Так ішли «визволителі»

17 сентября 2013, 19:27
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
277
Так ішли «визволителі»

17 вересня 1939 року, відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа, совєтська армія перейшла східний кордон Польщі – для окупації територій Західної України та Західної Білорусі.

Вступне зауваження стосується термінології – доречності застосування означень «совєтський/совєтська» замість усталених в українській пресі й літературі «радянський/радянська» тощо.

Чи існує принципова різниця між термінами «совєтський» та «радянський»? Очевидно, що так. На слушну думку Сергія Грабовського, вони позначають відчутно відмінні між собою феномени – бо ж, згадаймо, у грудні 1917 року більшовики України, вщент програвши вибори на Всеукраїнський з’їзд робітничих та селянських рад, пішли з цього з'їзду, переїхали з Києва до Харкова і провели там «Первый съезд советов Украины». Тому більшовицько-українська війна зими 1917 – весни 1918 років може бути названою радянсько-совєтською війною. А ще такий своєрідний знавець питання, як Лазар Каганович, по війні суворо докоряв Максиму Рильському: «Що це він пише – «Я син країни Рад»? Яких саме рад? Ради бувають різні!» Отож міжнародний термін Soviet в українській транскрипції слід вважати більш прийнятним для позначення більшовицького режиму, ніж слово «радянський». Україна стала радянською тільки 1990 року, після напівдемократичних виборів, і пробула такою до кінця 1991 року. Реально ж і радянські, і совєтські складові українського буття існують чи в активному, чи в латентному станах аж до сьогодні. Нам усім було би значно легше, якби йшлося чи то про класичну колонію, коли колонізатор і колонізований відрізнялися б кольором шкіри, чи то про не менш класичну окуповану у ХХ столітті Совєтським Союзом державу (чи включену до нього, як країни Балтії, чи перетворену на сателіта, як Польща, Угорщина чи Болгарія). Чи про колишню метрополію поліетнічної тоталітарної держави,як-от Сербія. Але ж справді маємо те, що маємо – некласичну країну і некласичну державу у центрі Європи.

І саме ця некласичність наразі дає змогу наче й солідним науковцям стверджувати, що свого часу Україна грала ледь не провідну роль у створенні Совєтської держави, і що тоталітаризм був тут свого, місцевого «розливу». От, скажімо, доктор історичних наук Наталя Яковенко наполягає, що у формуванні СРСР, «як відомо (!!! – А. Т.), Українська Республіка відіграла чи не основну роль. Ба більш, Радянська Україна була співучасником функціонування більшовицької системи як у її позитивних (масова освіта, індустріалізація тощо), так і в злочинних проявах – репресіях, колективізації, Голодоморі. Зрештою, в Україні діяла не «советская власть», а радянська влада, яку будували «наші» - Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними».

І що тут скажеш - пані професорка чи то справді не знає, чи то вдає, наче не знає, що у творенні СРСР ніякої «основної ролі» УСРР не грала і грати не могла відповідно до реальної структури влади у більшовицькій державі – ця роль апріорі була зарезервована за політбюро ЦК РКП (б); що етнічний склад КП(б)У на той час категорично не відображав етнічний склад населення; що серед генсеків й перших секретарів ЦК КП(б)У аж до середини 1950-х не було жодного українця, а деякі перші особи (Хрущов, Мельников) узагалі не знали української мови, і так далі, і таке інше. Проте, попри величезну кількість опублікованих за останні чверть сторіччя документів (власне, і за совєтських часів для вдумливого дослідника фактажу вистачало для певних висновків), попри ґрунтовні теоретичні розвідки, невизначеність історичного й політичного статусу України у складі Російської та Совєтської імперій дається взнаки.

Нехай читач дарує такий вищенаведений методологічний відступ, але лише після нього можна тепер перейти до означеної теми, що й залюбки роблю. Створена «революцією» 1917-го року совєтська держава, з якою так тісно було пов’язане повсякденне життя її громадян, була своєрідним гібридом. З одного боку, вона залишалася революційною, покликаною змінити світ, зберігаючи схильність до насилля, нетерпимість і підозри. З другого боку, вона переходила до патерналістської версії «государства всеобщего благосостояния», особливо в поствоєнний період.

Якщо оцінити, які моделі й метафори совєтської держави можуть допомогти зрозуміти щоденну практику homo sovieticus, то постають кілька можливостей.

По-перше, совєтське  суспільство можна описати як в’язницю або казарму. Проглядаються ті ж елементи регламентації, суворої дисципліни, з власним, часто незрозумілим для сторонніх, кодексом поведінки.

