Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 7

1 ноября 2013, 20:09
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
142
Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 7

«Сама по собі думка про національність не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядковання навіть державних справ» (М. Драгоманов).

Іван Франко на появу брошури М. Павлика «Пам'яти Михайла Драгоманова», що з'явилась під № 1 серії «Бібліотека для суспільних наук», яку видав Лев Когут у Чернівцях 1902 року, відреагував рецензією під назвою «М. Павлик. Михайло Драгоманов і його роль в розвої України», яка була опублікована у т. 38 (кн. 6) «Літературно-наукового вісника» за 1907 рік.

«Щасливий собі чоловік д. М. Павлик, - писав Іван Франко. – Заглибившися всею душею в писання Драгоманова, признавши їх за святість, якої не вільно критикувати, за панацею на всі наші хиби і за ключ до всеї нашої будущини, він раз по разу ворушить ті свої скарби і подає їх у нових виданнях публіці. Виголосивши в р. 1902 відчит на вечорницях в пам'ять смерті Драгоманова, який тоді ж був надрукований і ні на кого не зробив враження, він тепер признав потрібним передрукувати його з новими додатками, а радше з виписками з писань Драгоманова, що нічогісінько нового не додають до загального образу того діяча. Д. Павлик рад би особливо змалювати якнайдокладніше те, що у Драгоманова було найбільш абстрактне, найменше його власне, власне його погляди на автономію і федерацію, на політичну тактику й національні змагання, що належать до азбуки всяких політичних теорій і де Драгоманов лише добирав і достроював до Росії від віків знані й дискутовані форми. Попробувати поставити себе критично до всіх теорій д. Павлику навіть на думку не спаде, так що за драгоманівськими словами в його передачі зовсім не чути того хвилевого, конкретного змісту який іноді був у них в часі їх проголошення. Д. Павлик, засліплений своєю вірою в непохитну догматичність загальників Драгоманова, робить із них своїми додатками повні карикатури».

Далі Іван Франко наводить уривок із брошури як доказ того, як саме М. Павлик розуміє вчення М. Драгоманова і його «політичний драгоманівський ідеал». «Се прудонівський анархізм, - пише він, - або по-нашому безначальство, наконечна ціль якого – повна воля особи. Нічого й казати, що тут воля зовсім не те, що сваволя (остатнього добра аж надто серед наших земляків, заражених від давньої польської шляхти та російської бюрократії), а те, що відносини між людьми мають опиратися не на примусі, виконуванім начальством, але заснованих на глибокім особистім переконанні добровільних умовах, які, розуміється, треба сповнити якнайсовісніше. Роль певного примусу на особи грали би в безначальній громаді матеріальні інтереси, як і тепер та публічна опінія, яка тоді стала би ще далеко більшою моральною силою, ніж тепер, хоч і тоді, розуміється, не обійдеться без основних писаних законів, які однак мусили би бути ухвалювані, контрольовані та й пильновані всіми горожанами держави, серед яких почуття справедливості, загальнокорисної законності мусило би бути вкорінене дуже широко й глибоко. Таким чином анархізм – се зовсім не розбиття людської суспільності на дрібні гуртки і атоми (як думає більшість), а навпаки, дуже тісне, хоть і легко розривне зв’язання людей у менші й більші вільні спілки спілок від місцевих аж до всесвітніх. Не треба й казати, що такий анархізм не має нічого спільного з так званими давнішніми «нігілістами» та теперішніми «анархістами», яких діяльність обмежується майже виключно простим убиванням та руйнуванням усякої позитивної праці й організації; Драгоманов чув огиду до таких людей. Анархізм нашого Драгоманова – се найвища ступінь не лише державості, а вседержавності, себто всесвітнього державного ладу.

І після цієї цитати додає: «На щастя, се не цитата із писань Драгоманова, і якби д. Павлик був у силі розібрати речення за реченням хоч би сей один уступ, то переконався б, що тут що речення, то логічний абсурд і що приписувати Драгоманову таку дику фразеологію, се просто зводити його в ряди політичних анальфабетів. Ні, так Драгоманов не міг думати, се занадто зближене до тісних думок самого д. Павлика.

Як наївно дивиться д. Павлик не лише на політичні ідеї Драгоманова, але й на теперішні події українського життя, досить буде навести такі його слова, як те, що «теперішній стан України несказано гіркий, майже розпачливий» (стор. VI), тепер, коли Україні відчинено ворота широкого розвою, лише від неї самої залежить користуватися всіма можливими шляхами. З наївністю, гідної дитини, д. Павлик відзивається про відому студентську бучу з 2 і 3 січня у Львові, що вона «в наслідках потрясла галицько-польською будівлею до самих підвалин». Ну, вам би лиш всесвітню історію писати, пане Павлик!

Взагалі мені здається, що книжечка д. Павлика може далеко більше пошкодити пам’яті Драгоманова, ніж оживити його культ, в якому, зрештою, я не бачу ніякої потреби. Те, що міститься живе й плодюче в його писаннях, знайде свій грунт і принесе свої плоди в Україні, де тепер ніщо не стоїть на перешкоді ширенню його писань у повній формі. Отаке розжвякування його ідей та механічне, без критичне прикладання до нових подій може тільки утруднити мету, яку кладе собі д. Павлик, певно, в найліпшій волі, та в зовсім неостаточнім розумінні речі».

