Розбещення правом

2 ноября 2013, 20:53
0
146

"Перекоси" у вихованні.

          Недавно довелося послухати по радіо «Ера» уповноваженого з прав дитини Юрія Павленка, а наступного дня, наче на замовлення, по телевізору була дуже серйозна, психологічно важка, особливо для нас, кваліфікованих, з «некупленими» дипломами,  вчителів, передача про дитячу жорстокість. Ви подумки запитаєте: чи є тут якийсь зв’язок? То – права дитини, а то – дикі прояви дитячої жорстокості. 

      На мою думку – є, є і ще раз є. В мене 33 роки роботи  в школі практично на всіх посадах, що там  є. Довелося бути вчителем, вихователем ГПД та пришкільного інтернату, заступником директора по навчально-виховній роботі, останні 13 років – директором школи.  Викладати доводилося більше половини предметів курсу середньої школи. Можливо дехто, читаючи це, скептично усміхнеться. Що ж, право має, але підстав – ні.  

    Сьогодні я на пенсії, але що робиться в школі – знаю досить добре. Почну з того, що в нас на першому місці права дитини, і це правильно, це зрозуміло і це добре. Погано тільки, що ми робимо на цьому такий здоровенний акцент, забуваючи про обов’язки, про те, що  учень, як і будь-яка людина, знаючи свої права, ЗОБОВ’ЯЗАНА пам’ятати про права інших, не допускати зі свого боку посягання на них. Простіше – право махати руками однієї особи закінчується там, де починається ніс іншої. Юридично це закріплено статтею 23 Конституції України. На мою думку, таке культивування прав без обов’язків, без відповідальності за порушення прав інших, є дуже небезпечним, або, скоріше всього, страшним перекосом в роботі сім’ї, школи і суспільства по вихованню молоді. А наслідки цього перекосу проявляються з кожним роком, навіть місяцем у все страшніших і страшніших формах.  Досить почитати в пресі  чи подивитися по телебаченню кримінальну хроніку, оскільки  журналісти, а це категорія найбільш небайдужих людей, все частіше і частіше піднімають це питання. Про найбільш вірогідні причини цієї тенденції вже багато говорилося (телебачення, інтернет, відсутність живого спілкування, безкарність за протиправні дії, побутове хамство в сім’ях та на вулиці та багато іншого). Це все так. Але я хотів би звернути увагу читачів ще на один чинник: на роль держави в особі державних органів управління освітою, справами сім’ї,  молоді та фізкультурою і спортом.  Почну з народження  дитини. За моєї пам’яті (а мені вже друга половина сьомого десятку) завжди народження дитини в сім’ї було подією радісною, хоча в 50-х роках минулого століття рівень життя, особливо в селі, був, скажемо, дуже невисокий. Але діти були майже завжди в радість. Оскільки рівень життя всіх хоча і був низький, але рівний, то утримання дітей великим тягарем не було, не потрібно було «випендрюватися» ні вишуканим одягом, ні побутовою технікою, ні престижними мобілками. А престижним було хороше  навчання, батьки говорили: «Вчися добре, а то підеш волам хвости крутити». І вчилися, і оцінок не просили і не купляли, і до ВУЗів вступали, і спеціалістами кваліфікованими ставали. Також престижною для юнаків  була служба в армії, бо і дівчата скоса дивилися на тих, хто в армії не був. В ті роки вчителя поважали, з його думкою рахувалися, його авторитет був незаперечний. Були, звичайно, негативні випадки, але  відсоток їх нікчемний.  Про права дітям говорили мало, але про обов’язки, про відповідальнісь – на протязі всього дитячого та підліткового періодів. Існує стара, майже забута зараз, народна мудрість: жаліти дитину треба тоді, коли вона спить. На сьогодні цю тезу я сформулював би  таким чином: забезпечте дітям (і не тільки їм) дотримання їх прав, не волаючи про це на весь світ, а реально вчіть і вимагайте виконання ними своїх обов’язків. Адже, як говорить І.Бережна в своїй передачі на радіо «Ера», «невиконання своїх обов’язків одними тягне за собою порушення прав інших». 

