Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 6

28 октября 2013, 06:31
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
141
Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 6

«Нічого багато говорити об тім, що навіть свідома національна незалежність без певної просвіти не дасть ні лібералізму, ні демократії» (М. Драгоманов).

1902 року М. Павлик у Чернівцях видав у серії «Бібліотека для суспільних наук» невеличку брошуру під назвою «Пам'яти Михайла Драгоманова», основу якої склав відчит М. Павлика на вечорі пам'яті М. Драгоманова, влаштованого українською молоддю 13 липня 1901 року з нагоди 60-річчя від дня народження вченого.

Брошура розпочиналась наріканнями на суспільство, яке спричинилось до того, що за тих шість років, які минули від смерті Михайла Драгоманова, культ цієї великої людини не тільки не виріс, а навпаки – ганебно впав, у той же час «культ Його земляка, Шевченка, росте постійно, і то не лише на цілій Русі-Україні, але й в її численних американських колоніях», де про М. Драгоманова й не знають. Причини, як вважав М. Павлик, тут зрозумілі. «Шевченко – поет, - пояснював він, - а поезія, та ще Шевченкова, мусить притягати до себе чим раз ширші круги земляків; тай стати її на заповнення Шевченківських вечорниць. Одна-дві декламації, чи співи Шевченкових же віршів, кілька фраз на сю тему в промові чи відчиті – і вечорниці в пам'ять Шевченка готові. Так сю річ звичайно практиковано у нас: так воно практикується по більшій частині і доси. Але в культі Шевченка одна річ, що все виходила серйозно. Твори Шевченкові заспокоюють одну велику народну потребу чим раз ширших кругів земляків українського напрямку – потребу національної самосвідомості. Основний мотив Шевченкової поезії могуче національне почуття, могуче власне тим, що виражене живим змістом життя найширших верстов нашої нації – мужиків, обставлене всіма тонами їх радощів і горя. Ось чому Шевченко став немов би пророком – провідником українського національного почуття, українського націоналізму. Ось де і головна причина чим раз більшої популярності Шевченка серед нашої суспільності».

«Драгоманов, - стверджував Павлик, - дуже ріжниться від Шевченка і яко діяч і навіть яко особа. Почати з того, що Драгоманов у самім основнім у Шевченка – на око, його антитеза. Драгоманов не лише що не вважав себе українським націоналістом, уважаючи його або беззмістним, або реакційним, і то навіть у порівнянню з Шевченківським націоналізмом, бо і справді: Шевченко таки критикував хиби української нації, тим часом як прихильники його, після його смерті, т. зв. українофіли признавали українську націю з усіма її хибами – «усе те, що, мовляв, наше, рідне» - і стояли на тому, що задля розвою Русі-України досить її власних «національних основ», без усякого чужого впливу. Прихильники Шевченка були, значить, національно, індивідуалістами – сепаратистами, і  то, як бачимо, не лише супроти Москалів, але і супроти всего культурного світа.

Драгоманов ішов якраз у супротивний бік. Він був «космополіт-федераліст» у найкращім розумінню сього слова – прихильник духового союзу України з усім культурним світом.

Само собою розуміється, що межи націями, з якими Драгоманов радив Українцям дружити, була й нація великоруська, котру він уважав близнятком української нації. Драгоманов не радив Українцям цуратися російської мови та літератури, а займатися таким Пушкіном, Лермонтовим, Тургенєвим і особливо Українцем же Гоголем, які, щодо викінчення форми своїх творів, повинні були, на думку Драгоманова, служити взірцем українським писателям, не виключаючи і самого Шевченка, в творах котрого форма справді часто дуже недбала. Драгоманов стояв на тім, аби лишити на Україні російську викладову мову в школах вищих і середніх іще надовго, поки не виросте грунт український унизу. Драгоманов був взагалі противний формулі українофілів: «усе відразу, на всіх полях, на підставі права нашого, яко самостійної нації, - мовляв – навіть за порученого нам колись вражим Москалем». Драгоманов звертав увагу на те, що покликуватися на історичні акти, яких власне й не було – не політично, а домагатися від дужого Москаля всего наведеного вище, без найменшої при тому власної сили – по-просту смішно. Драгоманов радив Українцям добиватися своїх прав не голослівною теоретизацією, але працею по вселюдським основинам, аргументувати свої національні права на основі прав людських, а в усякім разі поступати більше практично, тобто аргументуючи свої національні права, стояти про око більше на становищі політичнім і педагогічнім – боронити автономію всіх територій Росії та резонність викладати дітям науку в їхній національній мові, - на що мусять же пристати всі щирі прихильники політичної волі та просвіти, навіть серед Великорусів. Драгоманов узагалі стояв за працю знизу вгору – за рідну мову в народних школах на Україні, за розвій популярної літератури в тій мові та за організацію мас, що нею говорять, а там уже – казав він – ми, зростаючи в силу, підіймемося все вище і вище, до повного розвою нашої нації на всіх полях».