Другий спосіб представлення совєтського  суспільства – порівняння його зі школою закритого типу, наприклад, школою-інтернатом. Школа – закрита установа з власними звичаями й дисципліною. Учні часто помічають і потай висміюють лицемірність офіційних шкільних проповідей та їх невідповідність поведінці вчителів. Школа (як «школа соціалізму») – ключова метафора для суспільних інститутів, від профсоюзів до армії.

Третя метафора – «благотворительная столовая или фонд помощи пострадавшим (от голода, землетрясения, наводнения и т.д.)».

Ці метафори лягають під запропонований О. Зінов'євим опис homo sovieticus'а:

«На Западе умные и образованные люди называют нас гомо советикусами. Они гордятся тем, что открыли существование этого типа человека и придумали ему такое красивое название. Причём  они употребляют это название в унизительном и презрительном для нас смысле. Им невдомёк, что мы сделали нетто большее, - мы первыми вывели этот новый тип человека, а Запад чуть ли не через 50 лет после этого вводит новое словечко и ценит этот свой вклад в историю неизмеримо выше того, что сделали мы сами… Гомососы рождаются, воспитываются и живут в таких условиях, что их в такой же мере нелепо обвинять в безнравственности или приписывать им нравственные добродетели, в какой нелепо рассматривать с моральной точки зрения поведение орд Чингисхана, древних египтян, инков и других аналогичных феноменов прошлого.

Гомосос – это гомо советикус, или советский человек как тип живого существа, а не как гражданин СРСР. Не всякий гражданин СРСР есть гомосос. Не всякий гомосос есть гражданин СРСР. Ситуации, в которых люди ведут себя подобно гомососам, можно обнаружить в самых различных эпохах и в самых различных странах. Но человек, который обладает более или менее полным комплексом качеств гомососа, проявляет их систематически, передаёт их из поколения в поколение и является массовым и типичным явлением в данном обществе, есть продукт истории. Это человек, порождаемый условиями существования общества коммунистического (социалистического), являющийся носителем принципов жизни этого общества, сохраняющий его внутриколлективные отношения самим своим образом жизни. Впервые в истории человек превратился в гомососа в Москве и в сфере её влияния в Советском Союзе (в Московии).

Если смотреть на поведение гомососа с точки зрения некой абстрактной морали, он кажется существом совершенно безнравственным. Гомосос не является существом нравственным – это верно. Но неверно, будто он безнравствен. Он есть существо идеологическое в первую очередь. И на этой основе он может быть нравственным или безнравственным, смотря по обстоятельствам. Если он получает возможность или вынуждается творить зло, он это делает хуже отпетого злодея.

Зараза гомосоства стремительно расползается по всему миру. Это самая глубокая болезнь человечества, ибо она проникает в самые основы человеческого существа. Если человек ощутил в себе гомососа и вкусил яд гомосоства, вылечить его от этой болезни ёще труднее, чем вернуть к здоровой жизни закоронелого алкоголика или наркомана».

Із «гомососами», яких офіційна совєтська пропаганда іменувала не інакше, як «визволителі», західноукраїнці зіткнулися, сказати б, обличчям до обличчя у «золотому» вересні фатального 1939 року. Годі перечислити всі мемуарні, епістолярні та інші документальні джерела від свідків епохи, її безпосередніх учасників, що змальовують варварську (як за мірками ХХ століття) неотесаність «визволителів» і водночас «червоних» культуртрегерів мимоволі.  Чи не найкраще вдалося художніми засобами відтворити панораму історії Ю. Винничуку:

«У Львові справдешній Вавилон, населення зросло удвічі завдяки утікачам з Польщі й колонізаторам із Союзу, щораз частіше можна побачити сині й зелені картузи енкаведистів. Сновигають вулицями красноармійці, які скидаються на сухітників із сірими обличчями, дивляться тупо і замогильно, чоботи у всіх важкі й брудні, старшини зодягнені дещо краще і виглядають ситнішими, але тепер вони всі зайняті лише одним: накупити дефіциту, якого не бачили в себе за все життя. По всіх ресторанах і кнайпах, які перетворилися на вщерть переповнені «закусочні» та «чайні», повно большевиків, які тільки те й роблять, що жують, жують і жують, трощать усе без винятку, та це й не дивно, бо коли зрівняли рубель до злотого, то обід за два і піврубля здається казкою, а до того ж совєтські жінки готувати не вміють, і майже всі родини харчуються в їдальнях, у львівських каварнях і сніданкових покоях запанував специфічний запах, якого раніше тут не було, повис ядучий дим від махорки і залунало голосне чвакання, плямкання і сьорбання, хтось видуває носа просто на підлогу, затиснувши одну ніздрю великим пальцем, хтось спльовує під час їжі, майже всі витирають масні губи рукавами, смачно відригують і колупаються брудними нігтями в жовтих зубах. Галичани намагаються оминати такі заклади, щоб ота какофонія звуків не псувала їм апетиту, воліють перейтися трохи далі від центру, де ще в маленьких перевулочках можна надибати «закусочну», не сплюндровану кирзаками.