   От ми і підійшли до головного питання: звідки нас атакує байдужість, жорстокість, що межує з садизмом, відверте хамство в стосунках між людьми, незагнуздана жадоба багатства і розкоші? Це невідворотний наслідок розвитку цивілізації, плід демократії, апофеоз свободи особистості, чи наслідок «Галопуючої шизофренії» (Л.Костенко) наших, з дозволу сказати, державотворців, чиновників всіх рівнів, та і багатьох, якщо по справедливості,  пересічних українців. Чи можна було якось мінімізувати ці процеси? І чи можна їх послабити, а там, якщо дасть Бог, зупинити? Важко, але я впевнений, можна і необхідно, інакше попереду прірва. А першу скрипку в цьому повинна зіграти система освіти у взаємодії з інститутом сім’ї при активному сприянні і  законодавчому забезпеченні  з боку держави.  Але це при умові, коли наші державні мужі матимуть якості, виражені трьома «П»: порядність, професіоналізм та патріотизм, тут я всією душею підтримую Степана Ільковича, який це проголосив. Можна було би щось написати про порядність, але чомусь не хочеться, особливо після того, коли прочитав про випадок «культурного» звернення певної особи з кортежу одного високого, дуже високого посадовця на адресу жінки-пішохода, яка переходила дорогу по «зебрі» на зелене світло світлофора в Дарницькому районі м. Києва. А які ознаки порядності можна знайти у тих міліціонерів, що позбавили життя молодого хлопця Ігора Індила, у тих, так званих суддів, що винесли вирок вбивцям у погонах (5 років позбавлення волі з відстрочкою 2 роки!?) Де вона, порядність? Між реальним рівнем моралі та порядністю багатьох наших  «державників» - прірва. Тому поговоримо про те, досягти чого більш реально,  - професіоналізм. Якщо держава не може, та і не хоче забезпечити  своїм громадянам право на працю та достойну заробітну платню, щоб батьки не тільки могли утримувати дітей, а ще і мали час з ними частіше спілкуватися, то вся надія на школу. А школа в нас дуже схожа на міліцію: там править бал процент розкриття, внаслідок чого «саджають» невинних і безкарно  калічать долі жертв «кривосуддя», а в школі править бал процент успішності, який вбиває бажання і потребу вчитися, коли вчителів примушують «малювати» завищені  оцінки. І ніхто з освітянських чиновників не бажає прибрати цю дурість, як і в міліції теж. З одного боку дітей привчають отримувати незароблене, яке  пізніше вони вже будуть просто вимагати або і відбирати, з другого боку це принижує добросовісного вчителя і добросовісного учня, який таку саму оцінку отримав, але ціною праці. Але ж законодавством передбачено отримання документу про освіту і з незадовільними оцінками, для чого було огород городити? А причина цьому – війна за рейтинг школи. Ні начальники управлінь освіти, ні, як не соромно і страшно це визнати, директори шкіл в своїй більшості особливо не турбуються про реальний рівень знань учнів, їх моральний і культурний рівень. Головне – набрати рейтинг, чим він вищий, тим яскравіше директор «звіздить», пробачте, зоріє. А це і премії, про які педколектив знати не повинен, і продовження контракту.  