Причину несприйняття культу М. Драгоманова М. Павлик бачив у тому, що «Українські націоналісти не могли помиритися з такими поглядами Драгоманова і розуміли змагання його так, що він буцімто не признає прав української нації та підпирає на Україні російство. До сего прийшло і те, що Драгоманов дійсно не вважав Шевченка за ідеал поета-громадянина і навіть гостро критикував його не лише за форму, але й за зміст його творів – тенденційних, які українські націоналісти брали за програмові для розвою Русі-України, тим часом як, на думку Драгоманова, власне тоті твори Шевченка – найслабші і найменше придатні на провід нації, бо нема в них ясних, постійних, опрограмлених ідей, а зате є вузький націоналізм або навмисно дурненьковатий хлопізм зі «своєю мудрістю» і т. п. Ворожня українських націоналістів до Драгоманова за такі відносини до Шевченка 1861 р. в церкві київській з домовиною Шевченка, в характерних словах одного, - як пише Драгоманов у своїх споминах, - «п’яненького землячка» «ти чого тут? – тобі тут не місце!». Тим часом Драгоманов, зараз же, виголосив найкращу промову над домовиною Шевченка на тему, що зараз земляки не вміють шанувати своїх великих людей за життя, а роблять се аж після їх смерти».

М. Павлик уважав, що даремно «українські націоналісти» лаяли «тай доси лають» Драгоманова за «русофільства», бо і не мали на це права. «Раз тому, - казав М. Павлик, - що він же був явним і лютим противником «обрусіння», себто російщення правительством усіх невеликоруських національностей держави, в тім числі, розуміється, і української нації, а друге, тому, що Драгоманов працював літературно майже виключно для розвою України, в тім числі дуже довго по-українськи, тим часом як велика більшість його противників того зовсім не робила, та навіть не вміла по-українськи і так, як умів Драгоманов. Сучасні Драгоманову Українці по найбільшій частині лише нишком бурмотіли про права української мови, літератури, нації, але фактично дуже мало робили для їх розвою, мирилися з російською літературою на Україні безмірно більше ніж Драгоманов, і притому звичайно з послідом її, черпали з того посліду всю «свою мудрість», і вважали російську літературу одиноким джерелом культури, та й мусили вважати попросту тому, що не знали ніяких європейських мов, які знав Драгоманов».

Цю «безпідставну ворожню» та наклепи на Драгоманова за його «русофільство», як вважав М. Павлик, українські націоналісти завезли з російської України і ширили її також в Галичині між народовцями. І як не дивно, ця ворожня тут прийнялася і закоренилася. «Правду кажучи, - боронив М. Драгоманова М. Павлик, - народовці галицькі мали до сего ще менші підстави, бо, щодо Галичини, то Драгоманов відразу стояв за права української мови скрізь: від народних шкіл до університету і всіх урядів і закладів у східній Галичині, а то тим більше, що вважав сю частину України за доконечну школу для російської Русі-України і через те раз-у-раз товк Українцям, аби помагали Галичанам, аби займалися галицькими справами яко своїми рідними, то переносили в Галичину всю тоту роботу, якої не можна було сповняти в Росії. Галицькі народовці мали лише хіба тоту підставу вважати Драгоманова «русофілом», що він перший почав ширити межи Галичанами українського та російського напрямку поступову російську літературу, хоть рівнобіжно з тим він же перший почав ширити межи Галичанами і поступові європейські твори.

