Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 2

3 октября 2013, 17:34
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
210
Вузол Драгоманова на «перехресних стежках» Франка. Частина 2

Драгоманов був лідером лівого, радикального крила Київської громади – т. зв. «лівобережних» українофілів.

Праве, помірковане крило, виховане головно польськими та французькими культурними впливами, панівними в помістях Правобережжя, виводилося здебільшого зі сполонізованих поміщиків Правобережної України.

Лідер «правобережців-європейців» Володимир Антонович уважав вплив російської культури на Україні занадто великим, а тому шкідливим. Обидві течії визнавали чільну роль українського селянства, однак «ліві» всю націю і зводили до селянства, роблячи виняток для міських трудящих мас та передової інтелігенції, яка «робить корисну громаді працю», а «праві» виступали за розширене розуміння нації: щоб українець міг бути «і попом, і землевласником, і купцем, і суддею, і чиновником, і поліцейським, і публіцистом, і соціалістом, і радикалом, і консерватором, і лібералом, і легітимістом, і буржуа» (О. Ф. Кістяківський, Щоденник (1874-1885), 2 т., Київ, 1995, т. 2, 1880-1885, с. 415-416, 455). Обидва крила єднала ідея «нероздільної єдности Малоросії з Великою Росією». Вони були переконані, що українці повинні розділяти спільну долю з Росією  у надії, що рано чи пізно вона вийде на іншу дорогу, дорогу політичної свободи і широкого розвитку особистости (Кістяківський). «Переломне значення мало польське повстання 1863 р. Як і попереднє повстання 1831 р., воно поставило під сумнів громадянську модель лояльности підданців до монарха вже не було достатньо. Потрібна була ще й лояльність до культури, мови та релігії народу/нації, чиє ім'я носила сама імперія. Російська імперія лише почала освоювати логіку націоналізму. Ліберальні реформи не були відкинуті. Але їхнє проведення було поставлено у залежність від успіхів русифікації у тому чи іншому регіоні. Український рух став однією з перших жертв зміни офіційної політики. Повстання 1863 р. породило безпідставну підозру, що український рух є польською інтригою. Російський уряд чи не вперше почав усвідомлювати загрозу українського національного проєкту для цілісности імперії… За цих обставин київська Громада вирішила перенести центр своєї діяльности поза кордони Російської імперії, на Захід. Це завдання було доручено Михайлові Драгоманову, що сам став жертвою репресій – «за соціялістичні тенденції та український сепаратизм» його було звільнено з посади доцента Київського університету. Не чекаючи на офіційне вислання, на початку 1876 р. Драгоманов виїхав за кордон. Перед від’їздом Київська громада визнала його своїм посланцем й обіцяла підтримувати його діяльність на Заході фінансово» (Грицак Ярослав. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886). – К.: Критика, 2006. – С. 165).          

Першою зупинкою Драгоманова був Львів. Як відзначає Михайло Мочульський, Франко бачився з Драгомановим усього двічі, 1890 та 1892 року у Відні, а листування між ними розпочинається 1877 року. «Про 1876 рік, коли Франко лише бачив Драгоманова в аудиторії Омеляна Огоновського, а пізніше познайомився з ним в «Академическом кружку» й, може, сказав кілька слів до нього, нема що згадувати», - пише Мочульський (Михайло Мочульський. «З останніх десятиліть життя Івана Франка (1896-1916)». Спогади про Івана Франка, с. 378). Справді, в передмові до першого тому листів Драгоманова Франко вказує, що вперше побачив його 1876 року, коли по закінченні лекції Огоновського Драгоманов дав вбивчу оцінку львівському професорові. Говорить він і про те, що Драгоманов несвідомо став причиною його першою арешту. «У липні 1877 року мене арештували на підставі одної згадки в листі Драгоманова, адресованім не до мене» (Михайло Драгоманов. Листи до Ів. Франка і інших. 1881-1886. Видав Іван Франко – Львів, 1906, с. 6). У листі Драгоманов «подає не то поради, не то розпорядження, що робити руським поступовим кружкам у Відні і в Галичині між іншим згадує про мене, що я маю невідомо чого і до кого поїхати на Угорщину та об'їхати Угорську Русь». Він також пояснює, що на той час він як студент університету не мав «ані підготування, ані часу, ані засобів» для поїздок не лише агітаційних чи політичних, а й суто географічних.