Совєтські люди, які прибули в Галичину, викликали в нас неабиякий подив, вони геть інші, вони не звикли вітатися на вулицях, піднімаючи капелюха чи кашкета, не просять вибачення, коли когось штовхнули, всюди, де є черга чи більше скупчення людей, поводяться, як дикуни, лаються і грубіянять, а найпопулярнішим словом серед міліції, двірників і взагалі будь-якого совєтського урядовця є «давай»: «давай назад», «давай вперьод», «давай прахаді», і всім вони тикають, незважаючи на те, якого віку людина, зайшовши до галичан у хату, ніхто з них не скине шапки. Простих робітників за зовнішністю приймають за інженерів чи навіть за буржуїв, бо вбрані набагато краще за їхніх службовців.

- Чи помітили ви, як виглядають їхні жінки? – запитала Рута, коли ми одного вечора цілою своєю бандою сиділи в «Атлясі», який доживав уже свій зоряний час, і ділилися враженнями про наших визволителів. – Усі в червоних беретах, насунутих аж на брови, обличчя непривітні, тонкі губи, сірі й заспані очі, худюще напацькане обличчя, довга вузька спідниця, френч і чоботи. Свою приналежність до інтелігентської «кляси» зазначують коротко підстриженим волоссям та грубо пофарбованими вустами. Наша Галичина здається для них казковою країною. У нас поселилася одна дама з «Укрстраху», жидівка, але ні слова по-нашому не вміє. Мала з собою маленьку валізочку, а в ній – ти б бачив! – таке лахміття, що в нас хіба б ним підлогу мити. Було там дві пари бавовняних до колін майток, які у них називаються досить таємничо «блюмерс». Усі однієї – яскраво-волошкової. Як згодом виявилося, ті, що були на ній, були такої ж барви. Але особливістю цих майток є те, що вони замість гумки мають довгу бавовняну тасьму, яку вона мусить обкрутити тричі довкола стану. Можете уявити, яка то розкіш для кобіти! Пояси до підв'язок на панчохи скроєні з побіленого полотна, стаників взагалі нема. Панчохи в неї такі блискучі, що аж разять очі, а що вони не зв'язані до самого кінця, то на кінчику мають дзюрку, крізь яку видно пальці. Врешті я її пошкодувала і подарувала пару майток, то вона їх аж до лиця тулила і не могла натішитися. А вчора наш курс повели до театру на п'єсу Корнійчука «Богдан Хмельницький». Театр переповнений. Купа різних клерків та старшин Красної армії. І чимало совєтських жінок, які вже встигли причепуритися в наших крамницях. Але ти б бачив, як то все виглядало! На одних – довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других – уже муслінові сукні ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки! А треті вбрали на себе нічні вишивані сорочки «мілянез», які мають велике декольте. За відсутності бюстгальтерів, особливо якщо спостерігати за цим з балькону, картина вимальовувалася незабутня. А коли в такій «сукні» товаришка потрапляла на просвіт, то можна було роздивитися й те, що вона мала під сподом, а там – часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін.

- Наша нова викладачка, яка приїхала з Харкова, накупила собі різного вбрання і щодня тепер дефілює в чомусь іншому, - підхопила Лія. – Одного разу прийшла в шифоновій сукні, другого – в новому шляфроку, третього – в моряцькій блюзці і плісованій спідничці, як яка-небудь гімназистка, але вершиною гардеробу була, звичайно, довга до землі вечірня сукня з вирізом на спині по саму талію, і коли вона надто рвучко рухалася, то з вирізу визирав краєчок голубих майталесів. Наші всі не могли стриматися від хихикання, а вона, бідна, не могла зрозуміти причини й тільки нервувала.

Далі уже кожен з нас знайшов, що вповісти на цю щедру тему.

- А я чув, що атвєтствєнниє работнікі, які оселилися в готелі «Жорж», одного разу поприходили на сніданок у ресторацію в піжамах. Кельнери їх делікатно випросили зі стримуваною злорадністю. Тепер кожен наш навіть бідний пролетар став почувати себе культуртрегером у порівнянні з дикунами-азіятами.

- А чули жарт? Чому большевички носять червоні берети? Щоб і воші мали свій «червоний куток».

- Та то віц, а я вам правду вповім, бачив на власні очі. Питаються якось большевика: «Борошно у вас є?» - «Єсть, много!» - «А цукор?» - «О! Сколько завгодно!» - «А керосин?» - «Єсть, много, много!» - «А Копенгага?» - «Сколько хатіш!» А другого спитали: «А помаранчі у вас є?» - «Точно так». – «А де ж їх роблять?» - «Та на фабриках».