Оце «російство» М. Драгоманова було основною причиною «непопулярності його серед українських націоналістів, перепоною культу його на рівні з Шевченком – і, повторяємо, причиною безпідставною ще й тому, що такого ж «російства» повно і в батька Шевченка, бо і він же писав багато по-російськи та братався з Великорусами. Коли кому сего доконче треба, то кажемо, що Шевченко, з усіма своїми творами і змаганнями – продукт всеросійської культури – далеко більше ніж Драгоманов…». М. Павлик назвав ставлення Драгоманова до Т. Шевченка «подекуди і одностороннім». У примітці він писав: «Се признав, у кілька років опісля, сам Драгоманов. “Я був загнався думкою, - писав він у листі до Українців з 8 лютого 1886 р., - що Шевченко – вже пережитий фазис, що новий укр. рух піде далі, по новоєвропейській дорозі, а тепер бачу, що не тілько маса українофілів, але і українофільські списателі, не тілько в Галичині, а й в Росії, що не догнали і Шевченка років на 10-20“».

Другою важливою причиною непопулярності М. Драгоманова були його політичні погляди: «Після Костомарівської програми, з її перестроєм Росії на вільну слов'янську федеральну державу – програми, котру врешті сам автор держав під 12-ма ключами, так що вона не була звісна в подробицях за його життя, - у Російських Українців не було ніякої політичної програми. Українські «політики», такі як Куліш і інші, надіялися кращої долі Русі-України або з боку від якихось політичних катаклізмів, або згори: від Бога Небесного чи земного – царя. До царя російського з його урядом Українці ставилися незвичайно покірно, справді мов діти до батька, так само як Австрійські Русини до свого цісаря. Видніші Українці не раз писали до царя та до його урядників «супліки» про «кривду України», розуміється, не тикаючи основи тих кривд, і забігали до шефів російського уряду, звичайно до найпідліших «на щиру розмову», де або відрікалися батька і матері, або старалися «одурити Москаля» в надії, що він змилосердиться та «попустить» Україні: позволить забалакати по-українськи у школах народних та в церкві, та надрукувати який український збірничок, а може… може і газетку, хоть яку-небудь, аби по-українськи. Поза те, Українці не те що й не думали постояти за свої національні права, а попросту боялися своєї тіні».

«Перед Українцями, - пояснював позицію М. Драгоманова Михайло Павлик, - стоять лише два політичні виходи: або, спільно з усіма народами Росії, добиватися політичної волі в Росії, - переміни Росії з абсолютної та централістичної держави на вільну, федеральну державу; або, коли є сила, вирватися зо стін Росії та завести власну державу, лише йти до сего остатного на ділі, а не тільки молоти про се язиками у чотирьох стінах, як робили найгарячіші українські націоналісти. Драгоманов перший вказав Українцям і на той сумний факт, що через неполітичність українського руху, через його смирність і малозначність, найкращі сили України тай матеріальні її засоби йшли у всеросійські політичні організації – соціально-революційні – ворожі українству майже так само, як і правительственні російські організації. Сам Драгоманов не був політичним революціоністом, та він перший показав широку політичну програму не лише перед Українцями, але і як побачимо далі, перед усіма опозиціоністами в Росії. Під кінець пробутку свого в Росії Драгоманов прихилив був до своєї політичної програми частину Російських Українців. Але своїм сміливим поступуванням – політичним, науковим і особистим – він уже тоді наводив паніку не лише на правительственні сфери, а і на самих Українців, особливо націоналістів, так що багато з них навіть дуже раді були, коли він нарешті виїхав собі із України, прогнаний з київської катедри тай самого Києва правительством і прогнаний – о, гірка іроніє! – власне за «український сепаратизм»…  «В усякім разі, - писав М. Павлик, - кожний, що бодай трохи знає справу, мусить признати, що в політичних змаганнях Драгоманова повна політична воля України грала найпершу роль; се видно аж надто виразно навіть із його російських політичних писань. Се задокументовано м. і. тою лютою боротьбою, яку йому довелося вести з російськими та польськими революціонерами за право української нації, як і всіх недержавних націй Сходу Європи, право на соціалістичні і всякі інші організації по національностям, а не по державам, теперішнім чи давнім».
Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.