  Наступне. Навчальні програми середньої школи настільки перевантажені, що право на освіту перетворюється на катування освітою. Наприклад, з історії на один урок доводиться задавати до 50 сторінок тексту в підручнику, при тому, що до 45 сторінок матеріалу  є несуттєвим, але в тестових завданнях ЗНО може бути будь-яка фраза чи речення з цих сторінок.  Скоро знання історії визначатиметься знанням кольору спідньої білизни в скіфів чи інших наших предків. На фізиці учні повинні вміти розрахувати величину енергії електрона при переході на інший рівень, але закону Ома, чи Архімеда, чи формули миттєвої або середньої швидкості переміщення вони не знають, бо години пішли на електрон. В підсумку діти не знають ні того, ні другого.  В минулому навчальному році було скорочено кількість годин на вивчення предмету «Людина і суспільство», але обсяг матеріалу не зменшено. Що цей предмет не включено до ЗНО, це добре, але замість того, щоб розширювати вивчення наук про громадянське суспільство, про місце людини, як громадянина, ми його знищуємо, не ми, пробачте, це МОН не бачить потреби формування громадянського суспільства. А як принижують і учнів і вчителів олімпіади!  На однакових умовах змагаються ті учні, що вивчають предмет одну чи дві години на тиждень і ті, де на цей самий предмет виділяється 4-5 годин на тиждень. Це те ж саме, що проти 100-120 -кілограмового борця чи боксера  виставити 56- кілограмового «мухача». Але в спортивних єдиноборствах  цього не роблять, там напевне керують на порядок розумніші. А в освіті цих дітей можна принижувати безкарно. Не можу промовчати про ще одну проблему  школи- фінансування. 20 років існує наша незалежна держава, обзавелася купою мільярдерів, ті, в свою чергу, яхтами, віллами, особняками в межах і за межами України вартістю в десятки мільйонів зелених, а школу поставили в таку фінансову позу, що просто сором казати. Я трохи попрацював директором школи за радянського часу, то грошей на школу вистачало, ще і залишалися, бо не вистачало потрібних товарів. Але та тоталітарна держава давала можливість себе обдурити, якщо це на користь справі. Доводилося в кінці року  «ховати» гроші наприклад в яке-небудь господарство, з керівником якого були довірливі стосунки, а з нового року товари починали з’являтися, а бюджетне фінансування ще не відкривалося. Тоді потрібні товари і оплачувалися «схованими» грошима.  А що ми маємо зараз, на 21-му році незалежності? Фінансування школи в повному чи майже повному обсязі йде тільки на зарплатню педагогам та обслуговуючому персоналу. Решта живе на «голодному» пайку. Директор школи вимушений економити на опаленні, на матеріально-технічному забезпеченні навчального процесу, на ремонті, на преміях, на оплаті замін… Гроші на ремонт рекомендується просити в спонсорів, у батьків. Причому, зібрані батьківські благодійні внески потрібно класти в держказначейство, з якого потім довотиться їх в буквальному розумінні "виривати", щоб перерахувати за товари чи послуги. Майже завжди це "виривання" триває не менше одного-двох тижнів.  Навіть в аварійних ситуаціях не завжди вдається вчасно знайти  чи перерахувати   гроші.
   А про кадрове забезпечення школи що можна сказати після останніх скорочень? Школа з тисячним контингентом учнів має лише  0,5 ставки заступника директора по виховній роботі, та й той повинен писати купу звітів до міського управління освіти. Адже виховна робота школи в нас оцінюється не по рівню вихованості учнів, а по кількості і якості надісланих до управління освіти документів, часто у «…друкованому та електронному вигляді». І нікого не цікавить те, які  РЕАЛЬНІ знання мають учні, який у них рівень загальної культури, вихованості. А справжня катастрофа в школі тоді, коли керівні посади займають особи, рівень порядності, професіоналізму та патріотизму яких не на нулі, а навіть в мінусі. А їх таких багато, бо підготовки резерву керівних кадрів у нас немає, на посади призначаються по знайомству, по кумівству, по родинних чи інших зв’
язках, за певні послуги на попередньому місці роботи, а звільнити їх  за непридатністю навіть міністр освіти не може, немає законодавчої бази. От і виходить, що наші діти нікому не потрібні, вони можуть тижнями,  а то і місяцями   пропускати школу, «балуватися» травичкою, знімати відомі відео із знущаннями над іншими, і ніякої відповідальності. Зате  вони мають право палити, пити пиво, заважати на уроках вчитися іншим, отруювати нікотином оточуючих. Страшною помилкою нашої системи освіти є забуття макаренківського «якомога більше вимогливості до людини та якомога більше поваги до неї». Вчителі, які  зараз притримуються цього принципу, і сьогодні користуються більшими авторитетом і повагою, ніж байдужі урокодавці-ремісники. Та і скасування оцінки з поведінки принесло тільки шкоду. Тому, коли на щит піднімаються права дитини без їх  відповідальності за невиконання своїх обов’язків, то це і є розбещення правами. При такому стані речей у нашої держави, у нашого народу немає майбутнього, бо на зміну нашим, розбещеним  владою та грошима, чиновникам не прийдуть порядні, професійні патріоти. Але чомусь гупає у скроні  думка, що нашій владі саме це і не потрібно, їй конкуренти просто заважатимуть  і далі "царювати". Якщо я помиляюсь, то нехай мені хто-небудь це доведе фактами, діями нашої влади, при тому діями результативними, а не декларованими. Буду радий  подискутувати, хоча надії мало. Наш «…Васька  слушает да ест», і начхати йому на майбутнє народу.  Скажу, перефразувавши Маяковського: «Гребти всегда, гребти везде,  бюджеты рвать на части. Гребти,  и никаких гвоздей!  Вот лозунг нашей власти!»  А гребуть вони не сіно чи солому, звичайно.

 

 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.