Українська Греко-Католицька Церква: на роздоріжжях історії. Частина 1

8 октября 2013, 19:26
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
233
Українська Греко-Католицька Церква: на роздоріжжях історії. Частина 1

Підписанням Брестської унії 8 жовтня 1596 року було перегорнуто першу сторінку в історії Української Греко-Католицької Церкви.

Ідея відновлення догматично-ієрархічної єдності християнської церкви з 1054 року, підтримана в ХІІІ столітті Данилом Галицьким, відродилася на східнослов’янських теренах наприкінці XIV століття. 1396 року митрополит Кипріян та Ягайло, зустрівшись під час об'їзду південно-руських єпархій, обговорили можливість укладення унії на соборі. Константинопольський патріарх Антоній, до якого звернулися достойники, відзначив, що такі справи не вирішуються на помісному соборі. Перспективи укладення унії патріарх пов'язував з підтримкою Ягайлом угорського короля Сигізмунда Люксембурзького, який 1396 року зазнав поразки від турків в битві під болгарським Нікополем.

1431 року розпочав роботу Базельський собор, який засідав до 1449 року. Організатори Собору запропонували Папі Євгену IV звернутися до володарів Польщі та Литви з закликами приєднатися до унії. 1433 року на адресу собору надійшов лист руських князів і бояр, які спростовували поширювані Сигізмундом Кейстутовичем чутки про зраду їхнім володарем католицької віри. Митрополит Герасим нібито погоджувався на локальний варіант унії – перехід під верховенство Риму загальноруської митрополії незалежно від патріархів Сходу: «з булли до Герасима виглядало б, ніби він мав план піддання під папську зверхність руської церкви,  незалежно від унії східної церкви взагалі. Одначе не дуже правдоподібно, аби воно так було дійсно, тим більше, що тоді як раз уже заносилося на заложення загального собору, з участю грецького духовенства, і Герасимові зовсім не було чого так вириватися зі своєю спеціальною «обедієнцією» (покорою папі)» (Грушевський М. Історія України-Руси. - Т. 3. - К., 1993-1995). У липні 1434 року до Базеля прибула депутація від візантійського імператора на чолі з ігуменом константинопольського монастиря св. Дмитра Ісидором. Ісидор 1436 року посів митрополичу кафедру, а через три роки був висвячений Папою на кардинала.

У вересні 1458 року, після зречення Ісидора, Папа Пій ІІ за згодою константинопольського патріарха-уніата Григорія Мамми висвятив на київського митрополита Григорія Болгарина, «архієпископа київського, литовського і всієї Нижньої Русі». Зверхнє ставлення католиків до своїх співбратів по вірі змусило наступника Григорія Болгарина, смоленського єпископа Мисаїла, звернутися до Папи Сікста ІV. Це звернення, «довге, багатослівне, благальне, занадто догідливе, проте місцями зворушливе» (Б. Гудзяк) вважається в літературно-богословській традиції «твором, в якому оригінальне українсько-білоруське мистецтво «плєтєния словес» досягло найвищого розвитку» (цит. за: Пелешенко Ю. Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV – початку XVI ст. – К., 1990).   

1573 року в Римі створюється Грецька конгрегація (адміністративний орган); 1577 року відкривається Грецька колегія. Українське православ’я тим часом переживає глибоку кризу. Право «королівського патронату над Церквою» (зокрема, «право подання хлібів духовних») узалежнило церковну ієрархію від світської влади. Для подолання породженої цим моральної та інтелектуальної деградації православного духівництва Віленський собор 1589 року позбавив сану всіх двоєженців та троєженців, ухвалив рішення заборонити адміністративну літургічну діяльність іноземних ієрархів зі Сходу на теренах митрополії. «Необхідність кардинальних реформ, - як пише Н. Яковенко, - була очевидною для кожного, хто критично дивився на деморалізацію церковних верхів, заклопотаних боротьбою за прибуткові вакансії, а не за душі пастви, та на разючу неосвіченість і принижене становище нижчого кліру, залежного від примх світських землевласників» (цит. за: Яковенко Н. Історія України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. – К., 1997. – С. 140). Ідея унії розглядалася як перспектива нормалізації розладнаного внутріцерковного життя.