Не погоджувався Іван Франко і з оцінкою М. Павлика драгоманівського трактування творчості Т. Шевченка. 1906 року Іван Франко видає книжку «М. Драгоманов, Шевченко, українофіли і соціалізм» як друге, доповнене і перероблене, видання (перше видання було здійснене в четвертому томі женевської «Громади»), написавши до нього переднє слово. На жаль, крім цього видання, згадане «Переднє слово» пізніше не друкувалося в жодному зібранні творів письменника. Обминуло його й 50-томне видання. «Шевченко, - признавався Іван Франко, - й без того мав для нас тілько історично-літературне значення, а уживати його для пропаганди соціалістичних ідей на нашім грунті, ще до того у Львові, серед переважно польських робітників, нам ніколи й не спадало на думку». На думку Франка, Драгоманову не вдалося створити пластичної картини тодішнього суспільства, на тлі якого відбувалася духовна еволюція Тараса Шевченка. Зрештою, він не міг цього зробити, не маючи під руками ані повного, критичного видання його творів (російські писання Шевченка були майже були майже зовсім невідомі йому), ані зводу споминів про нього інших людей, ані листів Шевченка та його сучасників, якими оперував Іван Франко. «Шевченко, - писав Іван Франко, - був тут не основою, а радше побічним предметом. Вихідною точкою було повстання і пропаганда соціалістичних ідей на Вкраїні і питання, на скільки можна самого Шевченка вважати соціалістом чи соціал-демократом, і то не лише прихильником ідей, але також і пропагатором, і на скільки його твори можна вживати для пропаганди тих ідей серед українського народу».

«Нам сьогодні само поставлення такого питання, - пояснював Іван Франко, - мусить видатися нераціональним і не вартим такої довгої та детальної відповіді, яку дав на нього Драгоманів. Та треба перенестися в ті часи, коли писалася його стаття і в душевний стан тодішніх передових кругів російської суспільності, яку мав перед очима Драгоманів, пишучи свою статтю. Соціалістичні ідеї розпалювали людей до фанатизму; при тім же ті ідеї далекі були від тої критичності, якої набиралися пізніше. Маркс (і то лише перший том) був євангелієм, а те, чого не ставало в ньому, доповнювано фантазією, чуттям. Великий соціальний переворот мерещився всім на яві; Енгельс і інші західноєвропейські соціалісти пророкували його настання за 10 літ, а коли ті літа минули, переносили реченець на дальших 10 літ і т. д. В головах Росіян, переважно людей широкої, але не систематичної освіти, ті ідеї родили формальний хаос і завершувалися самими фантастичними перспективами, де «остатні слова» західноєвропейської науки чудернацьким способом мішалися з віковічними забобонами старої Росії. <…> Тямлю, як приїжджі до Львова російські соціалісти, бачачи наші дрібні змагання коло просвіти народу і творення свого письменства, сміялися з нас і говорили зовсім категоричним тоном:

- І що вам заходитися коло таких дурниць! Час пре до того, що всі люди мусять бути рівні, отже всі національні різниці мусять щезнути, а ви, працюючи для здвигнення своєї якоїсь нації, робите тільки назадницьку, реакційну роботу.

І даремно було говорити їм, що вже хоч би для пропаганди тих самих ідей рівності серед нашої суспільності ми мусимо вживати того язика, яким вона говорить і думає.

- Нє нужно! Нє нужно! – відповідали диктаторським тоном наші розмовники (а були між ними й родовиті Українці). – Малі нації мусять приставати до великих і вчитися їх язика. Отсе найпростіша дорога до вселюдської рівності».

Іван Франко бачив і другий бік медалі тодішнього марксизму: «З другого боку, пророкування західноєвропейських соціалістів, особливо марксистів, про близькість соціальної революції, та вид Росії, безвладної, скованої автократизмом і в політичнім, і в економічнім розвою, наскрізь хлопської і неподатливої на революційну пропаганду, наповняв російських соціалістів жахом, що ану ж завтра прийде загальний кляддерач, а нас при тім не буде? Ану ж соціальна революція з усіма благодатями, що мали висипатися «на другий день по ній», обмине Росію? Се питання ворушилося вже в 60-х роках; над ними ломили собі голови і Герцен, і Чернишевський; один хапався за відкриту німцем Гакстгаузеном російську «общину», щоб переконувати себе й інших, буцімто Росія силою тої общини вже й тепер ближча соціалістичного ладу, ніж Західна Європа; другий накручував Гегелеві логічні тріади («Письма без адреса»), щоб доказати, що не вся людськість мусить в однаковім темпі переходити всі фази розвою; що одна частина перейшла багатовіковою працею, те друга, користаючи з її здобутків, може перейти в дуже скороченім темпі; значить і Росія від свого абсолютного режиму і примітивно-хлопського стану може при щасливих обставинах з меншим багажем перескочити до соціалістичного ладу, ніж західні, традицією переобтяжені краї. На сю тему ще в 70-х роках велася забавна полеміка між Ткачовим, редактором російської емігрантської часописі «Набат», і Енгельсом, який з комічним пафосом відкидав претензії Росіян і відсилав їх у кут ждати своєї черги, коли соціальна революція, обійшовши передові країни, зволить загостити й до Росії».

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.