Імператив Донцова. Частина 2

11 сентября 2013, 18:27
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
142
Імператив Донцова. Частина 2

На початку 1918 року Донцов повернувся до Києва.

Про спостережуваний «людський фактор» епохи Центральної Ради, що добігала кінця, Донцов писав: «…коли правник, що ледве навчився відрізняти поняття «федералізму» від «централізму», уважав себе за покликаного писати розвідки з державного права; …коли люди, працюючі розумово три години денно (часом і менше), рахували себе створеними до парламентарної діяльності, а чоловік з хистом сільського агітатора брався за видавання щоденної газети; коли кожний хотів бути українським Мікель Анджельом; …коли люди, не знаючі ніякої іншої мови в світі, крім української (та ще хіба російської), ставали на чолі товариства, що мало інформувати Європу про українську справу; коли добрі музики уходили за кваліфікованих політиків, а торговці яйцями за бистроумних дипломатів; коли сидження між двома кріслами уважано за принципіальність, а принципіальність за дивацтво; коли бляга (чванькуватість – А. Т.), лінивство, пересічність і важничання збудували собі неприступний замок, написали на нім: «Чужим вхід заборонений» і «вели» націю за собою, аж поки не привели її до того провалля, перед котрим стоїть вона нині…» (Шляхи, 1916, № 5). «Хто не мав в собі інстинкту володаря, не мав й інстинкту Прометея. Хто не вмів командувати, не вмів і визволяти з-під чужої команди. Немає сенсу розбивати скрижалі, коли не хочете поставити на їх місце нових» (Маса і провід» // «Вістник», 1939).  

Єдиним прийнятним для філософа політичним середовищем була Демократично-хліборобська партія на чолі з С. Шеметом (фактично В. Липинським), до якої він і вступив.

Політична публіцистика Донцова розгортається на сторінках газет «Нова рада», «Відродження», «Селянське слово», «Новости дня» і містить заклики до повної самостійності України без угодовства. З приходом до влади П. Скоропадського Донцов отримав посаду директора Української телеграфічної агенції, згодом – Державного бюро преси. За короткий час авторитет Донцова так зріс, що вже влітку 1918 р. на секретних переговорах з німецьким представництвом про можливе формування нового уряду його ім'я називалось як кандидатура на посаду міністра закордонних справ.

14 листопада 1918 року гетьман Скоропадський проголосив союз з монархістською Росією, що Донцов оцінив як зраду. Деякий час Д. Донцову довелося переховуватися і від російських білогвардійців, і від рідних соціалістів (В. Винниченко був членом Директорії), які вимагали його смерті. За допомогою командира Корпусу Січових Стрільців Євгена Коновальця Донцов 1919 року покинув Київ.

Із 1919 року знову в Швейцарії – на чолі Українського пресового бюро. Тут його зустріла Надія Суровцова: «Пам'ятаю тільки, як з ним познайомилася, і як мене вразила його оригінальна постать. До того часу я ніколи не бачила його фото. Це була дуже висока і дуже худа людина, з негарним смаглявим обличчям і густим, чорним, відкинутим назад волоссям. Обличчя вражало своєю нервовістю, а чорні, живі, колючі очі доповнювали враження. Руки в нього були дуже довгі, як у скрипаля. Отакий собі Паганіні. Мова в нього була надто швидка, - доводилося напружувати увагу, щоб ловити зміст. Він пересипав мову чужоземними цитатами і відразу заімпонував мені такою ерудицією» (Суровцова Н. Спогади. – К., 1996. – С. 146).

За словами Богдана Кравціва, «Дмитро Донцов не був практичним політиком і участи в діяльності зорганізованої політичної партії чи руху після визвольних змагань 1917-20 років не брав. Не був він і творцем такої чи іншої політичної доктрини і програми. Проте, як ідеолог і публіцист, він мав величезний вплив на політичні концепції і розвиток провідних у цьому сторіччі політичних угруповань і рухів на українських землях» (Кравців Б. Передмова // Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк; Торонто, 1974. – С. 12).

У роки Першої світової війни Донцов видав праці «Українська державна ідея та війна проти Росії» (1915), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Українська державна думка і Європа» (1919), «Підстави нашої політики» (1921). Власне, перша велика монографічна праця «Підстави нашої політики» була, за словами Є. Маланюка, «…однією з тих небагатьох книг, які стали на межі епохи, і то не лише української» (Маланюк Є. Дмитро Донцов // Маланюк Є. Книга спостережень. – К., 1997. – С. 345). За Донцовим, Україна має визначитись: або увійти/повернутися в європейський духовно-правовий простір, або залишитися неважливою провінцією євразійської імперії. Характерною є назва розділу, присвяченого аналізові російської душі і російських суспільно-політичних ідеологій: (за другим виданням) – «Варварія московська». Росія, що не пережила цивілізаційного синтезу, кидається у різні боки-екстреми, розривається між геополітичними устремліннями та культурним багатоманіттям підкорених земель. Російський колос, його розмах і потуга, мегаломанія, пишнота, активність і протеїзм натури – лише нуртування енергії, а не форми непоєднуваних суспільних і державних укладів, зцементованих лише жорстокою, майже китайською (від татар) бюрократією. Мислитель запропонував створити геополітичний комплекс Середньої Європи, у якому вирішальну роль мали би відігравати незалежні Україна та Польща. Україна творила великий цивілізаційно-господарський центр над Чорним морем – вона й у майбутньому мусить нести місію Понтиди – країни-епіцентру Чорноморського простору, мусить творити ще антично-елліністичний «чотирикутник»: Понтида (Україна) – Анатолія (Туреччина) – Балкани – Кавказ. Стратегічна мета – Україна як чинник рівноваги у просторі цілого континенту – має бути очевидною для справжньої політичної еліти. «Тільки нація, що свідома великих завдань, які має виконати в інтересах цілої людськості, втягається яко самостійний чинник в історичний хід подій, тільки такій нації приділяється спеціальна клітина на шахівниці світової історії. Коли історія (і географія) зробили з нас аванпост Європи проти Росії, Росії яко такої, незалежно від кожночасового її режиму; коли цю роль під загрозою національної смерті мусить Україна і далі грати; коли самі заложення московської культури руйнують відпорну силу нації; коли, нарешті, перемога в обстоюванню своєї національної незалежності невіддільна для нас від перемоги Європи над Росією і навпаки – то першою заповіддю нашої політики повинно бути: 1) в політиці внутрішній – плекання всіх засад західної культури, які рятують Європу (і нас) від московської пошесті, 2) в політиці зовнішній – повна сепарація від Росії» (Олег Баган. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії першої половини ХХ ст.) – Київ: УВС ім. Ю. Липи, 2008. – С. 49).

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
РАЗДЕЛ: Пользователи
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.