Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 4

6 октября 2013, 17:49
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
201
Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 4

1894 року минало 30 років наукової діяльності Михайла Петровича Драгоманова.

Ініціатива відзначення цієї дати в Галичині як єдиному центрі, де на той час можна було провести таке вшанування, оскільки для Великої України Михайло Драгоманов був persona non grata, виходила від Михайла Павлика, який вважав себе його вірним учнем.

50-літній ювілей М. Драгоманова, який припав на 6 вересня за старим, чи 17 вересня за новим стилем 1894 року, був відсвяткований більш ніж скромно, з чим Михайло Павлик ніяк не міг погодитись. Святкування ювілею відбулося 16 грудня 1894 року в залі львівської ратуші, виділеній президентом міста д-ром Мохнацьким. Тут політичне товариство «Народна воля», що входило в структуру радикальної партії, та комітет із селян різних повітів Галичини скликали віче «для показу, - як зазначав М. Павлик, - на кілько в галицько-руськім народі збудилася свідомість під впливом праці» Михайла Драгоманова. У той день із різних сторін Галичини зійшлося і з'їхалося більш ніж 600 селян. Як зазначив М. Павлик у вступному слові на відкритті віча, селян би прийшло значно більше, якби не боязнь, що віче не відбудеться через постійну заборону подібних акцій владою. Віче прийняло резолюцію боротися за загальне виборче право, а також, за пропозицією Стефана Новаківського, звернулося до Михайла Драгоманова: «Батьку рідний, просвітителю наш, Ти, що свою долю, своє житє, своє здоровє посвятив для темного робочого люду, щоб єго просвітити світлом правдивої науки, - прийми подяку за тридцятилітню працю Твою, від нас, руських хлопів, зібраних з цілої Галичини на руськім народнім вічу у Львові. За правду, за волю, котру Ти голосиш, будемо стояти до загину. Жичимо Тобі ще довгого життя, щоб міг-єсь нас Твоєю мудрою радою просвічати, помагати нам дійти до скинення ярма неволі, що тяжить над хліборобом і робітником і до заведення правдивого ладу на світі».

Того ж дня після закінчення установчих зборів товариства «Поступ» відбулись урочистості, які в пресі були іменовані «Властиво ювілей». Головне слово про М. Драгоманова на цьому ювілеї мав Іван Франко (воно було опубліковане в № 1-2 «Народу»). «Народ, що не шанує своїх великих людей, не варт зватися освіченим народом. Отсе ж і ми нині, бажаючи сповнити свій обов’язок яко людей освічених, шануємо ім'я і заслуги Драгоманова по 30 роках його праці. Та для нас се не тільки обов’язок освічених людей, бо Драгоманов для нас є чимсь більше, як заслуженим чоловіком. Ми в нім шануємо друга, вчителя, провідника. Через усіх тих 30 літ, а бодай відтоді, коли ми самі стали до прилюдної роботи, голос його був для нас заохотою, осторогою, вказівкою, куди йти, голосом сумління – що робити, а чого не робити.

Тому, хто зимою сидить у теплій хаті при веселім огні і при світлі, в кружку родини або добрих приятелів, нелегко собі здумати, як то робиться тому, хто в ту саму пору, в холод та куревільницю, без дороги і просвітку іде пустим полем або густим лісом. Так само й нині годі собі докладно здумати те положення, в якім була поступова молодіж руська в Галичині перед 20 роками. Без знання того, що навколо неї діється, без тямучих провідників, без книжок, без поради і заохоти ми йшли наосліп, читали що впало в руки і не знали, що робити з тими хлопськими симпатіями, що у нас були принесені з батьківського дому і з тим невеличким знанням народного життя, котре ми з сіл принесли до Львова. Тут тих симпатій ніхто не поділяв, тим життям ніхто не цікавився; нам казали вчитися для хліба, любити щонайбільше язик народу, а не сам народ.

Отут-то в великій пригоді нашому поколінню став Драгоманов. Друкованим словом і листами він почав впливати на нас, вказуючи нам інший, ширший світ поза тісними межами нашої Галичини, вказуючи, до чого йде теперішня наука і якої праці та любові чекає від нас наш народ. Він нам показав, що наша любов до простого хлопа, власне, мусить бути підвалиною нашої роботи, що знання народного життя ми мусимо розширювати і збагачувати, а не забувати». Далі І. Франко пояснював простим селянам, що були на вічі, за що українці повинні поважати М. Драгоманова, наголосивши про ту високу повагу, яку здобула в світі українська словесність завдяки працям ученого. Не міг не відзначити, що 11 червня 1878 року в Парижі на так званому літературному конгресі, де зібралися вчені й письменники з цілого світу, М. Драгоманов виступив проти чергової заборони української мови в Росії, показавши, чим є українське письменство, яку важливу прислугу воно виконує для піднесення просвіти українського народу і яку величезну шкоду для розвою просвіти в самій Росії робить та дика заборона.