Детальніший розгляд питання про арешт Франка, який, без перебільшення, став поворотним пунктом його життя, неможливий без з'ясування поширення соціалістичних ідей у Галичині та ролі в цьому Івана Франка, його, сказати б, «соціалістичного навернення». «Галицькі публіцисти і консервативної, і ліберально-демократичної орієнтації прагнули довести, що через економічну недорозвинутість Галичини й потужну закоріненість традиційно-релігійних вартостей соціалізм не мав шансів прижитися на галицькому грунті. До 1870-х рр. слова «соціалізм» чи «комунізм» уживано хіба що задля таврування окремих осіб чи політичних течій. А загалом поінформованість про соціалістичну ідеологію була дуже низькою. Франків університетський професор Лєон Білінський писав у зв’язку з цим станом, що галицьке суспільство готове кинутися з камінням на кожного, хто бодай ненароком ужив терміна «суспільне питання». Не дивно, що за таких настроїв публіки соціалізм у Галичину було імпортовано. Цю західну ідеологію принесли в Галичину двоє іммігрантів, одначе зі Сходу, з Російської імперії. Поляк Болєслав Лімановський став біля витоків тутешнього соціалістичного руху безпосередньо, українець Михайло Драгоманов – опосередковано, однак на руську студентську молодь Лімановський впливу не справив – на відміну від Драгоманова… Роль Драгоманова у соціалістичному наверненні Франка та інших молодих галичан можна признати лише тією мірою, якою він спричинився до перших соціалістичних процесів проти галицько-руської молоді… Для дальшого розвитку подій – й особистої долі Франка – найважливіше значення мав лист до Павлика від 25 травня 1877 р. Лист містив розширену інструкцію для галичан щодо дальшої діяльности. Зокрема, Драгоманов ставив завдання поширювати нові ідеї на нові території, Буковину і Закарпаття, з яким Драгоманова в’язали особливі емоційні зв’язки: відвідавши Закарпаття у 1875-1876 рр., він був вражений бідністю і темнотою місцевого руського люду, зневагою до нього з боку місцевих угорців і євреїв та егоїзмом і слабкодухістю руської інтелігенції… Влітку 1876 р. – на початку 1877 р. Драгоманову вдалося направити на Закарпаття декількох своїх емісарів (одним із них був потім заарештований у Львові Алєксандр Чєрепахін). Однак «закарпатська акція» не принесла відчутних результатів. У травневому листі до Павлика Драгоманов вибрав Франка як свого нового емісара. Він уповноважував Франка виїхати до Сигета й Мукачева, нав’язати контакти з місцевою молоддю і збирати етнографічні та економічні матеріали. Франко нічого не знав про зміст цього листа та про покладену на нього місію. Він був свідомий, однак, що перебуває під наглядом. На початку 1877 р., у зв’язку з арештом Павлика, його притягали до слідства, але поки що – тільки як свідка, який цілий рік жив із підозрілим на одній квартирі. Франко і його товариші побоювалися дальших провокацій. На якийсь час вони, знаючи, що всі їхні листи перечитує поліція, навіть перестали листуватися з закордоном… Так чи інакше, 12 червня 1887 р. Франко повертався з Лолина до Львова, по найщасливіших, як він признавався пізніше, хвилях свого життя. “По дорозі, - згадував Франко, - уложив план «Boa Constrictor», і в слідуючих днях написав першу частину, а за тиждень зістав арештований і зіпхнутий на саме дно нещастя, в таку бездну, о котрій тепер без дрожі і замирання серця подумати не можу”<>… справа набрала характеру «руської змови». Лімановського по недовгому ув’язненні випустили на волю. Із семи в’язнів, поставлених перед судом 14 січня 1878 р., тільки двоє – Кобилянський і робітник Антін Перебендовський – були поляки; решта п’ять – Михайло Павлик, його сестра Анна Павлик, Остап Терлецький, Іван Мандичевський, Щасний Сельський та Іван Франко – були русини, з них четверо – члени українофільських студентських організацій… Польська адміністрація