Впродовж 1583-1584 рр. папський легат Антоніо Поссевіно та нунцій Болоньєтті розпочинають переговори з князями Василем-Костянтином Острозьким та Юрієм Слуцьким про підтримку унійних ініціатив.

Перша згадка в джерелах про наміри прийняти унію датується 1588-1589 роками. Таємна нарада про її укладення відбулася в Белзі, весною 1590 року. 20 червня 1590 року учасники весняної наради – четверо владик руських єпархій (луцький – Кирило Терлецький, львівський – Гедеон Балабан, пінський – Лев Пелчицький, холмський – Діонісій Збируйський) на синоді в Бересті склали лист-проект, у якому заявляли про готовність визнати верховенство папського престолу за умови збереження церковного устрою і чину богослужіння Східного обряду. 

У першій половині 90-х рр. XVI століття, на думку О. Крижанівського, С. Плохія та В. Ульяновського, визначилися три програми проведення унії: 1) приєднання православних церков України та Білорусі до католицької Церкви. Лідер католицької Польщі, кардинал Станіслав Гозій тлумачив унію як підпорядкування Східної Церкви Папі Римському. Церковний письменник Петро Скарга у виданій у Вільні книзі «Про єдність Божої Церкви» (1577 р.) переконував читача, що істинною є лише Римо-католицька Церква, тож найкорисніше для Русі відкинути помилки греків і об'єднатися зі столицею істинної віри; 2) канонічно рівноправне об'єднання Церков, збереження православного обряду поряд з реформуванням православної Церкви та погодженням зі східними патріархами, московським царем та молдавським господарем (програма К. Острозького, автора проекту з'єднання Церков за згодою усіх східних патріархів); 3) регіональне об'єднання Церков у межах Речі Посполитої без реформування церковного життя та без участі патріархів. Станіслав Оріховський-Роксолан вважав, що обидва відлами християнства як самодостатні мали б з'єднатися у загальній унії на рівноправних засадах згідно з домовленостями Флорентійського собору.

Наприкінці 1594 року були укладені Торчинські артикули з викладом умов унії, завізовані митрополитом Михайлом Рогозою і сімома владиками (у лютому 1595 року Кирило Терлецький вручив Торчинський акт папському нунцію в Польщі Маласпіні, а той передав його до Рима). Головний зміст артикулів такий: «Форми таїнств та обрядів Руської церкви залишаються незмінними; 2)Кaндидaти нa вищi дуxoвнi пoсти oбирaються, згiднo з трaдицiєю, дуxoвними oсoбaми лишe з-пoмiж людeй руськoї i грeцькoї нaцiї; влaдик пoсвячує митрoпoлит, a митрoпoлитa – влaдики, oднaк пoтвeрджeння вiн мусить дiстaти вiд пaпи, як рaнiшe дiстaвaв з Кoнстaнтинoпoля; 3) Влaдики oтримують oбoв’язкoвi мiсця в сeнaтi нaрiвнi з кaтoлицькими єпискoпaми (цeй пункт нe був рeaлiзoвaний aж дo 1790 р.); 4) Усi мoнaстирi, цeркви i цeркoвнi брaтствa пeрeбувaють пiд кoнтрoлeм влaдик бeз втручaння свiтськиx oсiб; 5) Людeй Грeцькoгo oбряду зaбoрoняється виxрeщувaти в лaтинствo; дoпускaються мiшaнi шлюби бeз пeрexoду oднoгo з пoдружжя дo вiри iншoгoi пункти тeж лишилися тiльки дeклaрaцiєю); 6) Руськa цeрквa нaрiвнi з Римськoю мoжe зaклaдaти шкoли тa сeмiнaрiї грeцькoї i слoвянськoї мoви, a тaкoж влaштoвувaти друкaрнi пiд кoнтрoлeм цeркoвниx влaд; 7) Юрисдикцiя пaтрiaрxaту Сxiднoї цeркви нa тeритoрiї Русi втрaчaє чиннiсть, вiдтaк oгoлoшуються нeдiйсними усi пoсвячeння чи нoмiнувaння, щo йтимуть від пaтрiaрxiв» (цит. за: Яковенко Н. Нарис з історії України від найдавніших часів до кінця XVIII століття. – К., 1997. – С. 141).