«Просвіта і письменство на Україні поставлені в таке дивне положення, що дуже часто люди, навіть наскрізь чесні, але виховані в інших поглядах, говорять, що українська мова зовсім не придатна ані для школи, ані для церкви, ані для уряду, ані для вищої науки, що український народ не є властиво ніякий осібний народ, а тільки частина іншого – одні кажуть, що московського, другі, що польського. Ті думки тепер уже не виступають так різко, ховаються по заулах, бо вони підкопані і ослаблені всім тим, що зроблено у нас за останні 30 літ. Але тоді, коли Драгоманов розпочинав свою діяльність, воно було зовсім інакше; тоді навіть між чільними українцями ще мало хто вірив в самостійність українського народу і в те, щоби його мовою можна було писати про все, що знають і чим займаються вчені люди і писателі. Тому-то деякі українці, особливо славний історик Костомаров, що всі свої вчені праці, головно про Україну, писав по-російськи, стали були на тім, що для українського народу поки що і на довгі літа вистарчить таке письменство, котре би служило потребам простого люду, подавало б йому початки, азбуку, щоб він, привикши читати, міг відтак легко перейти до читання і розуміння книжок російських. Се названо тоді «письменство для домашнього обходу». Інші українці виступили проти сього, твердячи, що така рада веде до винародовлення українців, бо всіх вчених людей відривати буде від українства і вести до Московщини. Вони радили творити українську літературу для інтелігенції і вчених, не дбаючи про те, що в Росії вся інтелігенція на Україні помосковлена, а українських учених, уживаючих української мови, тоді й зовсім не було. В тій суперечці виступив і Драгоманов зі своїм словом. Рядом дуже гарних і основних праць про стан і змагання різних «недержавних» народностей у Європі, як провансальців, кельтів, фламандців, валлонів, він показав, що рух українського народу до самопізнання і просвіти на рідній мові не є нічим нечуваним та неправним, але противно, є зовсім натуральний і конечний. Що ж до границь, в яких би мали держатися просвіта і письменство на Україні, то Драгоманов замість хитрих наукових доказів узяв за мірило потреби народу, самої суспільності. Нема потреби поки що писати глибокі філософії та інші тяжко вчені праці по-українськи, бо їх ніхто не буде читати; натомість конечно треба поперед усього подати українському народові на його мові початки всякого людського знання, вияснити йому явища природи і громадського життя. Драгоманов, беручи річ практично серед російських обставин, склонявся до тих, що бажали українського письменства для домашнього обходу, але розумів той домашній обхід далеко ширше, подав план цілого кругу популярних книжок по всім галузям науки – план такий широкий, що ще й досі праця українських списателів не здужала його сповнити. Драгоманов знав добре, що коли український народ привикне читати на своїй мові початки, то забажає на тій же мові читати і дальше; коли інтелігенція привикне тою мовою говорити і писати для народу, то згодом почне говорити і писати по-українськи також між собою і для себе. І для того по 20 літах, забираючи ще раз голос в тій справі, Драгоманов не думав виступати против тої інтелігентної літератури, що за той час виросла на Вкраїні і особливо в Галичині, та все-таки ще раз з натиском підніс потребу пильнішої і більше наукової праці над книжками для народу <…> Може нам нині таке питання видатися чудним, але воно довгий час мало і не перестало ще й досі мати велике практичне значення. Уважаючи нас москалями, москалі промовляють до нас не тільки по-московськи, але в ім'я таких порядків, таких ідеалів і таких історичних традицій, котрі були чужі нашому народові; вважаючи нас поляками, робили те саме поляки, кличучи нас, щоб ми будували разом спільну вітчизну – Польщу. Уважаючи нас поляками, москалі інколи готові були карати нас за їх провини; уважаючи нас москалями, поляки частенько обдаровували нас тою самою ненавистю, в якій мали москалів. І в добрім, і злім отаке непорозуміння було для нас однаково недобре. І тут забрав голос Драгоманов і в знаменитій книжці «Историческая Польща и великорусская демократия» показав, як найліпші, найрозумніші люди з москалів і поляків впадали в тяжкі помилки і пропадали з найліпшими намірами власне через те, що не вміли чи не хотіли бачити між поляками і москалями цілого ряду недержавних народностей, в тім числі і українців, котрі чимраз голосніше домагаються своїх прав яко самостійного народу. Ще перед тим вияснив він був для російських державників тоту дивовижну річ, як то вони після польського повстання 1863 р. взялись провадити «обрусение» краю не польського, але й не московського і через те той край, непричасний повстанським замахам, не тільки спинили в освіті, але підперли в тім краю визискування чиновників та колонізацію німців, котрі не перестали бути німецькими патріотами і готові в разі війни служити не Росії, а Німеччині <…> Не швидко де-небудь у Слов'янщині найдеться популярний писатель, котрий би писав так ясно і приступно, з таким широким знанням і був так гаряче пройнятий поступовими та народолюбними думками, як Драгоманов. <…> Нині у нас ім'я Драгоманова для многих ще є мов якийсь страхополох, а для вшанування його праці явились тут – хто? Громадка селян і молодіжі. Та я думаю, що се так і повинно було статися, що се натуральний виплив його праці і ідей. Драгоманов не дбав ніколи о те, щоб його любила широка юрба інтелігенції, бо він ніколи не підхлібляв її зіпсутому смакові, її лінивству та трусливості. Він завсігди обертався радше до молодіжі, а головна ціль його думок і змагань був простий народ, його просвіта і піддвигнення. І коли нині власне ті дві громадки шанують його працю, то се знак, що та праця не пропала марно. Та думки його мають то до себе, що раз запустивши коріння, не гинуть, а ростуть і кореняться чимраз далі: вони, мов той квас, котрого кришка, вкинена до тіста, будить в нім внутрішню працю, котра поти йде, поки все тісто не прокисне. Маємо надію, що се робиться якнайшвидше і якнайповніше в інтересі розвою і добра нашого народу!».

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.