краю звично представляла Відню руський рух як москвофільську загрозу. У 1877 р. цю загрозу можна було подати як справжню реальність, бо заарештовані русини діяли за інструкціями російського підданця Михайла Драгоманова. <…> Видно було сфабрикованість справи. Вже хоча б із того, що зі своїм «партійним товаришем» Остапом Терлецьким Франко познайомився лише під час слідства. Заарештованих судили на підставі непрямих доказів. Прокурор Зборовський будував своє звинувачення на силогізмі: всі звинувачені є соціалістами, а оскільки пропаганда соціалістичних ідей ведеться переважно нелегальним шляхом, то вони, очевидно, є членами таємного товариства. Як зауважив Павлик у виступі на суді, на такій же підставі можна судити всіх співаків і музикантів: усі вони співають і грають за одними нотами – отже, є змовниками. Сфабрикований характер судової справи 1877-1878 року треба особливо підкреслити з уваги на те, що радянська історіографія пробувала трактувати її як доказ існування в Галичині соціалістичного руху. Насправді ж ані суддя, ані галицька публіка не мала чіткого поняття, що таке соціалізм і в чому полягає його злочинний характер. <…> Суд засудив Франка на шість тижнів та 5 гульденів штрафу… У тюрмі він пробув до початку березня 1878 р., тобто у загальному, враховуючи час слідчого ув’язнення, 9 місяців. Під час ув’язнення Франко багато читав, писав і навіть збирав з уст в’язнів матеріали для своїх літературних й етнографічних творів. Але загалом тюремний досвід був для нього нелегким. Франко писав: Дев'ять місяців, пробутих у тюрмі, були для мене тортурою. Мене трактовано як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв та волоцюг, котрих бувало в одній камері зо мною по 14-18, перекидувано з камери до камери, при ненастанних ревізіях та придирках (се, бач, за те, що я «писав», т. є. записував на случайно роздобутих карточках паперу случайно роздобутим олівцем пісні та приповідки з уст соузників або й свої вірші), а кілька тижнів я просидів в тій камері, що мала тільки одне вікно, а містила 12 людей, з котрих 8 спало на тапчані, а 4 – під тапчаном для браку місця. З протекції, для свіжого повітря, соузники відступили мені «найліпше» місце для спання – під вікном насупротив дверей; а що вікно задля задухи мусило бути день і ніч отворене і до дверей продувало, то я щорана будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна… Але, твердив Франко, не сама тюрма була для мене найтяжчою пробою: засуд кримінального суду, а особливо те, що я опісля застав на світі, сто раз тяжчий і несправедливіший засуд усієї суспільности, кинений на нас, страшенно болів мене. Цей засуд був відчутний іще під час судового процесу, з газетних коментарів та з глузливих викриків публіки на засіданнях. Люди або уникали Франка, або, коли мали справи до нього, зустрічалися з ним потай. Батько Ольги Рошкевич заборонив Франкові відвідувати його дім і відмовив йому руки своєї дочки. Франка виключили з «Просвіти», йому заборонили приходити до «Руської бесіди»… Суспільний остракізм Франка та Павлика був покаранням за порушення коду поведінки галицько-руського освіченого суспільства. Австрійські русини дбали про свою репутацію «тирольців Сходу», тобто найлояльнішої етнічної групи: за це вони сподівалися підтримки від Відня в їхніх національно-культурних змаганнях проти панівної польської верхівки, а на щоденне життя очікували спокійного та забезпеченого існування. Загальна ідеологія, за словами Андрія Чайковського, полягала в тому, що «найбільше щастя для рутенця – скінчити університет і вчепитися обіруч цісарської клямки, стати урядовцем… значіння, аванс, становисько, пенсія, емеритура…”» (Грицак Ярослав. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886). – К.: Критика, 2006. – С. 178-188).

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.