ювілей 25-літньої літературної діяльности Івана Франка». Літературно-науковий вістник, 1898, т. 4, ч. 12, С. 29, 308)… Символіка провідника, каменяра, іншими словами, жертви, що вмирає на шляху, матиме у Франкових творах багатопланове означення і стане центральною в його гностичній культурфілософії» (Гундорова Тамара. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. – К.: Критика, 2006. – С. 177-181, 185). Не можна не помітити, що «Каменярі» Франка пропагують близькі масонству ідеї: духовного посвячення, служби майбутньому ідеалу, самозречення, нового життя, нової людини. Зрештою, символіка каменярів є глибоко масонською. «Саме на основі «Каменярів» виростає міт про Франка як «робітника» на полі поступу та пекаря, що пече хліб «для щоденного вжитку», як «мужика», пролога, а не епілога. Відтак мітологема Каменяра, витлумачена просвітницьки, без усвідомлення духовної драми, закладеної у Франковій візії каменярства, стала маскою, що приросла до обличчя, а сама назва «каменяр» - синонімом деперсоналізованого українського автора… У своїй ювілейній промові Франко стверджуватиме власну прив’язаність до сучасности і її потреб. «В кожнім часі я дбав про те, щоб відповісти потребам хвилі і заспокоїти злобу дня» («Ювілей 25-літньої літературної діяльности Івана Франка». Літературно-науковий вістник, 1898, т. 4, ч. 12, С. 308). Він назве себе «пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку», малярем, який заповнював «люки і шпари», іронізуватиме: «зробили мене гетьманом, яким я ніколи не був і не хотів бути; зробили мене керманичем, хоч я, придивившись правдивим керманичам на дарабах на Черемоші, зовсім не мав би охоти ним бути; зробили мене проводирем, хоч я любив лише йти в ряді» («Ювілей 25-літньої літературної діяльности Івана Франка». Літературно-науковий вістник, 1898, т. 4, ч. 12, С. 310)» (Гундорова Тамара. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. – К.: Критика, 2006. – С. 186-187).

Драгоманов як політик та ідеолог справив, можливо, найсильніший вплив на громадське та культурне посвячення Франка. У психологічному світі Франка він став фактично супер-его, ідентифікувався з караючим Божим мечем і суворим Батьком, став уособленням того голосу, що згори наказував каменярам «лупати» скалу» (Гундорова Тамара. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. – К.: Критика, 2006. – С. 167).

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.