кока-кольорово

14 октября 2013, 12:40
маніпулятор словесним пластиліном чорного кольору
0
195

Зустрічаючись лоб у лоб – відкривається правда, але якщо ми опускаємо істину до рівня поясу, навіть якщо все ж тримаємо її за голову руками, то істина ця засмічується і чорніє.

Пляшка і світло. Пляшка тримає рідину, по блату впускаючи лиш світло. Учора я йшов, заливши у скляну пляшку з-під Пепсі енергетик. Ніч видалась занадто активною, ранок відмовлявся рухатись сам по собі. Червоний ред булл проглядався крізь скло, уподобаючись колі, досить незвично. Я підняв пляшку на рівень очей. Почав вглядатись, вишукувати щось для себе нове. Світло гралось з напівпрозорою рідиною. Якщо пляшка прямо переді мною, досить близько, щоби проглядати крізь неї предмети, то весь світ набуває кровавого кольору. Все оточення заливається полум’яними язиками, але жодним теплом не гріє. Опускаючи руку, пляшка набуває тьми. Демони й чорти залітають у неї, йдучи на голоси, вишукуючи колу. Коли несеш пляшку в руках, навіть з ред буллом, вона набуває темного кольору. Чорні фарби ллються крізь кришечку, знаходячи ходи поміж молекул скла.

Зустрічаючись лоб у лоб – відкривається правда, але якщо ми опускаємо істину до рівня поясу, навіть якщо все ж тримаємо її за голову руками, то істина ця засмічується і чорніє. Там вже ніхто не побачить її справжню, лише контури образів, не більше. Рухи внизу дивні.

Вже далі, блукаючи з мороком у руках, перетворюючи його у справжні рубіни лише перед губами, я зустрів чоловіка. З ножем. Здоровенний двометровий мужик з ножем у руках. Зі здоровенним кухарським ножем, здатним потрошити здоровенних африканських бегемотів. Навіщо, подумав я, такому здоровенному мужику, такий здоровенний ніж? Подібне поєднання людини і зброї завжди дивувало мене. Перестраховка? Відчуття близькості за розмірами? Просто страх – подумав я. Чому, якщо людина габаритна, агресивно велика, то вона не боїться? Кожен качок має своїх дитячих монстрів, які сидять під ліжком і тихо вичікують необачно висунутої ноги. Демони підлі, і більш ніж можливо, що ніж – єдиних спосіб захисту від них. Здоровенний ніж.

Чоловік, до речі, пішов далі. Кудись у двори. Його спортивний костюм ще досить довго блимав перед моїми очима, поєднуючи три полоси спорту з полосою холодної зброї та відблиском лисини на макітрі.

Далі мене зустріло метро. Далі були думки динамічні. Рух вагонів викликав рухливість мислення. Я дістав книгу. Чарльз Буковскі. Пам’ятаю, на другому курсі я скупив усі переклади його книг, так вже зачарували мене його «Жінки». Сьогодні ж у мене лише одна книга – ось ця остання, ще не розібрана товаришами й товаришками. «Історіі обикновєнного безумія».

Протиснувшись у вагон, легенькими рухами відстороняючись від таких самих голодних, як і я, студентів, але менш енергійних (менш редбуллистих), я пробрався в куток. Поруч зі мною присіла бабуся. Вона намагалась не показувати виду зацікавленості моїм читанням, але мудрі, спраглі до нової інформації поза телевізором очі кидали погляди в текст. Чоловік навпроти дивно посміхався, спостерігаючи досить товсту книгу у мене в руках. Бабуся ледь-ледь вдивлялась в текст, але після однієї фрази обурено відвернулась. МАБУТЬ, саме після однієї фрази, яка була виділена синьою гелевою ручкою ще два роки тому. Знову чорне: «кому пизденка, а кому и ручная работенка». Генріх Карл ніколи й подумати не міг, що його слова – брудні пориви чистої літератури – ледь не призведуть до інфаркту звичайну харківську бабусю. Призведуть до маразматичних роздумів, що молодьож читає, але читає бєспрєдєл. І добре то чи погано? Читають же, читають те, що хочуть, і очевидно, що хочуть дещо іншого аніж бабусі. Бабуся генерує власний погляд на літературу, здалека споглядаючи крізь великі лінзи на вічно хмільного Буковскі.

Погляд похилої дами перевівся від моєї книги на розглядання реклами. Мабуть, там – над головами пасажирів – щось інформативніше та ближче до її серця. Кардіомагніл який-небудь.

Ще один чоловік у віці, суцільно білого кольору із сідини та сухості, привернув мою увагу. Я виховано встав, запрошуючи його на своє місце. Чоловік, звісно ж, відмовлявся, але я його переконав. Споглядаючи на нього згори (але не зверхньо) я повернувся до думки, яку вже багато років штовхаю ногами по голові. Дідусь був одягнутий у піджак, білу сорочку, краватку, штани-брюки та ледь потерті туфлі. Чорт забирай, скільки він носить цей одяг? Без жодного докору, з повагою, задумався я. Він же ще при Совку купив цей костюм, ще при Совку він перший тиждень боявся його надягнути, або ж навпаки – надягав усюди. Я тут за місяць одяг буває, убиваю, а людина десятками років носить. Ледь пошарпані туфлі. Ну то й що. Тренд. Що, що, а одяг та акуратність до цього одягу в СРСР, мабуть, прививали, разом з манту та щепленнями проти стовбняку. Десь в тих продизенфікованих голках та скляних шприцах ховали та вводили радянську обережність. Хоча – бач, жінки менш обережні – навіть заглядають у чужі книги. Жінкам, напевне, щось інше вводили. А якщо подумати, то й справді – чоловіків у безсмертних костюмах часів царя я бачу куди більше аніж бабусь у святкових платтях. Не в останню чергу це пов’язано з вимогами на виробництві, бо інженерів у светрах не котували, а про футболки й мови не йшло. Жінки не думали про фемінізм, і за модою слідкували з відстані. Піджаки й зараз більшість вимовляє з помилками (хоча хто зна як в СРСР було «правильно»). Фігури радянських жінок, зазвичай, змінювались, разом з розпадом Союзу, а плаття відходили на більш практичні ганчірки.

Ой, щось я заблукав. Недобре закінчив. Далі була моя станція – Держпром. Довгі (як мені здається) коридори, наповнені потоком моторного студентства. Дівчата кучкуються групами, перегороджуючи хід. Р-р-р-р-р. Зник настрій навіть спостерігати за ними позаду…

13/09/13


Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
ТЕГИ: метро,СРСР,література,кола,светр,піджак,пляшка,есеї,Буковскі
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.