1 червня 1595 року на соборі в Бересті ухвалюються остаточні 33 артикули (статті). Православні ієрархи визнавали католицький догмат про чистилище й компромісне тлумачення походження Святого Духа, напрацьоване відповідно до рішень Флорентійського собору; підтверджувалися незмінність східних обрядів, літургії, богослужбового чину, форми таїнства хрещення, православних свят. У середині листопада до Риму прибули українські єпископи. Комісія з п’яти кардиналів на чолі з Ю. Сантрою та в канцелярії голови єзуїтського ордену кардинала П. Альдобрандіні, відхиливши найважливіші артикули, виробила власні умови унії, на що І. Потій та К. Терлецький зреагували відмовою її укладати. Утім, вже 23 грудня 1595 року І. Потій та К. Терлецький під час святкової церемонії проголошення унії у залі Константина – одній з найпарадніших зал Ватикану, на засіданні колегії 33 кардиналів за присутності Папи Климента VIII прийняли католицьке віросповідання, зокрема, догмат про походження Святого Духа «від Отця і Сина» (filioque) (щоправда, не маючи повноважень від власної Церкви); визнали першість Апостольського престолу, Папу Римського – наступником св. Петра і намісником Ісуса Христа, головою, отцем і вчителем усіх християн, римську Церкву – матір'ю усіх Церков. На честь адоптації Руської церкви до союзу з Римською Папа наказав вибити медаль з написом Ruthenis receptis [На прилучення русинів]. Як бачиться зі змісту папської булли «Великий Господь» від 23 грудня 1595 року, Римська курія воліла бачити унію всього лише як факт «повернення народу руського до Римської Церкви», зберігаючи східні церковні обряди, «якщо вони лише не суперечать католицькій вірі та не виключають єдності з Католицькою Церквою»; звісно, така позиція йшла врозріз із намаганнями українських і білоруських єпископів подолати кризу церковного життя, оборонити національний зміст українського та білоруського православ’я, досягти зрівняння у правах католицького й православного духівництва. 

У середині червня 1596 року король видав універсал про скликання 16 жовтня собору в Бересті для вирішення питання прийняття унії Київською митрополією. У Бересті зібралося два собори: унійний і православний. 16 жовтня розпочав роботу православний собор, в роботі якого взяли участь екзарх царгородського патріарха Никифор Парасхес, представник олександрійського патріарха Кирило Лукарис, Г. Балабан, М. Копистенський, дев'ять архімандритів, близько 200 протоієреїв та монахів, К. Острозький. Учасниками унійного собору були митрополит і п’ятеро єпископів, троє архімандритів, троє католицьких єпископів, представники Риму, короля та єзуїтського ордену. Універсалом короля від 15 грудня 1596 року рішення Берестейського собору проголошувалися обов’язковими.

Очевидно, що як і Флорентійська унія була укладена через загрозу існування Візантії з боку Османської імперії, так і Берестейська унія була благородною, але політично вимушеною та вкрай непопулярною (навіть неприйнятною) для українського населення спробою керівників православної Церкви, з одного боку, здолати кризу та упосліджене становище українського православ’я на поневолених землях, а з другого – запобігти промосковській орієнтації православного люду (1586 року Московська митрополія перетворилася в патріархат). Після падіння Константинополя 1453 року, протлумаченого російськими ортодоксами як Божа кара за Флорентійську унію 1439 року, Москва розпочала «похід» за духовним лідерством у православному світі. У «Викладі пасхалії» московського митрополита Зосими знаходимо таке трактування євангельського «І стануть перші останніми, а останні першими»: «першими» були греки (візантійці), «останні» (згідно з пророцтвом) – росіяни; Москва – «новый град Константина» - другий Константинополь. На початку 20-х років ХVI століття старець одного з псковських монастирів Філофей у «Посланні на звіздарів» виступив проти німецького лікаря й астролога Миколи Бюлова, який служив при дворі Василія ІІІ. Бюлов вважав світовим центром християнства Рим. За Філофеєм, ні Рим, ні Константинополь («другий Рим»), вражені католицькою «єрессю», такими не є: «Два ибо Рима падоша, а трєтий стоит, а чєтвєртому нє быти». 

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.