- А я оце, їдучи в трамваї, поцікавився у красноармійця: «Чи можна купити у вас косинус?» А той і не завагався: «Да, продається в крамницях». – «Ну, і почім?» - «По три рублі фунт». Нині рано йду попри пам'ятник Яну Собєському. Як відомо, усі совєти думають, що то пам'ятник Хмельницькому і фотографуються на його фоні. Йду і чую – один другому каже: «Ти сматрі і здєсь памятнік Хмєльніцкаму!» На це поляк: «То пшецєж не єст Хмєльніцкі, алє Собєскі!» - «Ну, канєшна, савєтскій Хмєльніцкій, савєтскій. У нас всьо савєтскає».

- Йой, слухайте, що я нині мала! Той дурний капітан, що в мене поселився, нині погрожував мені револьвером за саботаж. Я кажу: що ся стрєсло? А він веде мене до кльозету, смикає за ланцюжок і верещить, жи вода не спливає без перерви, так що він ніколи не може встигнути помити голову.

- Та то ти не перша, хто вповідає, жи вони унітаз мають за вмивальник, ба навіть воду з нього п'ють і ще нарікають, що він надто низько. У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім'я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що зараз запарить ще окропу, і з чайником рушає по воду, але не на кухню. За хвилю винесла звідкись повний чайник і занесла на кухню. Це мені видалося підозрілим, і я запитала, де вона бере воду. «Да там, в комнатке». – «У вас там є кран?» - «Да с раднічка». – «Якого сраднічка!?» - отетеріла я. Тут вона заводить мене до кльозету, а там, крім білої мушлі, нічого нема.

- Так, а при цьому вважають, що рівень культури в Галичині дуже низький, бо нема відвошивень. Просто не розуміють, як львів'яни могли обходитись без такого цінного закладу. А тепер неможливо полагодити якусь адміністративну справу без свідоцтва про виконане відвошивлення. Хтось із вас був уже в тій відвошивні на Рутовського? Бо я чув, що кожен, хто там побував, клене її на чім світ через псування одежі якимись жахливо смердючими дезінфекційними середниками і гарячою парою.

- Та слухайте, то якісь монголи. Усе, чого не розуміють, - нищать. Адиво їх знервували різальні машини в м'ясарнях, на яких краялося шинку, ковбасу, сир. «Кто ето видумал, так тонко рєзать?» І машини зникли.

- А до мене підходить краснармієць і питає: «Ви інженер?» Та де, кажу. «І так харашо адат?» А я, видите, у цім самім, що зараз на мені, - у светрі.

- Що й казати, найбідніша наша служниця виглядає багатше вбраною за жінку офіцера. Коли нас уже стати не було на служницю, то пішла наша Вірунька на службу до совєтського полковника. Його дружина, дізнавшись, що її служниця має в скрині цілу купу сорочок, суконь і взуття, не могла повірити, що вона те все надбала сама, і звинуватила її, гейби обікрала попередню господиню. Вірунька мусила покликати нас, і ми підтвердили, що служниця усе сама собі купила. А далі баба влаштувала скандал чоловікові, що вона, дружина полковника, має іно одну подерту сорочку. Верещала, як мавпа в джунглях. Полковник так розізлився, що вигнав її. А відтак одружився на нашій Віруньці, і вже вона пані полковникова.

- А їден офіцер привів на базар свою жінку і зацікавився капелюхами, які розпродувалися з великою знижкою. Капелюхи уже вийшли з моди, але офіцерська жінка тим не переймалася, бо нічого схожого й так за своє життя не бачила. Продавець намагався допомогти вибрати капелюх і при цьому давав поради: «Тен капелюш пєнькни, алє пані бардзо бляда» (пол.: «Той капелюшок гарний, але пані надто бліда» - А. Т.). Офіцер, зрозумівши лише останнє слово, вихопив револьвера і впав в істерику. Ледве його заспокоїли.

- Вони ж звикли, що в них там усе дефіцит. Вчора на Кракідалах підходить вояк до баби, яка продає булочки, і запитує: «Купіть можна?» «А чому ж би нє? – відказує баба. – Купуйте, будь ласка». Вояк недовірливо підходить ближче, несміливо бере булочку і знову запитує: «Можна?» Потім платить, але за хвилю вертається і запитує: «А можна іщо одну булку купіть?» «Можна», - каже баба. Він ховає в кишеню і другу булку й питає: «А третю можна купіть?» - «Можна і третю, і четверту, і всі». Вояк витріщив очі й процідив: Вот как тут живут, можна купіть, сколька угодно» (Винничук Ю. П. Танго смерті: роман / Ю. П. Винничук; худож. – оформлювач О. М. Іванова. – Харків: Фоліо, 2012. – С. 306-311).

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.